Інше ґроно проникнень і свідчень - Ешкилев Владимир (книга регистрации .TXT) 📗
Учень Солтиса брат М. написав притчу, ретельно стилізовану під стародавні дзенівські коани. У цій притчі старий монах помирає під час статевого акту, його тіло стає трупом, холоне. Але повсталий прутень залишається гарячим, твердим і пурпуровим ще тридцять років після смерті. Вся ця історія закінчувалася віршем:
Прочитавши притчу і вірш брата М., Солтис залишився незадоволеним.
«Що це за монах, який у поважному віці втішається сексом? Що це за дивовижний прутень? І чому тридцять років, а не триста, до прикладу?» — питав він брата М. Той, на своє виправдання, навів декілька історій з традицій Шаоліня та Північних Скель, в яких оповідалося про любовні пригоди просвітлених вчителів дзена та лідерів монастирських громад. Але вчитель продовжував ремствувати.
«Блаженні вбогі духом, — сказав учень М., — але що робити мені, людині з чутливою душею та розвиненим інтелектом?»
«Набувати вбогості», — роздратовано промимрив Солтис і залишив учня насамоті.
Через добу учень М. приніс Солтисові новий варіант притчі. На папері він намалював товсте чоловіче причандалля і підписав: «Світ вичерпався».
Солтис скептично подивився на малюнок і напис. Він сказав:
«Цей варіант ще складніший за перший. Яка правда через ускладнення?»
«Я не хочу, — сказав М., — вдаватися до банальності і приносити тобі чистий аркуш паперу».
Солтис безнайдійно махнув рукою. Наступного тижня вони не бачились.
Через вісім днів Солтис зустрів учня М. на вулиці. Він привітав його, але М. не відповів на вітання. Коли М. відійшов на десять кроків, Солтис сказав:
«Гаряче і через триста років є гарячим».
М. обернувся, підбіг до вчителя і вибачився.
Через кілька років Солтис розповів цей випадок достойному майстру однієї з балканських лож. Майстер довго сміявся, а потім сказав:
«Як ти знаєш, при піднятті у 26 градус випробовуваного залишають один на один з оголеною „жрицею Істини“. Нещодавно ми піднімали у градус Князя Милосердя дуже побожного брата. Поки він слухав про містерії планет, все було добре. Але коли до нього притулилася гола Істина, його вхопили дрижаки. А прутень встав, посинів і не падав. Здоровенна така штукенція. Божий дар. Він хоче натягнути штани, а не може. Плакав бідний. Так наша „жриця“ підійшла до нього і щось прошепотіла на вухо. Все відразу прийшло до норми. Ми потім питали сестру, що вона йому таке сказала. Вона довго не хотіла розповідати. А потім зізналася. Вона сказала йому: „Я там холодна як жаба.“».
«Або як Всесвіт», — сказав Солтис і посвячені випили ракії.
Череп довбуша й зелені діти
Найактивніший період наукової діяльності галицького краєзнавця, філателіста й метафізика Мирослава-Любарта Левицького (у деяких біографів, що писали пізньої радянської та ранньої олігархічної доби — Любарта Вінцентовича Левинського, +1924 р.) припав, як відомо, на першу декаду XX століття. Сучасник Франка, старший товариш Василя Стефаника, Амвросія Гапусяка і ребе Земекіса, він присвятив своє життя пошукам доказів межово-прадавнього походження українських племен, що населяють край між Карпатами і Збручем.
Ідея «найпрадавнішого походження галичан» (далі — НПГ) виникла в Любарта Вінцентовича, як подейкують історики Галичини, зимовим вечором 1897 року під час відвідин популярної у ті часи колиби близ Заболотова, де майбутній класик галицького краєзнавства, маючи настрій, вживав різні напої. Після чергового вживання він раптом усвідомив несамовиту — немовби навмисно, пророчо і доленосно підкреслену вищими несплячими силами — потворність навколишнього веселого люду. Саме в цей мент Любарт Вінцентович зрозумів, що ці некрасиві питущі люди, ці власники відстовбурчених вух, прилиплих до перенісся маленьких очисьок, квадратових щелеп, могутніх надбрівних валів і пірамідальних потилиць є прямими нащадкам найдавніших мешканців Євразії.
Один з біографів Левицького наполягає на тому, що невдовзі перед цим НПГ-прозрінням краєзнавець в товаристві вільнодумного ребе Земекіса читав німецький науковий часопис, навіть не стільки читав, адже знав німецьку вельми недосконало, але роздивлявся малюнки, на яких зображені були кроманьйонці, неандертальці та інші викопні примати, й слухав коментарі ребе до цих зображень, витримані у радикальному дарвінівському дусі, притаманному тій модерній добі.
Явна схожість голів завсідників колиби з малюнками, ще й підкреслена посталкогольною гіперчутливістю правдивого галицького інтелігента, за словами біографа, настільки вразила Любарта Вінцентовича, що вже до кінця того пам'ятного вечора він втратив останні сумніви щодо місця, звідки почалася всесвітня історія. Саме Галичина, стверджував він відтоді й до кінця своїх днів, була колискою людства.
Щоби підтвердити теорію НПГ, Любарт Вінцентович почав досліджувати печери та різні особливі місця галицького краю. Зокрема, разом приблудним вірменським ерудитом Амаяком Возняком вони перекопали зо три сотки землі навколо капища у Бубнищі і знайшли там шматок черепа невідомого науці людиноподібного примата, якого дослідники за тодішньою науковою традицією назвали «русинантропом».
Знахідка фатальним чином позначилася на життєвій мапі краєзнавця. Сталося так, що в непросвітлені голови місцевих мешканців хтось вклав переконання, начебто викопна кістка є частиною черепа Олекси Довбуша. Ці прості люди вирішили заволодіти реліквією. Тим більш, що вже два села Болехівського куща мали черепи Довбуша і страшенно цим пишалися. В одному селі з превеликою пошаною зберігали череп Довбуша у дванадцятирічному віці, а в церкві другого парох ховав півчерепа дорослого Довбуша з вогнепальним отвором у скроні.
Отже, мешканці того анонімного села біля капища (яке — між іншим — називалося й називається тепер Скелями Довбуша) вирішили, що нарешті знайдено третього, найпрестижнішого черепа народного героя. Не шмаркатого віку й не зіпсованого дурною кулею. А вирішивши, сповнилися рішучості втерти носи іншим селам.
Всі спроби Любарта Вінцентовича та Амаяка Возняка пояснити пейзанам, що череп є свідком давніших епох, не привели до бажаної цілі. Роззлощені тубільці, чиї комунікативні здібності були значно звужені йододефіцитом місцевих харчів, не тільки відібрали в краєзнавця залишки русинантропа, але й під час реквізиції вийняли Левицькому око, а нещасному Амаякові скалічили ногу й геть чисто відгризли вухо. Таким чином вагомий речовий доказ, необхідний для рішучого виведення теорії НПГ на світову наукову орбіту, було втрачено. Й це сталося тим остаточніше, що ім'я місцевого жандарма збігалося з іменем народного героя. З тої поважної причини він співчував злочинцям.
Скалічений і пограбований краєзнавець, між тим не припинив своїх пошуків, що вказує на справжнє наукове завзяття цього славного сина Галичини. Нарешті доля всміхнулася Любарту Вінцентовичу. В 1913 році біля села Підгір'я, в глибокій крейдяній печері він знайшов дивовижних зелених дітей. Хлопчика й дівчинку з ніжною зеленою шкірою і дуже відстовбурченими великими вухами. Такими великими, що, побачивши ті вуха, Амаяк Возняк заплакав. Зеленошкірі діти говорили незрозумілою мовою, лише віддалено подібною до русинської і польської, та категорично відмовлялися їсти м'ясо.
Дітей було відведено до місцевого ксьондза, похрещено і залишено на церковному пансіоні. Спроби зацікавити дітьми місцеву владу не були вдалими.
Ребе Земекіс, який знав безліч стародавніх анекдотів, пригадав, що літописець Ральф з Когешелла, який мешкав у монастирі в англійському графстві Ессекс у часи короля Стефана (XII ст.), записав історію про зеленошкірих дітей з печери, що знайдені були в селищі Вулпіт у сусідньому графстві Суффолк. Ребе виписав поштою книгу з літописом Ральфа (це коштувало йому аж 120 крон) і переклав Левицькому зміст середньовічної оповідки.
