Тереза та парабола - Дереш Любко (читать книги онлайн бесплатно полностью TXT) 📗
Тим часом щось зміщувало її все далі вбік і вбік, наче хвиля за хвилею під час відпливу. А ще цей Антон — чому він раптом почав так напрягати?
Затяжка. Ссссвиссст. Видих.
— Але навіщо це їм? — відкрила вона рота й ніби запустила в себе чергову порцію нудоти від присутності Антона. Як може людина, щойно тобі приємна, в такий короткий час
(ссссвиссст)
зробитися нестерпною? (О, як її розгойдує на хвилях!)
Затяжка. Ссссвиссст. Видих.
Cвввввввввввввввввв ввви сс сссссссссссссссссссссссссс сссс сссссссссссст
сс с сс с с сс в в в вввввв ввв вв в вв вв ввввввв вв ис сс с с с с с с сссс сс сс с С
С
С С
Терезка встигла подумати: “Який же він іще сопляк!”.
Антон затягнувся ще раз. Раптом він перестав їй подобатися — отак, в момент. У всьому тому, що зараз відбувалося з нею, витала нудотна нав’язливість сто разів чутого. Вже навіть романтики дежав’ю не стало. Тільки бридотна зацикленість думок самих на собі.
— Значить, все-таки виділа, — мовив розважливо він сам до себе і затягнувся. — Бо не виділа б — не зауважила би й трюку.
Затяжка. (свист) Видихнув дим і продовжив:
— Ти виділа “плазму”. Буба теж. Прикро, та Бубу, як ми вже казали, не могло врятувати ніщо. Він загубивсь у безконечності… Ну й архе з ним.
Терезка розгублено кліпнула. Вона облизала пересохлі губи. Раптом їй?
— ТА СКІЛЬКИ МОЖНА! — обурено вигукнула вона. — Я зсссссуваюся і зссссссуваюся!
Антон подивився на неї, мов на дальтоніка — недовірливо й дещо зарозуміло. Та, як було сказано вище, для Терезки це вже був той період життя, коли вона дещо прочитала і, зокрема, знала, що жінки дальтоніками не бувають. Отже, причина в іншому.
— Що? Ковзанки? — поцікавився Антон, пахкаючи димом. — Знаємо-знаємо.
Терезка насилу розтулила губи й видавила:
— Довго ще?
— Ну, якщо вже розмовляєш зі мною, то
— Що? Ковзанки? — поцікавився Антон і почіхрав підборіддя. — Знаємо-знаємо.
Терезка насилу розтулила губи й видавила:
— Ще довго?
— Ну, якщо вже розмовляєш зі мною, то може, хіба ще раз.
— Ти вже казав це.
— Тоді зберися силами і зувидь це, як “плазму”. Спробуй зупинитися. Орієнтуйся на цілі числа! Чуєш?
Терезка напружила всі свої м’язи, які тільки їй дарувала природа, і відчула, як загортається у якусь подобу осяйної темряви, білого чорнила,
— Ну, якщо вже розмовляєш зі мною, то може, хіба ще раз. Але певне, більше ні, — сказав Антон і поплескав Терезку по плечі. — І тільки й того.
Терезка глибоко втягнула повітря, відчуваючи, як заново розкриваються її легені — наче два м’ясисті, прозорі тюльпани. Її тіло стало звичайним тілом, а не бронею, якою можна вивертати реальність і зупиняти потік літер крізь очі.
Вона зафіксувалась. Пам’ятаючи Антонову пораду, Терезка міцно трималася відчуття обрисів незнайомої піктограми:
Настільки, наскільки це видавалось можливим, Терезка спробувала зорієнтуватися. Перше, що вона зробила — це підтягнула до ніг наплечник і добула звідти пляшечку з водою (правда, не “тиші”, а звичайною). Озирнулася.
Вони сиділи з Антоном на краєчку бордюра, на тій самій площадці Високого замку, де й починався їх в’юк. Спека стала жовтою та жирною, мов гаряча лікувальна багнюка, а тіні від того стали ще більше скидатися на темні отвори.
Антон відкинув голову до світла й насолоджувався промінням. Йому, видно, як плазматику з досвідом, сонце більше не разило.
— Ну як тобі мої дзеркала? — спитав той, задоволено мружачись.
Рівна земля позаду них пашіла теплом. Терезка, не довго думаючи, лягла спиною на траву й підперла голову руками. Її попустило, від чого зробилося легеням зробилося легко-легко, наче з грудей злетів корсет. Очі здавалися відпочилими і повними сил.
— А, ти про двійників? — Терезка врешті здогадалася, що питання адресоване їй. З неохотою відірвала погляд від сонечка на вістрі травини і перевела на Антона. — Тих, що я говорила з ними, коли ковзала?
— Ага. Ті. Злі… чи нормальні такі?
Вона спершу знизала плечима, а потім впевнено закивала.
— Не злі, але якісь зазнайкуваті.
Антон почервонів, але вдав, наче йому це до лампочки. Терезка підмітила це й потайки посміхнулася. (Пальчики несвідомо вовтузились із зав’язками сумки.)
Вітер. Шерхіт сухої трави.
— То чому я так їздила? — поцікавилася вона, коли до Антона повернулася звикла пастель.
— Ніхто не знає, чому. Це загадка. Буба, до слова, і досі пробує її розгадати.
— А що, він хіба не з нами? Він мусить бути десь тут, адже ні? В сенсі, чи не так?
Антон, знову споважнілий, закивав головою. Сонце. Спека.
— Нє. Таке трапляється рідко, але трапляється. Він загубився. Ну й архе з ним.
— Якщо ти вже виділа, як виглядає “плазма”, можемо погомоніти й про “Архе-8”, — сказав він і порухав бровами.
— Котресь із твоїх дзеркал вже цим займалося. Пуста трата часу. Я нічого не зрозуміла. Певне, тупенька я.
Антон задумався і знову почіхрав зарослі щоки. (“Хочеш видаватись старшим? Не вірять, що ти перейшов до десятого класу? Додай собі мужності — візьми GILLETTE KIDS”).
— Ти давай розказуй все поволі. По реченню. Так, щоби я зрозуміла. Окі-докі?
Почав Антон із такого:
— Я зрозумів, що існує змова, — сказав він і на підтвердження кивнув підборіддям.
Терезка кивнула й собі: можливо. Наразі проти таких припущень вона не заперечувала.
— Наступне: я зрозумів, якого роду це змова. Це порівняно недавня змова, не більше трьох тисяч років тому. Це, сказати би, змова самої еволюції. Бо, виявляється, все, що б людина не робила, вона робить по команді. Тому я назвав це змовою команд.
Терезка дала знак зупинитися.
— Яких іще команд?
— Геометричних, — сказав Антон і насупив брови.
Терезка знову ледь не розреготалася з його вигляду, якби не вдумалася в опальне слівце: геометрія. Їй одразу ж пригадалось, як десь у класі десятому, зимою, її дах з’їхав на санках з розуму. Звичайно: Лобачевський, “Геометрія сфери” (неопубл.). Риман “Суть точки” (неопубл.). Гаусс “Введення в нелінійність” (неопубл.). Лжеевклід і його “Сумнівання”. Теж неопубл.
А ось іще один вар’ят: Антон і його “Архе-8”. Черговий неопубл. Не інкаше, як справді підісланий кимось. Погляд зупинився на сумці, й Терезку прохромив лихий здогад. Все склалося: поки вона була нав’ючена, Антон лазив досередини (ми, як пригадуєте, скористалися цим моментом для уточнення деяких терезчиних преференцій та фйолів) і знайшов ксерокопії підручника з геометрії. “А тепер користується цим і прощупує ґрунт, — упевнилась вона. — Тільки для чого?”. Терезка примружила око, як це робив Антон, і глянула на того фраєра у зовсім іншому світлі. А той, навіть гадки не маючи, що його вже розкушено по сьоме коліно, спокійнісінько кривився сонцю й чіхрав щоки. Он воно — обличчя справжньої змови! Терезка вчергове придивилася до Антонової міни: те, у відповідь, заграло тисячами таких самоочевидних подробиць, які мусіли наштовхнути її до роздогадки ще на початку знайомства. Швидко, аби її не розкусили, Терезка набрала подоби уважної, вдумливої дівчинки, — дівчинки, яка легко ніяковіє, дівчинки, яку легко загнати в кут, — і вражено закліпала очима:
— Ах, геометричних?!
— Так, — Антон кивнув і зробився ще серйознішим. — Ти ще про неї прочитаєш, я дам тобі свої записки. Але мені більше цікаво зараз, хто за тим стоїть. Хто вони — “Архе-8”? І головне: як із тим геометричним заколотом в’яжешся ти?
— Я?!!
— Так! Адже ти також виділа “плазму”. Ти повинна це розуміти. Кожен, хто крапав “архе”, був причетним до змови геометричної “Архе-8”. Ти частинка геометрії. Геометрія — це і є вони, АРХЕ-8.
— Ах, і ХТО Ж ВОНИ?! — Терезка вдала, наче її очі от-от вислизнуть із орбіт. “О Боже, О Боже! ЯК ЦІКАВО! Невже цей Антон переконаний, що зможе обвести мене такими малімонами довкола пальця?!”. — Ну? І хто вони?
