Тереза та парабола - Дереш Любко (читать книги онлайн бесплатно полностью TXT) 📗
4. Коло. Це те, що викликає в мене істерику. Мені лячно бодай уявити, який нервовий зрив пережила перша людина, котра здогадалася замкнути пряму у коло. Це психоз за задумом. Довкола колеса у свій час навмисне нагніталася атмосфера сакрального — саме для підкорення тих умів, котрі шукали Невиразиме у знаках. Показово, що сама концепція “сакрального” ще досі живе у соціально-обумовленій, “невпевненій” свідомості. “Здоровий глузд” є внутрішньо властивою, замкнутою на собі функцією відторгнення соціумом не орієнтованих на точку описових команд. Соціум — це фашизм у найбрутальнішій його формі, “здоровий глузд” — внутрішній диктатор, якому життєво необхідно перебувати в компанії собі подібних. Гніт кола довкола точки як зерна раціонального робить людину рабом не стільки зовнішнім, як внутрішнім. Впишіть в коло точку, і ви все зрозумієте.
5. Трикутник. Ілюзія. Одна з наймайстерніших ілюзій, котрі були створені у геометричній кузні Архе-8. Рівносторонній трикутник настільки спокусливий до інтерпретацій, що закрадається підозра, чи не володіють трикутники якоюсь герметичною, геометричною формою самоусвідомлен-ня. Видається, що це свого роду рецептори, які, за кількістю нагромадження себе у смисловому полі можуть робити висновки про стан свідомості. Хоча насправді висновок — чергова описова фікція, результат гніту “здорового глузду”. Просто “висновки” подаються у поле впливів Архе в якості нових команд. PR-технологи вклали в команду трикутника таку наказову силу, що людство вкотре побачило у цьому проблиск скарального. В результаті — намагання підлаштувати під нього одну з гомологій Абсолюту — “Святу Трійцю”. Не більше, ніж онтологічна спроба намацати зв’язки з точкою. Насправді ж трикутник не означає нічого. Нехай ця команда залишиться не-зрозумілою. Бо команда — це знак. А я пообіцяв собі не тлумачити знаки, бо тлумачення — це і є команда трикутника
6. Квадрат. Принцип відносності, на якому так полюбляє спекулювати соціум. Квадрат — це базова цеглина керунку тлумачень команд Віруса. Ключовим є момент, коли людина пробує бачити себе відносно команди: всередині чи зназовні квадрата. Гадаю, квадрати кодують моделі поведінки типу “if-then-else”.
7. Фігура T — гіпотетичний ключ до розщеплення системи. Насправді — можливість її розширення через подальший опис її ж деструкції. Перпендикулярність — спосіб змінити масований напрям команд, коли вичерпує себе попередній, перемикання на інший пучок причин-наслідків. Цікаво, що поєднання двох Т-фігур дає найзагадковіший знак кирилиці, літеру, яка виявилася тісно прив’язаною до непізнаваного, незбагненного, нескінченного та решти парадоксальних, заперечливих не-форм, характерних для слов’ян. Мова йде про літеру Н
Враз Терезі стало зовсім зле. Вона відклала блокнотик і повільно прослідкувала поглядом арабески тріщин її кухонного столу. Очі мовби стали облущуватись.
Квадрат. Трикутник. Лінії. Точки.
Несподівано голова крутнулася, як у центрифузі. Тереза повалилася на підлогу, стукнувшись при цьому чолом об духовку. Блокнотик накрив її посірілими, залитими колись водою сторінками, як вицвілим листям.
Засвистів чайник, і крізь відчинене вікно (у сяйві заходу) влетіло ще три сонечка. На цьому свисті й закінчився день, коли Терезка закрапала очі.
Тереза бачить Дереша
Спочатку я подумав: це буде повість.
Я приготував більш-менш вдалу відповідь на той випадок, якщо мені вчергове закинуть вторинність (головно завдяки Борхесу і Пєлєвіну). Історія кохання чи вбивства, — сказав би я, — завжди така сама. Змінюються лицедії та декорації, а Природній театр — незмінний.
Зрештою, вищезгадані добродії першими погодяться, що авторство — річ більш ніж сумнівна. (Тому про сумне — ні слова.)
Отож: коли я особисто зустрів Терезку, бажання пояснювати чи виправдовуватися стали враз неактуальними.
Коли Терезка і я зустрілися, я збагнув, що то вже далеко не література, а, радше, різновид магії — Психургія чи Некромантія чи інше слово з великої літери, котре в наш час пора писати з малої. Бо, якщо поети звикли вправлятися в тому, що називають молодшою сестрою магії, то мені, певне, поталанило познайомитися з їх люблячим татом.
Отож, коли я зустрів Терезку обличчям до обличчя у визначений мною ж час, я зрозумів — далі йти нікуди.
Я вже у безконечності.
Про це писали Борхес (якого в романі “Культ” я по простоті душевній назвав іспанцем), і Умберто Еко (якого я, незважаючи на викривальні репліки критиків, не читав ). Про існування даного феномена знали чимало; для прикладу — Воннеґут (“Сніданок для чемпіонів”), Джон Фаулз (“Мантисса” — теж, між іншим, не читав) чи той же Стівен Кінґ (“Всемогутній текст-процесор”).
Очевидно, це відомо ще багатьом-багатьом іншим (напр., Андруховичу чи Іздрикові — Ти напевно помітив, що останнім часом все написане збувається -найбанальніше з поміченого на “Острові КРК”).
Я теж не раз мав нагоду пересвідчитись у цьому: познайомився з Юрком Банзаєм, зустрів Дарцю Борхес, взнав, що Фєдя з “Поклоніння ящірці” і Фєдя з Пустомит — на переконання одного з моїх читачів — ті ж самі люди, і так далі. Побачивши, що неопублікований роман “Industrial” почав збуватися теж, мені стало лячно по-справжньому.
Врешті— решт я подумав: а чому б не написати про майбутнє щось заплановане?
Коли був готовий чорновий варіант розділу “Тереза та парабола”, я вже знав, що така дівчина дійсно мешкає у Львові, має манію блукання, любить сидіти, набравши в рот води, і слухати каміння. “Каміння — інший бік квітів”, — не раз можна було почути від неї.
Якби я опинився на місці Терезки, я б і сам не знав, як повестися. Тому, коли вона о 13.23 за київським часом 6 вересня 2002 року з’явилася з-за рогу вул. Вірменської, я просто чекав на неї. Чекав, що з того вийде.
На перерві між парами я купив у кіоску одну цигарку “Chesterfield” за 20 коп., припалив у якогось третьокурсника й зреляксовано попахкував собі під економічним факультетом.
Безперечно, це був шок. Перед моїми очима з’явилася дівоча постать. Секунду я сумнівався… але, коли дівча відірвало очі від бетону й пропекло мене поглядом, я сіпнувся з переляку.
То була Терезка.
Все збулося саме так, як і було задумано; навіть більше, ніж я припускав. У глибині душі я зберігав переконаність, що реальна Терезка дещо відрізнятиметься від її образу в моїх думках — і збулося навіть це. Я залишив для себе можливість бодай трохи здивуватися, і Слово задовольнило мене.
Вона з’явилася такою, якою й уявлялася, і перше, про що я подумав, упізнавши її, були нестиглі абрикоси. Тверді, терпкі, вогкі, і ще трохи зелені. Ними пахла її голова і волосся.
Я знав усі її фобії, неврози і підозри; я знав епітети, якими вона описує себе перед дзеркалом, і те, чому малює нігті на чорно (натякну: це пов’язано з мертвими воронами). Я знав, що довгі спідниці — це від нав’язливої думки про худі ноги. Я знав, що білизна під спідницею чорна (ха!) — але хто би міг припустити, що Тереза вибирала її під колір власної зіниці? (Між іншим, її очі сірі, як у годинникаря — а Терезка, наївна, зве їх зеленими.) Зраджу більше: я б не відмовився побачити, як вона лежить голою серед настурцій та анемонів.
О, ніхто не знає її так, як у будь-яку секунду можу знати я. Лице її — тропік маски, тисяча персонажів впродовж єдиної фрази. В кожному жесті я видів знаки відстороненості — впізнавані ознаки переходу.
Тереза мала фатальний погляд. Навіть носика втирала з таким виглядом, наче була готовою замість невинних пастельно-салатових сопельок побачити на пальцях яскравий мазок крові.
Застели підлогу картоном. Хай думають, що ти здуріла.
Не відповідай на запитання, інші й так знають відповідь, це пастка.
