Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики - Андрухович Юрий Игоревич (читать книги регистрация TXT) 📗

Таким чином, Москва — це місто, в якому я прожив щонайменше 480 днів. Тобто я в ньому 480 разів прокидався і стільки ж, мабуть, засинав. Але часом і не засинав зовсім, хоч усе одно потім прокидався. Це місто, в якому я щонайменше раз на день їв і значно більше разів на день пив. Уточнюю: в Москві я вигадав для себе такий спосіб живлення, що їстиму лише раз на день — в полудень у нашій літінститутській їдальні — і ніколи нічого для себе не готуватиму. Від цього я постійно стрункішав і вигострювався, це додавало мені внутрішньої струноподібності, а Вікторові дало змогу написати у своїй історичній поемі «Реставрація» приблизно таке:

Найсуттєвішими в цих рядках є два поняття. «Хорт» вказує на мою московську вихудлість (і, мабуть, мобільність, тобто повсякчасну готовність зриватися й бігти). «Прочанин» вказує на початки того мандрівного життя, що й досі не хоче мене нікуди відпускати. Під «Едемом» Віктор точно розуміє не Москву, а щось набагато ідеальніше.

Якщо ти любиш мандрувати, то мусиш кохатись у відстанях. Моя найперша поява в Москві 1 вересня 1989 року стала чимось на зразок прологу до такого кохання.

Напередодні, ще у Франику, мене докладно проінструктував Ярослав Ґарсія. Він і Москва — це особлива пара. Ярослав Ґарсія — так я його називаю в цій та деяких інших книжках — у Москві прожив значно більше за мене, цілих п'ять років. І ці його роки студентські, от у чому заковика. Тобто він уже ніколи з Москвою не розлучиться, вона сидить у ньому, як юність, «гостра і густа». Чи не з його рук я отримав першу в житті схему ліній московського метро? Я вирішив, що завжди триматимусь її, ніби сліпець поводиревого мізинця.

Москва Ярослава Ґарсії — це своєрідний пунктир, нетривкі, переривисті і, мабуть, плутані лінії пересувань, між якими — станції, тобто адреси Кількох Наших Людей. (Насправді шпигунська мережа, по-українському глибоко і безнадійно законспірована). Тож 1 вересня 1989 року я мав приземлитися на одній з таких станцій, щоб отримати секретний пакет настанов і тимчасовий нічліг. Станція метро називається «Сходненська», за нею вже тільки «Планерна» — і все, кінець Тагансько-Краснопресненського фіолету, кінець суходолу, повітряний простір, вільне падіння планерів та іншої авіації.

До речі. З летовища Внуково до «Сходненської» — відстань, як мені здалося, довша, ніж будь-яка інша відстань усередині будь-якого іншого міста, з крайнього півдня на крайню північ, якось так. І кожна відстань, яку долаєш уперше, видається ще довшою, ніж вона є насправді, а час у дорозі — ще тривалішим. Тому весь цей шлях став для мене дійсно таким собі Першим Вересня або, скажімо, Вступним Іспитом. Спочатку цей автобус від летовища до «Юго-Западної» (ніби з Франика до Львова), потім це перше метро до «Дзержинської» (і цей безмежно затяжний перегін між «Університетом» та «Спортивною» з привидом закритих наглухо «Ленінських Гір», підвішених над річкою — доїдемо? не доїдемо!), а там і зміна червоного на фіолетове, інфрачервоного на ультрафіолетове, перехід на «Кузнецький міст» — і ще дев'ять станцій угору, до решти, до кінця, до повної зупинки вагонів та серця. (Про серце я додав, як ви розумієте, для краси).

Скільки це може становити кілометрів — увесь той пробіг? Тисячу? Тоді я був ладен повірити, що так. Насправді гадаю, що десь близько 50-ти, але наче пройдених власними ногами, взутими у кирзові скороходи. Півтори години шляху, півтори години самотності всередині натовпу, цілковитої анонімності і розчиненості в Іншому — це і є, наприклад, вона, свобода, острів свободи, людино-острів, рухомий острів з людським обличчям і двома валізами, в одній з яких, суттєво меншій — помаранчево-біла друкарська машинка «Traveller DeLuxe», якась югославська чи щось подібне, семирічного терміну експлуатації, а отже (дякую за підказку, російська літературо!), изрядно поизносившаяся.

Одного разу покохавшися з відстанню, я схотів і далі чинити з нею ці неподобства. ВС, до якого на «Сходненську» я ледь не сомнамбулічно допер того разу, забезпечив мене великою й детальною мапою Москви. Це було запрошення до ходіння. Москва стала для мене першим на світі містом, яким я ходив з мапою і ніколи ніде не заблукав. Топографічно я знаю (знав тоді!) Москву краще від Львова, не кажучи вже про Київ. Напевно, це важливо: перш ніж рушаєш у лабіринти чужого й нового міста, посидіти з годинку над його мапою. Засвоїти цю форму, контури, обриси, тіло, серце, природу, що і побіля чого виникало, як і куди розлазилося і де знову збиралося докупи. Москва виявилася концентричною.

Від гуртяги на вулиці Добролюбова (назва, жодного разу не згадана в «Московіаді», а можна було ж і з неї пару кпин витиснути!) я пішов за тролейбусом, безумовно, 3-го маршруту. Це виявилося з біса цікавим заняттям — іти вперед, високо задерши голову, щоб не втрачати з поля зору тролейбусних дротів під небом. У Львові моїх часів тролейбус називали «рогатим», у Москві я назвав би його «дротяним». Кінцевою метою виправи був Кремль. Ні, це не було паломництвом радісного прочанина до своєї святині. Це була інспекція: я хотів переконатися, що Кремль і справді існує. У мене було аж дві підстави сумніватися в цьому. По-перше, на телеекрані він завжди більше нагадував фанерний макет. По-друге, у Вєнічки Єрофеєва ніколи не складалось його побачити, хоч скільки він намагався до нього доїхати.

Зрештою, то міг бути й цілком слушний та, сказати б, закономірний потяг кожної радянської людини: своє перебування у Столиці розпочати з її серця, Кремля. Та мені б у цьому щиро позаздрили мільйони оленярів, геологів і зеків з найвіддаленіших куточків!

Саме тому від Пушкінської площі я рушив пішки. Зрозуміло, вулицею Горького. Але насправді вона не вулиця, вона Проспект. І Горький, у той час найбільший з лохів Великої Російської Літератури, на кожному кроці освистуваний та осміюваний, тут ні до чого. Насправді вулиця Горького, нині Тверська — це Сталін himself [80], це його застигла пісня про велич. Я мимоволі прискорював ходу, ніби йшов у колоні патріотичних демонстрантів і за спізнення до трибуни нам загрожувало по десять років ГУЛАГу, якщо не розстріл.

Тепер мені спадає на думку, що моя потреба в ходінні насправді означала вбивання часу. Тобто підсвідомо я прагнув проходити власними ногами всю цю Москву, щоб тими ходіннями, а краще сказати, хождениями, прискорити час, розігнати його. Любов до піших походів мені прищепив, здається, батько. До певного віку він люто ненавидів громадський транспорт і волів будь-яку відстань долати ногами. Але в межах Франика це не справляло приголомшливого ефекту. У Москві така життєва настанова виглядала б у сто разів масштабнішою.

Москва — це місто, де я проходив найдовші відстані. За нею, мабуть, Відень, а далі вже Берлін і з недавнього часу Нью-Йорк, Велике Яблуко. Я його ледь-ледь надкусив.

Але якщо Нью-Йорк — Велике Яблуко, то що таке Москва? Велика Картоплина? Будь-яка мапа Москви підтвердить моє припущення.

Я йшов і запам'ятовував. Моїм центром ставав Центральний, але не гастроном, а телеграф. Я зрадів, коли його побачив. Це він, Центральний телеграф, мав бути моєю щоденною метою на ці два роки, пунктом призначень — моїх і моїх листів, моїм Призначенням. Листи мали надходити звідусіль — з дому, від Ярослава Ґарсії, з усього світу, від оленярів, геологів, зеків і від не знаних поки що коханок. Старі поштові листи, що їх сьогодні, в добу електронних, прийнято називати «звичайними», становили одну з підвалин мого дворічного життя у Москві, і вони були «до запитання». Мабуть, це і вабило (та й бавило добряче): якби я сам не приходив і не «запитував», то вони б так і лежали незапитаними, їх поступово, по досягненню чергової вікової позначки, переводили б з одного сховища до іншого, понижаючи в категорії та статусі, аж поки одного дня не викинули б кудись у внутрішні двори всередині цього замкнутого чавунного каре і не спалили вкупі з такими ж простроченими.