Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики - Андрухович Юрий Игоревич (читать книги регистрация TXT) 📗

Але я не дав їм цього шансу. 480 разів я приходив по них, убиваючи московський час, а заодно і свої ненаписані поеми, одним і тим самим маршрутом — з Тверського бульвару, 25 на вулицю Горького, 7.

(Про ненаписані і вбиті поеми я щойно загнув. Навпаки — моє ходіння дуже їм допомагало, вони в ньому виходжувалися і відбувалися).

Центральний телеграф — це футуризм, до того ж маяковський. У межах Бульварного кільця — чи не єдина вже комуністична, але ще несталінська махинерія. Центральний телеграф технократичний, постреволюційний, неопролетарський та стильний (його стиль телеграфний). У ньому є щось харківське, він асоцієються з ілюзіями, утопіями, прогресом та швидкістю звуку. В ньому назавжди закодоване радіо, він заклятий сигналами всіх частотностей.

Після нього вже тільки Красна площа і Кремль. Про другий я недавно прочитав, що за формою він неправильний трикутник. Я додав би — дуже неправильний трикутник. Першу я обійшов за периметром і переконався в тому, що британський музичний продюсер мав рацію, порівнявши її в нічному випуску станції «Юність» із двадцятьма стадіонами «Вемблі». Пам'ятник Мініну і Пожарському, Василій Блаженний, Спаська вежа, Мавзолей і ГУМ були на місці.

До Кремля я не увіходив. Нє звалі-с.

Ще того ж вечора в гуртязі я порівняно швидко записав обидва виходжені протягом усього пішого дня вірші. Обидва мені досі частково подобаються, за що я мушу вклонитися свободі, відстані та Москві. Зрештою, обидві перші компоненти виявилися наповненням (і доповненням до) третього. Рядок «знову в руськім царстві пиятика» спав мені на думку, коли я йшов (точніше, следовал) Бутирською за дротами і, на мить відвернувши голову від тролейбусного неба, запримітив жахливу ходинську тисняву з доброї сотні чоловічих та жіночих, переважно заяложених, тіл. Вони штурмували горілчаний, і це був початок кінця.

еСеСеСеР, яким його пам'ятаю, був країною нестачі всього. Той, якого не пам'ятаю (себто який існував до мого народження), теж навряд чи відрізнявся у кращий бік. Можливо, подеколи в гірший — у це я повірю. В еСеСеСеРі хронічно бракувало речей, виробів, товарів, предметів, продуктів і загалом продукції — від пелюшок до трун, від трусів до автомобілів, від книжок до жуйок, від комодів до кондомів. Людське життя являло собою суцільне добування всього того, без чого нормального людського життя не буває. Людське щастя являло собою здобуття всього цього. Звісно, це було ненормальне людське щастя. еСеСеСеРяни розвинули незбагненну здатність давати собі з цим раду і тішитися кожною здобиччю, ніби здобутком. Змагання з дефіцитами створювало сенс існування. Уміння крутитися і влаштовуватися досягло не баченої ніде філігранності. Так бралися від життя маленькі радощі, які насправді виявлялися великими. Ті з вас, які люблять прозу Довлатова, сподіваюся, не забули про сосискові перемоги героїні. Як і про її ж сором з їхнього приводу.

еСеСеСеРівська етика вся сконцентрована у вислові «Хочешь жить — умей вертеться». Її доповнювала ще така: «Наглость — второе счастье». Ці народні мудрощі відригуються нам досьогодні. Тобто по-справжньому назвати їх мудрощами може тільки викінчений дурень. Але тут і тепер я взагалі-то не про це.

Бо все ж — Москва!

У Москві було все. Недарма ж саме для неї в природі існувала вища категорія постачання. (Шановні жандарми мови! Я свідомий, що російське «высшая» слід перекладати українською як «найвища», а не просто як «вища», так, я свідомий. Але закликаю вас у цьому випадку змиритися і не здіймати бучу).

Москва була сталінською «Книгою про смачну і здорову їжу». Москва була втіленням ідеї про достаток. Ні, не Божественний Достаток, а соціалістичний — партійно-патриціанська розкіш, ампір, банани, коньяки, шоколад. Провідна формотворча ідея повоєнної Москви — це суміш соцреалістичного палацу з універсальним гастрономом усіх часів і народів.

Москва притягувала до себе решту людності передусім своїми вітринами. До Москви їхали скуповуватися з усіх найдальших околиць нашого тодішнього континенту. Хтось із реєстрових сатириків того часу про все це доцентрово-відцентрове бродіння написав якось так, що «наші пасажирські потяги дедалі більше нагадують товарні».

Спраглі речового і харчового достатку, гості Столиці загачували (ні, я не сказав «загиджували») її своїми натовпами і чергами. Через них у Москві все давалося з боєм і тяжкими зусиллями, роботою ліктів і штовханиною. Ці явища неймовірно збагачували російську мову. Завдяки ним у ній з'явилося слово «понаехавшия», а також — почасти — вислів «Москва не резиновая».

Підозрюю, що при цьому йшлося про одну з найґрунтовніших суперечностей кожної імперії — Центр vs провінції. Центр завжди забезпечує свій достаток коштом провінцій, висмоктування з них усього, що тільки дається висмоктати. Провінції налітають на Центр, щоб вивезти з нього назад бодай частинку свого. Це схоже на революційне гасло «Грабь награбленное!».

Поступовий розпад еСеСеСеР, хоч як дивно, поклав цьому край. Потоки данини з провінцій перестали безперебійно стікатися до Центру і з часом зовсім висякли. Москва (у сенсі її вітрин) почала порожніти просто на очах. Я міг спостерігати це щодня і навіть щогодини, адже я й далі ходив нею пішки і зловтішно нанизував одну констатацію на іншу. У відповідь на таке очевидне зубожіння Москва вирішила захищатися від остаточного розграбування решти стратегічних запасів. Для цього вона вдалася до мільйони разів перевіреної, а отже й улюбленої еСеСеСеРівської фішки — прописки за місцем проживання. З певного дня купувати в Москві могли тільки ті, що власним паспортом засвідчували свою прописаність. Іншим стало зась.

Тоді провінції, розлючені й ображені, вирішили показати Центрові свій остаточний фак. Уся велетенська імперія почала розвалюватися на безліч натуральних господарств. Для Москви цей поворот у подіях виявився найменш бажаним. З'ясувалося, що в таких натуральних умовах вона в натурє не має чим заповнювати свою ампірну внутрішню порожнину. У грудні 1989-го я ще зміг купити на вулиці Горького (спеціалізована крамниця з оксюморонною назвою «Вина России») пляшку новорічного шампанського додому. Ціною такої здобичі, крім суто грошової, були необхідність підніматися рано вдосвіта і більш як двогодинна черга посеред просифонюваного всіма норд-остівськими вітрами Проспекту. Але у грудні 90-го навіть про це вже й мови не було: новорічне шампанське я добував уже не в Москві, а у своєму Франику через — як це називається? — довжелезний і суперечливий ланцюг міжлюдських стосунків.

Пам'ятаю, як драматично пустішав Єлісеєвський гастроном. Це диво російсько-купецького споживацького розмаху, цей східний палац у самому центрі імперського Центру, себто центральний храм-гастроном, у 89-му році ще здатний був уразити мене — наприклад, велетенськими ананасами чи нескінченними, здавалося, покладами халви відразу трьох або й чотирьох (неймовірно!) сортів. Натомість пізньої осені 90-го, у «Листах в Україну», я змушений був констатувати, що

«Ананаси не ті» (швидше за все — всього лише рештки консервованих), а про халву вже взагалі ні слова. І зрозуміло чому: центральноазійські провінції більше не хотіли її відвантажувати.

Проте ані халва, ані (даруйте звукопис) ананаси, ані навіть рябчики ніколи не становили для мешканців Москви якихось визначальних цінностей. Найболючішим для них стало обмеження на горілку. Це так, ніби в народу повільно, по краплині, забирали його жорстоку і хмільну душу. На початку цього катаклізму йшлося тільки про суб'єктивне: антиалкогольні укази і всілякі заборони згори. Але в кінці, себто в останні місяці моєї Москви, навесні та влітку 1991 року, це вже була об'єктивна відсутність необхідної на душу населення [81] кількості пляшок. Справи рухалися в бік гуманітарної катастрофи, люди падали з ніг і гинули просто в чергах перед горілчаними.