Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель (книги онлайн полные версии txt) 📗
Я ушпарив так, як ще ніколи в житті не бігав. Мчав рятувати письменницький дім, що так його любив. Пожежники справно працювали, та полум’я вже охопило фасад. Палало все. За декілька десятків метрів, на узбіччі, стояв полісмен, уважно вивчаючи капот мого автомобіля, де червоною фарбою було наквецяно: «Гори, Ґольдмане, гори».
*
О десятій ранку наступного дня згарище досі курилося. Більшу частину будинку було зруйновано. Руїнами ходили експерти поліції штату, а пожежники перевіряли, чи нема небезпеки повторного займання. Якщо судити з потужності полум’я, на ґанок хлюпнули бензину чи якоїсь займистої рідини. Полум’я спалахнуло відразу. Вітальня і тераса згоріли вщент, кухня теж. Перший поверх майже не постраждав, але дим і вода з пожежних шлангів завдали і там непоправних збитків.
Я почувався наче вві сні. Сидів на моріжку в спортивному костюмі й дивився на руїни. Просидів так цілісіньку ніч. Біля мене стояла валізка, яку пожежники врятували з кімнати; там було трохи одягу і комп’ютер.
Аж ось я почув, як підкотило авто; натовп роззяв загомонів. То був Гаррі. Його щойно звільнили з в’язниці. Я сповістив Рота і знав, що той розповів Гаррі про пожежу. Він мовчки підійшов до мене, сів на моріжку і сказав лише:
— Маркусе, що це вам у голову стрілило?
— Не знаю, що вам сказати, Гаррі.
— То й не кажіть нічого. Погляньте, що ви накоїли. Про що вже тут говорити…
— Гаррі, я…
Він помітив напис на капоті мого «рейндж-ровера».
— Авто вціліло?
— Так.
— То й добре. Бо зараз ви сядете в нього і пошуруєте звідціля під три чорти.
— Гаррі…
— Вона кохала мене, Маркусе! Вона мене кохала! І я кохав її так, як ніколи потім нікого не кохав. Нащо ви понаписували ту гидоту? Знаєте, у чому ваша проблема? Вас ніхто ніколи не кохав! Ніколи! Ви хочете писати романи про кохання, а геть не знаєте, що воно таке! А тепер їдьте. Бувайте.
— Я й не думав змальовувати Нолу так, як ото зобразили її в пресі. Вони перекрутили мої слова, Гаррі!
— То якого дідька ви дозволили Барнаскі розсилати ту гидоту в усі газети?
— То була крадіжка!
Він цинічно зареготав.
— Крадіжка? Тільки не кажіть, що ви такий наївний і вірите брехні, яку плете вам Барнаскі! Запевняю, він сам скопіював ваші нотатки і порозсилав по всій країні.
— Що? Але ж…
Він урвав мене.
— Маркусе, краще б я вас ніколи не зустрічав. Забирайтеся. Ви в моєму приватному маєтку, і більше вас тут не хочуть бачити.
Запало довге мовчання. Полісмени й пожежники дивилися на нас. Я взяв валізку, сів у авто і поїхав. І відразу ж зателефонував Барнаскі.
— Радий чути вас, Ґольдмане, — озвався він. — Щойно дізнався про Квебертів дім. Зараз у всіх новинах про це говорять. Добре, що ви не постраждали. Не можу довго розмовляти, в мене зустріч із керівництвом «Ворнер бразерс»: сценаристи вже навперебій пропонують свої послуги зі створення сценарію за вашими першими сторінками. Вони в захваті. Думаю, можна буде продати їм права за грубі гроші.
Я урвав його.
— Рою, книжки не буде.
— Що ви мелете?
— Це ж ви, так? Ви надіслали мої нотатки до газет! Ви все спаскудили!
— Ви просто флюгер якийсь, Ґольдмане. Ще й корчите з себе святого, а це мені геть не подобається! Влаштовуєте тут виставу, граєтеся в детектива, а потім казитеся з доброго дива, і все, капут. Знаєте, краще вважаймо, що у вас була жахлива ніч, і я забуду про цей дзвінок. Не буде книжки… ні, ким ви себе вважаєте, Ґольдмане?
— Справжнім письменником. Писати — означає бути вільним.
Він силувано зареготав.
— Хто вам сказав таку дурню? Ви раб своєї кар’єри, своїх ідей, свого успіху. Ви раб свого становища. Писати — означає бути залежним. Від тих, хто вас читає або не читає. Свобода — це нісенітниця! Ніхто не вільний. Частина вашої свободи в моїх руках, а частина — в руках акціонерної компанії. Так влаштоване життя, Ґольдмане. Ніхто не вільний. Якби люди були вільні, то вони були б щасливі. А чи багато ви знаєте по-справжньому щасливих людей? — я промовчав, і він заговорив знову: — Знаєте, свобода — цікаве поняття. Я знав одного чоловічка, він був трейдером на Волл-стріт, такий собі золотий хлопчик, напханий грішми, все йому саме до рук пливло. І ось одного чудового дня йому закортіло стати вільним. Побачив у телевізорі репортаж про Аляску і спокусився. Вирішив стати мисливцем, вільним і щасливим, жити з природою. Все покинув і подався на південь Аляски, простісінько до Вранґеля. І ось уявіть собі, цей чолов’яга, який в усьому був такий успішний, доскочив успіху і там — став вільною людиною. Ніяких обов’язків — ні родини, ні домівки, самі лише пси і намет. Ось він і був єдиною вільною людиною з-поміж усіх, кого я знав.
— Був?
— Був. Хлопчина був страшенно вільний місяців зо три, від червня до жовтня. А потім настала зима, і він замерз, але спершу зжер усіх своїх псів. Ніхто не вільний, Ґольдмане, навіть мисливці в Алясці. І тим паче в Америці, де зразкові американці залежать від системи, ескімоси — від урядової допомоги і горілки, а індіанці хоч і вільні, та загнані до звіринців, що називаються резервації, і приречені танцювати свій вічний жалюгідний танок заклинання дощу для туристів. Ніхто не вільний, юначе. Ми бранці інших людей і самих себе.
Поки Барнаскі отак теревенив, я раптом почув позаду сирену: за мною мчало поліційне авто без розпізнавальних знаків. Я перервав розмову і зупинився на узбіччі: либонь, мене зупинили за те, що я розмовляв по мобільнику за кермом. Але з авто вийшов сержант Ґегаловуд. Він підійшов до вікна і сказав:
— Тільки не кажіть, що прямуєте до Нью-Йорка, письменнику.
— Чому ви так вирішили?
— Ну, хоча б тому, що ви рухаєтеся в цьому напрямку.
— Та я не думав, куди їду.
— Ти ба! Інстинкт самозбереження?
— Авжеж. Як ви мене знайшли?
— Якщо ви не помітили, то скажу, що на капоті червоною фарбою написане ваше ім’я. Не пора вам іще додому, письменнику.
— Дім Гаррі згорів.
— Знаю. Тому я й тут. Ви не можете повернутися до Нью-Йорка.
— Чому?
— Бо ви хоробрий хлопець, письменнику. Скільки працюю, рідко щастило бачити таку впертість.
— Вони обікрали мою книжку.
— Та ви ще тієї книжки й не написали! Ваша доля у ваших руках. Вам іще все вдасться! У вас талант, ви творець, тож до праці, і створіть шедевр! Ви ж боєць, письменнику. Ви боєць, і повинні написати книжку. Вам є що сказати, ще й чимало! Крім того, мушу зауважити, ви змішали мене з лайном. Прокурор на лаві підсудних, а з ним і я. Це ж я йому сказав, що треба якнайшвидше заарештувати Гаррі. Гадав, несподіваний арешт через тридцять три роки зіб’є з нього пиху. Натомість сам сів у калюжу, мов новачок. А потім з’явилися ви у своїх лискучих черевиках, що коштують мою місячну платню. Я не збираюся співати вам тут любовні серенади на узбіччі, але… Не їдьте. Треба дотиснути це розслідування.
— Мені нема де спати.
— Ви начебто щойно заробили мільйон доларів. Так написали в газетах. То візьміть собі номер десь у готелі в Конкорді. Снідатиму я за ваш рахунок. Голодний як вовк. Гайда, письменнику. На нас чекають великі звершення.
*
Упродовж наступного тижня я жодного разу не з’являвся в Аврорі. Винайняв одномісний номер у готелі «Ріджентс» в центрі Конкорда і цілими днями сушив мізки над розслідуванням і писав книжку. Про те, як ведеться Гаррі, дізнався через Рота: він сповістив, що той мешкає у восьмому номері мотелю «Морський берег». За словами Рота, Гаррі більше не хотів мене бачити, тому що я спаплюжив у газетах Нолине ім’я.
— А чому ви роздзвонили у газетах, що Нола була блудяжка?
Я спробував захищатися.
— Та нічого я не роздзвонив! Написав кілька сторінок і дав тому бевзеві Барнаскі, він хотів упевнитися, що я щось роблю. А він порозсилав у всі газети і вдає, ніби їх украли.
