Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель (книги онлайн полные версии txt) 📗
— Пане Пратте, я щойно почув по радіо про Нолу, — сказав Гаррі, опустивши скло. — Що сталося?
— Кепські справи, ох, кепські… — відказав поліцай.
— То що ж сталося?
— Ніхто не знає: вона пішла з дому і зникла. Її бачили вчора неподалік від Сайд-Крік-лейну, і відтоді про неї нічого не чути. Весь район оточено, ліс прочісують.
Серце Гаррі зупинилося. Сайд-Крік-лейн по дорозі до мотелю. Може, вона йшла до нього, впала і покалічилася? Або її помітили на Сайд-Крік-лейні, вона злякалася, що поліція прийде в мотель і застане їх разом? То де ж вона заховалася?
Пратт помітив, що Гаррі розпатланий, а в багажнику валізи.
— Мандрували десь? — запитав він.
Гаррі подумав собі, що треба діяти згідно з легендою, що вони вигадали разом із Нолою.
— У Бостоні був. З приводу книжки.
— У Бостоні? — здивувався Пратт. — Тож прямуєте з півночі…
— Авжеж, — пробурмотів Гаррі. — Заскочив до Конкорда.
Пратт недовірливо зиркнув на нього. Гаррі сидів за кермом чорного «шевроле монте-карло». Полісмен звелів йому вимкнути двигун.
— Якісь проблеми? — запитав Гаррі.
— Ми шукаємо таке ж, як у вас, авто. Воно може бути причетне до цієї справи.
— «Монте-карло»?
— Так.
Два полісмени обнишпорили автомобіль. Не знайшли нічого підозрілого, і Пратт дозволив Гаррі їхати. Лише сказав мимохідь: «Попрошу вас не виїздити за межі округу. Просто засторога, не більше». По радіо весь час передавали прикмети Ноли:
Дівчина, біла, зріст 5 футів 2 дюйми, вага 100 фунтів, волосся довге, світле, очі зелені, вбрана у червону сукню, на шиї золотий ланцюжок із написом «НОЛА».
У Гусячій бухті її не було. Ні на пляжі, ні на терасі, ні в домі. Ніде. Він гукав її, йому було начхати, що хтось почує.
Ошаліло гасав берегом. Шукав лист, записку. Нічогісінько. Його охопила паніка. Нащо ж вона втекла з дому, якщо не прийшла до нього?
Не знаючи, що робити, він подався до «Кларксу». Там він дізнався, що Дебора Купер бачила закривавлену Нолу, а потім бабусю вбили. Він не міг повірити. Що сталося? Нащо він погодився, щоб вона добиралася до нього сама? Їм треба було зустрітися в Аврорі. Дійшов до будиночка Келлерґанів, оточеного поліційними авто, і встряв у балачки роззяв, намагаючись бодай щось зрозуміти. Десь опівдні повернувся до Гусячої бухти, сів із біноклем на терасі й узявся годувати хлібом чайок. І чекав. Вона просто заблукала, незабаром вона прийде. Авжеж, вона прийде. У бінокль він оглядав берег. Чекав, аж поки споночіло.
13. Буря
— Книги, любий мій Маркусе, небезпечні тим, що ви можете втратити контроль над ними. Видати книжку означає, що написане на самоті раптом вислизає у вас із рук і розчиняється в публічному просторі. Це дуже небезпечна мить: ви весь час маєте пантрувати. Недопильнувавши власної книжки, матимете катастрофу.
Із центральних часописів Східного узбережжя від 10 липня 2008 року
«Нью-Йорк Таймс»:
«Маркус Ґольдман готується підняти завісу над справою Гаррі Квеберта»
Останнім часом у літературних колах ширяться чутки, що Маркус Ґольдман готує книжку про Гаррі Квеберта. Цей поголос підтверджують декілька сторінок рукопису; що вчора вранці опинилися в руках журналістів. У книжці йдеться про ретельне розслідування Маркуса Ґольдмана подій літа 1975-го, що призвели до вбивства п'ятнадцятирічної Ноли Келлерґан: тіло дівчинки, зниклої 30 серпня 1975 року, було виявлено в саду Гаррі Квеберта, неподалік від Аврори, 12 червня 2008-го.
Права на видання придбало за мільйон доларів велике нью-йоркське видавництво «Шмід і Гансон». Його генеральний директор Рой Барнаскі відмовився від коментарів, проте повідомив, що вихід книжки з назвою «Справа Гаррі Квеберта» планується восени.
«Конкорд Джеральд»:
«Маркус Ґольдман викриває»
[…] М. Ґольдман, близький друг Гаррі Квеберта, в якого він навчався в університеті, розповідає про нещодавні події в Аврорі. Свою розповідь письменник починає з моменту, коли виявив зв'язок Квеберта з юною Нолою Келлерґан, якій тоді було п'ятнадцять років.
„Навесні 2008-го, десь рік по тому, як я став новою зіркою американської літератури, відбулася подія, що я вирішив поховати її в глибинах пам'яті: з'ясувалося, мій університетський викладач, шістдесятисемирічний Гаррі Квеберт, один із найвідоміших письменників Америки, у тридцять чотири роки мав любовний зв'язок із п'ятнадцятирічним дівчам. То було влітку 1975-го“.
«Вашингтон Пост»:
«Сенсація Маркуса Ґольдмана»
[…] Ґольдмана в його розслідуванні на кожному кроці чекали відкриття. Зокрема, він пише, що Нола Келлерґан була зіпсованою дівчинкою, що вдома з неї знущалися: її били і катували, імітуючи утоплення. Дружба і близькість із Гаррі Квебертом дали їй незнану доти впевненість у собі та змогу мріяти про краще життя.
«Бостон Ґлоуб»:
«Скандальне життя юної Ноли Келлерґан»
Маркус Ґольдман подає факти, досі невідомі для преси.
Як з’ясувалося, Нола Келлерґан була сексуальною іграшкою Е. С., могутнього ділка з Конкорда, який посилав по неї свого поплічника, наче по свіже м’ясо. Напівжінка-напівдитина, вона була об’єктом пристрасних марень багатьох аврорівських чоловіків і стала здобиччю начальника поліції, який змушував її до орального сексу. Той-таки начальник поліції згодом розслідував її зникнення.
Я втратив контроль над книжкою, ще навіть не написавши її.
Зранку в четвер, 10 червня, преса зарясніла закличними заголовками — всі газети вмістили на перших шпальтах уривки моїх записів, не закінчуючи фраз і видираючи їх із контексту. Мої гіпотези перетворилися на мерзенні висновки, припущення — на доконані факти, а міркування — на огидні оціночні судження. Мою працю подерли на клапті, ідеї розчухрали, а думки зґвалтували. Ґольдмана, письменника, який насилу починав оговтуватися після невдач і заледве знову повертався до книжок, було знищено.
Аврора прокидалася, і хвилювання охоплювало містечко: приголомшені мешканці читали і перечитували газетні статті. Телефон удома не замовкав, невдоволені дзвонили в двері, вимагаючи пояснень. У мене був вибір: або сміливо вийти на люди, або заховатися в хаті. Я вирішив таки вийти. Рівно о десятій ранку, хильнувши два подвійних віскі, подався до «Кларксу».
Відчинивши скляні двері генделика, відчув, як погляди відвідувачів уп’ялися в мене мов ножі. Серце моє закалатало, я сів за столиком номер сімнадцять, і до мене підскочила розлючена Дженні, яка сказала, що такого покидька, як я, ще зроду не бачила. Я подумав уже було, що вона зацідить мені кавником по мордяці.
— Ти що, — репетувала вона, — приперся сюди грошви зрубати на нашому горі? Паскудство всіляке про нас писати?
В очах у неї блищали сльози. Я спробував заспокоїти її.
— Дженні, ти ж знаєш, що це неправда. Ці уривки не призначалися для друку.
— Але ж це ти написав ту хріновину?
— Ці фрази видерто з контексту, тому вони такі мерзенні…
— Але ж ті слова написав ти?
— Так. Але…
— Ніяких «але», Маркусе!
— Я нікого не хотів образити, запевняю тебе…
— Не хотів образити? Ось я прочитаю твоє творіння! — вона розгорнула газету. — Поглянь, що тут: «Дженні, працівниця у шинку „Кларкс“, одразу ж закохалася в Гаррі…». Це ти про мене таке написав? Прислужниця, брудна шмата, що аж тече, вгледівши Гаррі?
— Ти ж знаєш, що це неправда…
— Але ж, бляха, тут так написано! У всіх газетах цієї клятої країни таке понаписувано! І всі це прочитають! Мої друзі, моя родина, мій чоловік!
