Покров - Дашвар Люко (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации txt) 📗
— Мені страшно… — признається.
— Усе добре, заспокойся, — усміхається Пітер. — Пога-
них новин не буде.
Мар’яна видихає і торкається мотузки, якою обмотаний
конверт: сургуч тріщить, розсипається.
— Найкраще підтвердження оригінальності конверту, —
зауважує Стороженко.
Мар’яна дістає з конверта складений учетверо аркуш по-
жовклого цупкого паперу, розгублено зиркає на присутніх
чоловіків.
— Уголос читати?
— Як вам зручніше, але ми тут зібралися саме для того, аби
юридично зафіксувати зміст листа, у якому, певно, містять-
ся конкретніші розпорядження щодо спадку, — відповідає
Стороженко.
Мар’яна розгортає аркуш… Очі чіпляються за рівні рядки…
Забуває про присутніх.
Шановний нащадку славної крові Яреми Петріва Дороша.
Смиренно благаю прочитати це послання від грішної
Перпетуї Маркової Дорош з терпінням, без осуду й гніву.
Гірка доля подарувала мені лиш один промінь — доброго
янгола мого Ярему Петріва Дороша. Заради грішного ко-
хання забула я Божі заповіді, довірилася долі, народила
в гріху сина Гната від Яреми Петріва Дороша, хоч про це
не знала жодна жива душа християнська. Бо щоби захис-
тити невинне дитя перед людьми, дати йому чесну фа-
мілію й гідне життя, за півроку до народження Гната
пан Ярема умовив мене повінчатися з паном Самійлом
Дорошем, своїм немічним старим розбитим паралічем
329
дядьком. Мріяв мій добрий янгол, що житимемо ми разом,
радітимемо Гнатові, турбуватимемося про старого Са-
мійла й чекатимемо смиренно, коли Господь покличе до
себе пана Самійла й пані Станіславу, вінчану дружину
пана Яреми. Бо тільки після їхньої смерті судилося нам
бути разом без осуду людського і ганьби. Та Господь пока-
рав нас, грішних. Забрав доброго янгола мого, залишив із
малим дитятком і немічним Самійлом на руках. День і ніч
молилася я, щоби Господь простив нас, грішних, щоби да-
рував спокій душі раба свого Яреми. Та Господь послав ме-
ні нове випробування. Завітала до дому нашого прочанка,
Божа людина, повідала страшну правду. Що дізналася про
кохання наше вінчана дружина пани Яреми, била Богу по-
клони, щоби звів пана Ярему в могилу, а рід його прокля-
ла до сьомого коліна — щоби жили нащадки пана Яреми
в смутку і злиднях, щоби сьоме коліно стало останнім,
щоби після нього не лишилося Дорошів серед живих…
— Господи! — Мар’яна відірвалася від листа, задихнулася.
— Усе в порядку, Мар’яно? — стривожено спитав Пітер.
— Не думаю… — знову увіп’ялася поглядом в аркуш.
…Крихітна безпомічна піщинка я в морі Божих промислів,
та не можу без сліз сердечних думати про страшне про-
кляття. Молюся Господу, щоби карав мене, не нащадків
славного роду Дорошів. Заради збереження крові Доро-
шевої дала я обітницю Господу, що ніколи собі на потре-
бу й півкопійки не залишу, крім скромної їжі й чистої
води. Що день у день складатиму все, що маю, до одної
скрині, а скриню ту заповім нащадку в сьомому коліні
доброго янгола мого Яреми. Хай кожен золотий, политий
сльозами й молитвами грішної Перпетуї, допоможе всто-
яти перед прокляттям, продовжити рід Дорошів. Та пе-
ред тим благаю нащадка пана Яреми, який продовжив
його рід по лінії сина його Валеріана, що народився від
330
вінчаної дружини пана Яреми пані Станіслави, без гніву
прийняти в серце правду: прямим нащадком пана Яреми
є і той, хто продовжив його рід по лінії сина його Гната, якого народила я, грішна Перпетуя Дорош, у дівоцтві
Ізоватова. Смиренно прошу стряпчих, доброчесних свід-
ків, серед яких неодмінно мають бути добродії з «Банку
Монреаля», засвідчити мою волю: наступні розпоряджен-
ня щодо спадку можна виконати тільки в присутності
як прямих нащадків пана Яреми Дороша по лінії його сина
Валеріана, так і прямих нащадків по лінії його сина Гна-
та, за умови, що вони є серед живих християнських душ.
Благаю їх прийняти одне одного без злостивості й заз-
дрощів заради збереження крові Дорошів. І простити нас,
грішних. Якщо ж нащадків по одній із ліній Бог не лишив
жити, всі права на спадок я передаю нащадкам по тій
лінії, яка ще жива.
Перпетуя Маркова Дорош, у дівоцтві Ізоватова
Монреаль, 1881 рік
Мар’яна відірвала очі від послання Перпетуї, глянула на при-
сутніх — чоловіки завмерли, в очах питання.
— Читайте… — прошепотіла приголомшено, простягнула
аркуш Пітеру, і всі довгі півгодини, поки чоловіки ретельно
вивчали документ, обережно передаючи його з рук у руки
й ставлячи якісь позначки в своїх нотатниках, все дивилася на
зламаний сургуч. «І я, і Ярко… від Яреми… Сьоме коліно, ос-
танні Дороші? Прокляті? Помремо, ніхто після нас не лишить-
ся? Так он чому Кривошиїха казала, що ніколи дитинки не
матиму! Як страшно!»
— Неймовірний віраж, — урешті подав голос спокійний
співробітник ін’юрколегії. — Виникають питання.
— У нас є відповідь, — зауважив Стороженко. — Усі звер-
нули увагу? В останніх рядках чітко вказано: нащадок по лінії
Гната, офіційного сина Самійла Дороша, за твердженням Пер-
петуї — сина Яреми… має бути присутнім, якщо… Я процитую! —
331
увіп’явся очима в аркуш. — «…за умови що вони є серед
живих християнських душ», — повернувся до рухливого
колеги: — Потрібне свідоцтво про смерть Ярослава Раєвсько-
го-Дороша. Якомога скоріше!
— Почекайте! — смикнулася Мар’яна.
Пітер зблід, завмер.
— Перепрошую? — витягнув шию Стороженко.
— Ні… Нічого, — Мар’яна прикипіла очима до сургучу. —
Листа Перпетуї можу собі забрати?
— Трохи пізніше, коли завершимо зі спадковими справа-
ми, — відповів рухливий. — Зараз можемо зробити вам копію.
Стороженко підвівся, обійшов стіл, відсунув крісло, допо-
магаючи розгубленій Мар’яні підвестись.
— Розумію… Надто багато емоцій. Відпочивайте, пані Озе-
рова. У нас пара днів піде на юридичне оформлення послання
Перпетуї як такого, що прямо впливає на наступні кроки
щодо спадку. Запросимо свідоцтво про смерть Ярослава Ра-
євського-Дороша, а потім зв’яжемося з вами. Вас підвезти?
— Ні… — Мар’яна сунула до виходу, все озиралася на Пі-
тера — навіть голови в Мар’янин бік не повернув: блідий,
напружений, крутив олівець, супився.
Мар’яна вже взялася за ручку дверей, серце тягнуло назад.
Завмерла. Озирнулася до заклопотаних чоловіків у кабінеті —
уже діяли, зібралися докупи, щось тихо і жваво обговорювали.
— Він живий! — видушила винувато.
— Перепрошую? — не зрозумів Стороженко.
— Ярослав Раєвський-Дорош — живий! І я… приймаю
його в серце… Без злостивості і заздрощів… Заради збережен-
ня крові Дорошів…
Поля зникла. Уже під вечір, коли розбита й ошелешена Мар’я-
на дісталася хрущовки на Воскресенці, десять разів поговори-
ла з батьками й бабцею, запевняючи — все гаразд! — коли
розхристані думки — гроші, Ярко, Дороші, прокляття, гріх, —
врешті вишикувалися за значущістю — дитина, прокляття, все
332
решта, — коли наплакалася — сьоме коліно, зурочена, ос-
тання… Тому й дитини не народить? За що?! За похіть якоїсь
