Покров - Дашвар Люко (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации txt) 📗

Перпетуї?! Коли двадцять разів перечитала послання з давни-

ни, намагаючись віднайти поміж рядків прихований зміст, тіль-

ки потім згадала про подругу, зателефонувала.

— «Абонент поза зоною…»

Насторожилася. Давай надзвонювати, та марно. Під ранок

мобільний сам ожив: номер невизначений. Байдужий чолові-

чий голос повідомив: Поля затримана, перебуває в Бровар-

ському райвідділі міліції.

З сонцем Мар’яна дісталася Броварів.

— На Київ повезли, — пояснив похмурий черговий.

— Куди саме?

— Не знаю.

— За що її затримали?

— За підозрою у вбивстві.

— Поля вбила людину?

— Колись… А тепер повернулася на місце злочину. Досто-

євський! — виявив ерудицію черговий, демонстративно почав

клацати мобільним: мовляв, розмову закінчено.

— Пітере! Поможи! — захекана Мар’яна бігла на Майдан.

Мобільний біля вуха. — Біля Архистратига… Чекаю!

Після трагічного 19 лютого 2014-го Мар’яна вперше по-

вернулася на Майдан. Бігала поміж наметів, що скупчилися

ближче до поруйнованого Будинку профспілок, шукала знайо-

мі лиця, бо ж мав тут залишитися хоч хтось, хто знав Полю,

кого вона перев’язувала, втішала, обнадіювала. Та по Майда-

ну ходили незнайомі люди зі скриньками для пожертв. Кину-

лася до одного — вусатого, з оселедцем, у камуфляжі.

— Поможіть! Дівчину заарештували. Медсестру. Поля! Її

тут усі знали. Вона від початку на Майдані була.

— Поможемо, — кивнув вусань. — Грошей трохи підкинь,

зберу людей, покричимо у мєнтів під вікнами. Вона в якому

відділку? Топати далеко?

— Які гроші? Ви здуріли? Поля тут…

333

— А я де? Не тут?! Що ти галасуєш? Ходять тут, мізки

компостують: «Розходьтесь, розходьтесь!» Нам уже їсти нема

чого! Грошей дай! Хоч у скриню кинь!

Мар’яна глянула на вусаня, як на лайно, мовчки посунула

до Архистратига, і поки курила, очікуючи Пітера, в голові би-

лося одне: усе марно?..

— Справи такі… — вправний юрист Пітер дістався Майда-

ну вже з інформацією про Полю. — Поля в райвідділі, тіль-

ки-но суд відбувся, їй обрали запобіжний захід: перебування

під вартою на два місяці.

Мар’яна вухам не повірила.

— Жартуєш?! А що сталося?! Ти з’ясував?

— Її помітив у лісі житель Калинівки, викликав міліцію, бо

поведінка дівчини здалася йому дивною. Чи то влаштовувала

щось на кшталт меморіалу на сосні поряд із напіврозритою

ямою, чи то саме намагалася ту яму розрити… У ямі знайшли

тіло людини.

— Господи…

— Спокійно. Знайду адвоката, спробуємо для початку до-

могтися зміни застережного заходу на підписку про невиїзд.

— Які підписки, Пітере? Ні! Той хлопець… Ігор, може, най-

перша жертва Майдану! Всі ж знають… Поля його шукала

безперестанно. Поясни їм! Хіба можна, щоби після Майдану…

Після всіх цих смертей і страждань, ті, хто душу клав, тепер

безправними й безголосими лишилися.

— Процедура… — лиш розвів руками юрист Пітер.

— До дідька! — розхрабрилася, тягнула Пітера до рай-

відділу. — Ходімо! Ми звідти не підемо, поки Полю не випу-

стять. Буду голодувати, намет під їхніми вікнами поставлю…

Молоток знайду!

— Мар’яно, просто послухай! — Пітер зупинив дівчину,

взяв за плечі. — Майдан і стояв заради того, щоби все по

закону, а закон — один для всіх. Молотки закінчилися! Час

прати вишиванки іншими методами. Повір: маємо йти нор-

мальним цивілізованим шляхом. Я знайду адвоката сьогодні ж,

334

контролюватиму справу, аж поки не побачу, як ти обійма-

єш Полю.

Мар’янина хоробрість схлипнула, пролилася сльозою. Гля-

нула на Пітера розгублено.

— Невже все марно було?

— Ні! Навіть сумніву не май! — упевнено відповів Пі-

тер. — Надто багато поруйновано… Усе змінилося, за день не

відбудувати. Але люди… уже будують… Я будуватиму.

— Ти?

— Думаю лишитися в Україні.

— Сміливий…

— Може, йолоп, але вже такий, — усміхнувся сумно.

Тої ночі згодилася горілка, яку Мар’яна в подруги відібрала, та так у кухні й лишила. У рідній хрущовці на Воскресенці

Мар’яна напилася, як чіп: хотіла до безпам’ятства, та пам’ять

стукала в скроні, по кухні тоскно ходила Поля в помаранчевій

тюремній робі.

— Скінчилися ілюзії, Мусько. Ігоря нема… Не хочу далі

жити… Щоби жити… Треба забути все, починаючи з 30 листо-

пада минулого року… — шепотіла.

— А помститися? — Мар’яна кліпала повіками, намагаю-

чись зосередитися на постаті подруги, та бачила лише пома-

ранчеве марево.

— Не можу… Вже нема сил на лють. Добре, що молоток

віддала. Знайшли би молоток, сказали би… я Ігорю череп про-

ломила.

— У Ігоря череп проломлений?

— Тупим предметом. Так мєнти сказали. Був би молоток…

— Слава Богу!

— Хіба? — тоскно питала Поля. Помаранчеве марево

тремтіло. — Чому я за ґратами?

— Не знаю… Вибач, я дурна! Я про інше. Маємо жити далі

інакше. Пам’ятати, берегти в серці, але… йти далі. І ти… там не

лишишся. Ми з Пітером тебе витягнемо.

335

— Для чого? Однаково нічого не забуду. — Коло замикалося.

— От чому ти все про себе?! — обурювалася Мар’яна. —

Ніби тільки тобі горе!

— Твої — всі живі…

— А Гоцик? Макар, Галинка? Ти їх не знала? Вони не свої?

— Не перекручуй! Ярко твій живий…

Мар’яна наливала собі знов, кривилася.

— Нічого не вийде… Тепер знаю, чому в мене дітей ніколи не

буде. Дві тітки колись мужика не поділили, а мені — результат.

— Нащо вірити в таку дурню?! — подруги мінялися роля-

ми, і тепер уже помаранчеве марево тягнуло Мар’яну з чорної

ями. — От я вийду… Піду в інститут нефрології…

— Ти теж не хотіла вірити Кривошиїсі! І що? Де ти тепер?!

Помаранчеве марево тремтіло, хиталося, чи то Мар’яні в очах

пливло.

— Що з нами буде, Мусько? Мене посадять, ти багатійкою

станеш.

— …І викуплю тебе з тюрми, якщо адвокатам не вдасться

по-нормальному довести, що ти невинувата.

— І всіх — нафіг! Еге ж? — помаранчеве марево смієть-

ся. — Поїдемо кудись далеко далеко… У Фінляндію!

— Там холодно.

— Значить, бактерій мало. Не хворітимемо.

— Мені однаково.

— Значить, у Фінляндію! Ігор там був… Розповідав.

Мар’яна усміхається розчулено.

— А Ярко навчається в Італії…

— Гайда в Італію. Може, перетнетесь.

— Раніше перетнемося, — уже ледь ворушачи язиком, від-

повідає Мар’яна. — Ми ж рідня… Грошики ділитимемо на днях.

Гроші вабили. Як не намагалася Мар’яна тримати під контро-

лем головне — щоби батьки з бабцею в Дорошівці жили

в спокої, щоби адвокат займався Полиною справою без дур-

нів, — усе неодмінно поверталося до грошей. Мордувалася:

336

скільки їх? На що вистачить, коли розділять із Ярком навпіл?

У Мар’яни список першочергових важливих витрат уже скла-

дений: тата вилікувати в найкращих закордонних фахівців із

проблем хребта, хату в Дорошівці зробити сучасною і ком-

фортною, бо попереду зима, і як батькам дрова тягати? Треба

котел нормальний, дім утеплити, мати надумала кролів розво-

дити, баба Ната геть без зубів, а то копійка, автівку би їм…

Одразу веселіше стане — і по продукти до райцентру, і до

Києва в будь-який час. А Полі хату пообіцяла, і то не маячня.

Поля в селі одужає. І фельдшерів у Дорошівці нема, а Поля —

крута, Поля будь-якому лікареві фору дасть.

— Тільки би витягти її спочатку, — шепотіла. — А то теж,

можливо, до біса грошей вартуватиме. І куртка зимова в Полі

«економ-класу»…

Та й самій Мар’яні не завадило би… одягнутися, узутися,

відремонтувати хрущовку, придумати собі заняття, щоби

страшні думки відступили, не мордували щодня, нагадуючи: