Фортеця для серця - Печорна Олена (бесплатные онлайн книги читаем полные .txt) 📗
— Це… ти?
Мама? Мама. Десятки, сотні, тисячі разів Леся уявляла собі цю зустріч. І ось. Усе так банально й просто, ніби не насправді. У жінки, яка сиділа побіч, — синя сукня, один підбор стерся, а руки… вони порепані. Чому? Леся здригається. Хіба це важливо? А що? Що важливо?
— Мамо…
На порепані долоні спадають краплі. Крап. Крап. Крап. Леся дивиться, як сонячні промінці пірнають у цяточки вологи, і не розуміє, що це може бути… Жінка не підводить голови. А краплі й далі спадають… Плаче?..
— Донечко…
Звучить, як ліки. Якась маячня! Ліки не можуть звучати.
— Пробач…
Леся скрутилася від удару. У животі борсалося маля, упиралося ручками, ніжками, тулилося головою. Цить, маленьке, цить! Тобі треба знати, що мама поруч? Вона поруч. Ось. І буде поруч… Нехай хоч світ западеться!
— Чому?..
Обличчя навпроти посіріло. Леся дуже добре знає, скільки чорного з білим треба змішати, щоб вийшов отакий колір. Як його назвати?
— Бо я грішна.
Дивно. Леся вірить. І вірить дівчинка, яка досі живе в ній, немовби у велетенському будинку. Ховай хоч на горищі, хоч у підвалі чи в комірчині — усе одно рано чи пізно дитина знайде потрібні двері, відчинить і спитає: «А мене любили?» Лю-би-ли. Леся пам’ятає. Вона, виявляється, пам’ятає все.
— Батько?
Ожило обличчя. Жінка підвела очі, боячись повірити.
— Ти ж… маленька була. Невже?
Леся кивнула. Так. Маленька. І що? Навіть діти мають пам’ять. І її не перепишеш на замовлення дорослого, не зітреш у потрібному місці, щоб усе видавалося пристойнішим. Лесина ж пам’ять про дитинство була подібна до смітника: брудно, страшно, однак можна пересуватися, головне — на скелета не наткнутися.
— Я… не впевнена.
Мати зітхнула.
— Бабуся?.. Воно й не дивно. Я знала, що Зоя Матвіївна оберне Михайла на міф. Інакше й бути не могло: вона ж мати, тому… — голос став рівний, — я її не засуджую. Сама мама. Двічі.
Лесі округлились очі, а жінка інстинктивно потяглася, щоб торкнутись обличчя. На півдорозі спинилася — не наважилася.
— Я пам’ятаю їх маленькими. У твоїх очах уміщалось одночасно стільки запитань, що інколи нам із татом боліли голови.
— Батько…
— Він був хворий, Лесю. Просто хворий. Спершу я думала, що винна. Що хтось винен. Величезне місто. Робота. Люди. Хтось. Нам так зручніше думати. І бабусі твоїй так зручніше. Розумієш? Але чи є в чомусь провина, знають тільки там, угорі. Ти повинна запам’ятати головне: він тебе любив. Дуже. Просто його мучила хвороба. Мені й досі страшно… згадувати. Ніби ж лагідний, а вже за мить шалений, змітає все і всіх. І ніякого порятунку! Не людина, а стихія. Як зі стихією боротися?
Леся знала, що боротися марно. Як і з собою. Тепер відчувала: плаче. Однак плаче не вагітна жінка, ні, — ридає п’ятирічна дівчинка, чия таємниця, страшний скелет, нарешті виповзає назовні, звільняючи місце для прощення.
— А ти… ти вигадала для мене казку… про дракона. Пам’ятаєш?
Жінка посвітлішала.
— Авжеж. Щоб хоч якось захистити… Ми ховалися на кухні й дивилися на великий круглий місяць, я обіймала твоє тільце, відчуваючи, яка ти тепла, солодка-солодка, бо моя… моя доня.
Леся кивала. Спогади, випущені з ув’язнення, проривали рештки пам’яті, переповнюючи голову. Мама. Невже? Справді мама?
— Того дня він забрав мене із собою…
Леся часто бачила, як горить торішнє листя, скручуючись немічно й приречено. Тепер мама була схожа на нього. Ні. Скоріше, на попіл, що лишається по ньому.
— Я не вборонила… Не вборонила, а мала б… Хто б знав, скільки разів я знов і знов прокручувала в пам’яті той клятий день, намагалася зрозуміти, чому… що можна було зробити інакше. В уяві… я завжди… лишалася з тобою. Віриш?
Леся кивала, боячись спинити потік слів.
— А насправді… Очутилася на підлозі… у калюжі крові. Батько розбив мені голову об одвірок. Я вчасно не помітила, що дракон прокинувся. Я винна. Мала б помітити. Знала ж, вивчила геть усі перші ознаки нападу. Мала б передбачити… Аж ні! Замалювалася. А потім було пізно. Надто пізно. Пам’ятаю, як кров заливала очі. Така липка. Лесю, яка ж вона липка! Я віддирала закривавлене волосся від очей, а потім… навпомацки лазила квартирою й шукала тебе. Усе ніяк не могла зрозуміти, що ти з ним. А потім… так ослабла, що було байдуже, виживу чи помру. Мене врятувала господиня квартири. Вона випадково зайшла… Твій тато повернувся в пусту квартиру.
— Побачив кров…
— Назавтра кинувся на колії… у метро, хоч був із тобою. Він же був із тобою!
Жінка голосила, а в неї на голові ворушилося з жаху посивіле волосся. А що, якби… він не розтиснув руки? Тої останньої миті просто не розтиснув би руки?.. Що було б тоді?
— Про Михайла мені розповіла господиня… Потім. Я ж нічогісінько не пам’ятаю. Як потрапила в лікарню, як два дні лежала непритомна. Перше, що побачила на тумбочці, коли отямилася, був паспорт. Спасибі тітці: вона нікому, жодній живій душі не призналася. Лесю…
Жінка подивилася пильно, забрала неслухняне пасмо з обличчя, немов у дитини, і прошепотіла:
— Жодна інша хвороба мене б не зупинила. Повір. Просто… у медичній картці чорний на білому стояв діагноз — загроза припинення вагітності.
— Мамо…
Угорі куйовдився вітер. Леся сиділа вражена й збентежена, не розуміючи, де вона і з ким. А потім мати мовчки дістала із сумки два фотоальбоми, довго тримала в руках і врешті розгорнула перший.
— Доню, ось… Це ти.
Леся відчула, як кров шугнула в скроні.
— Це ж мій перший клас! Господи!.. Це ж я… з бантами на півголови. А оце шостий… Он випускний. Господи!.. Як?
Мати ніжно проводила долонею по кожному знімку й коментувала, коли той був зроблений і якій події в житті присвячений. То вона… була поруч? Увесь цей час була?..
— Як?
— Це все, що я мала від тебе. Усе, що мала право мати. Фотограф на шкільному святі — звична справа. Я відкладала кошти на найкраще, а потім… місяцями роздивлялася на кожен вигин, на кожну лінію, на кожну цяточку. На все, на все. На тебе. Коли ж ти поїхала навчатися, стало простіше. Це в селі мене б одразу виявили, а в обласному центрі загубитися в натовпі легко, от я і губилася, і спостерігала годинами, як наркоман, що чекає на дозу. Їй-богу! В університеті випросила номер твого мобільного телефону. Назвалася кореспондентом, — жінка всміхнулася гірко. — Майже детектив. А потім… Щоранку і щовечора натискала кнопку дзвінка й одразу ж вимикала. Боялася. Боялася почути твоє «ненавиджу!».
— А я чекала. Уявляла, що ти знайшлася. Знаєш, яким було моє улюблене місце? Коло вікна… Щоб першою тебе помітити, коли ти йтимеш до мене. Я шукала тебе скрізь: у снах, у місті… Вдивлялася в обличчя й почала малювати, щоб не забути твого… Розумієш? Чому? Хіба я не така? Я дочка свого батька? Так?
— Ні.
Жінка дістала другий альбом. Розгорнула. На першій сторінці зі сповиточку дивилося немовля… Хлопчик. Леся вже бачила це обличчя. Помилки бути не могло. Бачила… у будинку, коли бабця вішала сина на стіну. От тільки в цього хлопчика… Ніжки… Вони були куценькі, як два цурпалки, зчавлені чимось потужним, диким, звіриним.
— Це… — Мати мовчала, низько опустивши голову, а тоді нарешті видихнула: — Твій брат. Його звати Артем. Усю вагітність я пролежала в лікарні. Уже тоді знала, що ходити маля не зможе… Після пологів ми з ним жили в лікарні чотири місяці, потім — у соціальному центрі. — Підвела очі. — Звісно, я могла його покинути… Десятки людей по сто разів на день казали мені: «Покинь інваліда!» Легко казати. А на кого покинути? Кому? Знаєш, коли я вперше його побачила, то злякалася. Дуже. Ще ніколи не боялася дітей, а від новонародженого сина хотіла втекти. Правда. Може б, і втекла, відвоювала б тебе, спробувала б жити без минулого. Але син подивився на мене. Просто розплющив оченята… і неначе запитав: «Я вже сам?» Що мені було робити? Що? — Жінка плакала вже вголос, обіймала свою дорослу дитину й тремтіла від голови до ніг. — Пробач… Бачить небо, я розкраялася навпіл. Ніби дві душі в одне тіло вклали, а воно не вміщало їх, роздиралося. Треба було покинути одну.
