Фортеця для серця - Печорна Олена (бесплатные онлайн книги читаем полные .txt) 📗
— Мамо…
— Я не тебе покинула. Не тебе. Частину себе відірвала отак, живцем. Бо ти ж моя. Кожен мізинчик, кожна рисочка… Ти вся наче викапана я…
— Мамо… чко…
Дуб дивувався. Він бачив усяке. Звик до людських пристрастей, неначе до пташиних гнізд у кронах. Але ці дві жіночки його здивували. Плакали довго. Обидві. І ніби легші робилися. Потім мовчки сиділи одна коло одної, тримаючись за руки.
— Мамо…
— Що?
— У тебе підбор стерся…
— Хай…
— Мамо…
— Що, доню?
— То… виходить… я маю брата?
— Еге ж. Знаєш, одна мудра людина колись мені сказала, що той, хто відмовляється від однієї своєї дитини, щастя в іншій не матиме. Але це не про Артема. Він інакший, непідвладний ніякій мудрості, крім своєї. Знаєш, що він завжди мені повторював?
— Що?
— Що його сестра має жити за двох і що її щастя неодмінно мусить подвоїтися. Отут… Лист. Перечитай.
Леся слухняно взяла аркуш, складений удвоє:
«Привіт, СЕСТРИЧКО!
Знаю, ти маєш право на мене ображатися.
Я б неодмінно образився,
якщо б хтось викрав у мене маму.
Можеш узагалі спробувати забути,
що я ТАКИЙ є.
Але…
просто знай,
що я кажу
спасибі
тобі
за тебе.
Брат».
Леся тулила до серця папір, вражена, а десь угорі літав білий птах.
— То це… Артем писав есемески?
Мати здивовано кліпнула:
— Які?
— Уже пам’ять у телефоні переповнена, а я ніяк їх не можу видалити. Рука не здіймається…
— Він міг, напевно… Твій номер був у мене…
Леся шморгала носом:
— Брат… найкращий!
Жінка втерла хусточкою обличчя й усміхнулася:
— Знаю. Особливий. От тільки живе на дев’ятому поверсі, а звідти з інвалідним візком особливо не спустишся. Але іншого житла не маємо. Дякую й за це. Соціальні служби ще тоді примістили двірником, а ЖЕК дав житло. Комірчину… коло самісінького даху.
— Так ближче до неба.
— Напевно. Артем жодного разу не скаржився, але я усвідомлюю, що він ув’язнений. Знаєш… Я вигадала казку… уже для нього. У ній не жили дракони, зате була башта, висока-висока, така, що торкається хмар. А в цій башті злий чарівник ув’язнив серце. Авжеж. Справжнє, живе серце оточили міцними мурами. Але воно будь-що мусить навчитися любити… бо інакше… просто згине.
— Він навчився.
— І ти… навчилася. Я зрозуміла одразу, тільки-но Володимир Вовк знайшов нас. Просто одного ранку постукав у двері й сказав, що я, що ми тобі потрібні. Не знаю, як він дізнався. Напевно, Вовки вміють шукати. Але головне… не це. От навіщо йому було, спитати б, три години поспіль, як навіженому, переконувати нас їхати в Бувальці? Отож! Бо любить! Так любить, що збирався до тебе… назавжди… Але спочатку хотів листи якісь передати… Теє… Здається, від сиріток… з Карпат.
Леся відчула, як злітає вгору… і навіть не дивується тому. Стає невагома, знімається високо, помічає небо, сонце, мало не вплутується в дубове гілля. Звідси люди здавалися б крихітними, навіть іграшковими… Якби не їхні серця. Леся може їх бачити… просто в грудях. Гарячі. Холодні. Байдужі. Щирі. Скупі. Щедрі. Всякі. Однак більшість людей ховають серце за стінами, щоб воно не явилося світові, бо той, граючись, може й спопелити. Леся хоче крикнути голосно-голосно, щодуху: «Не треба ховатися! Любіть! Краще згоріти, аніж жити за стінами!» Але люди не чують. Леся знає це. Вітер підносить її вище й вище. Там чисто. Так чисто, що хочеться малювати. І вона малює… картину, оту, останню, тільки малюнок виходить завбільшки з ціле небо. То серце. Серце в башті, яка розсипається на мільйони дрібних цеглинок. Леся усвідомлює, яка сила зруйнувала стіни. Може, тому летить до скляного замку, зазирає у вікно палати,
а там,
на ліжку,
сплутаний трубками,
гарний і дужий,
лежить її Вовк
І ДИВИТЬСЯ ПРОСТО В ОЧІ.
— Доню! Донечко! Лесю, отямся! Господи! Що ж я накоїла? Лікаря! Лікарю!..
Леся ворушить губами, а вони її не слухаються, бо весь час розпливаються в якійсь дурнуватій усмішці.
— Все гаразд…
Озивається телефон. Леся наперед знає, хто дзвонить і що зараз прокричать у слухавку:
— Він отямився!!! Чуєш? Отямився!!! Лесю… серденько… він кличе… ТЕБЕ!!!
Епілог
На призьбі, весь у сонячному промінні, лежав древній кіт. Не старий і не мудрий, а древній. Певно, стільки коти не живуть. Принаймні Муркові здавалося, що він живе стільки, що встиг побачити все.
Ось і тепер. Двері будинку зі скрипом відчиняються, і звідти з’являється кучерява голівка. Дівча п’яти років хитро мружиться, розглядає двір, а потім чимдуж біжить — тільки босі п’яти мигтять, і прямісінько у траву. Мурко кліпає жовтим оком. Мовляв, десь колись я вже це бачив. Дівчинка завмирає, дослухаючись, чи ніхто не помітив. На кота не зважає, бо котик свій. Зелені очиська кліпають серед трави, неначе її жива подоба, а руки міцно стискають пензлі, фарби й шматок полотна. Мала закушує губу, діловито відкидає пасмо волосся й блаженно бере пензля до рук. Почалося.
— Марійко! Ану, поверни мамині фарби! Нащо ми тобі купували свої, га?
Мурко всміхається в сиві вуса. Авжеж. Вони в нього сиві. А от чому всміхається, то вас анітрошечки не обходить. Просто він небайдужий до жінки, що стоїть на ґанку й жартівливо свариться в бік старезного саду.
— Доню, годі тобі! Виходь! А то татові розповім, а він про вовків не розкаже!
Трава неохоче починає ворушитися. Стіни розсуваються, і з них вилазить диво, по вуха вимащене у фарби.
— Я зовсім трошки. От стілечки, — і показує нігтик мізинчика.
— Не лай її.
Це з розчиненого вікна висувається сива господиня. Мурко не рахує, скільки їй років. Його ж років не лічать. Знає тільки, що бабця серце з грудей вийме заради малої художниці — правнучки. А що та малює? Старенька махає рукою: мовляв, оце знайшли проблему! Хай! Он же і баба Віра, і мати… Усі малюють. А малій що, не можна?
— Бабцю, таж новесенькі фарби!
— Нічого. Віра з міста ще привезе.
Мурко ліниво потягається і шкірить беззубого рота. Ех! Не той уже кіт. І господиня не та. Усе життя оту Вірку проклинала, а коли Леська привезла фотоальбом (подумаєш, дивина!), стара голосила так, що думали, серце схопить знову. Аж ні, не схопило. Вона лише приплакувала, що теперечки має онука побачити… Викапаний Михасик. Це ж синочок, синочок із того світу вернувся.
Мурко не бабця. Спершу приглядався до молодика. І до Вірки тієї. Як-не-як, убивця. Няв. Ніби була. Але щойно господиня онука побачила, учепилася в сердешного, мало не вдушила хлопця разом із його візком, де й сила взялася. І все. Вірку прийняла. Отакі дива! Але хлопець дивніший. Мурко хоч і древній, як світ, а таких ще не бачив… безкорисливих. Треба ж ото вміти любити все живе й мертве. Просто любити. Святий. Хоч ні, святі книжок не пишуть. А цей пише.
Кіт зіскочив із призьби, неквапом підійшов до вікна, стрибнув ще нівроку й вмостився на підвіконні. Еге. Щось друкує. Тільки клавіші цокають. Це йому Леська підказала. Мовляв, треба тобі, братику, книжки писати. Еге. А про що?
«Дівчинка стояла посеред високої трави. З усіх боків її оточували живі стіни. Вони рухалися й колихали в собі вітер, а дитині здавалося, що довкола розповзаються гнізда невидимих змій, лишаючи по собі вкрадливий шурхіт і рух».
Ти ба! Знайома історія. У ній, певно, про всіх буде? Еге? І про Віку? Котище аж вуха приклав. Незабаром з’являться. З Богданом-котоборцем укупі. Тиші й не знайдеш! Увесь дім, та де там, і санаторій увесь догори дриґом. Цунамі. Няв. Про санаторій ви, певно, не знаєте? Але про все по черзі.
Спершу… Що було спершу? Тю! Звісно ж. Любов. А вона в них і досі така, що хоч і старий та беззубий, а заздрісно. Отож. Іде. Господар. Мурко його не дуже прийняв, як і всі в Бувальцях. Бо що в цій глушині, спитати б, мільйонер загубив? Але то тільки спершу. Так. Для годиться. Село вміє приймати й не таких. До того ж який він мільйонер, коли все покинув? Еге. І не дивуйтеся. Все-все. До копійки. А інакше йому б не дали спокою.
