Голова Якова - Дереш Любко (книги полные версии бесплатно без регистрации TXT) 📗

у бік комірчини. Там теж нікого.

Яків утупився у стіну.

— Всьо? — поцікавився Добоцинський. Яків вдихнув і видихнув.

— Вибачте. Я йду. Зачиніть двері.

— Рукавички свої не забудь, підар.

15.

Закурив під вечір в осінньому холоді. Руки стигли від сирості. Мокре жовте листя.

Февраль. Достать чернил и плакать!

Писать о феврале навзрыд,

Пока грохочущая слякоть

Весною черною горит

Борис Пастернак

16.

Повернувшись додому, Яків побачив свою голову у вигляді прозорної труби, розтягнутої

на тисячі кілометрів в обидва боки. А коли перспектива колапсувала, він упав на мату

спустошений — пралайя, як сказала б його Майя. Він відчув, як розум остаточно

відшвартовується від причалу і вирушає у мандрівку на Золотій Гондолі.

Біля ріки часу стояла Піраміда. Біля піраміди лежала Сфінкс із грудьми жінки і тілом лева.

18.

Перша загадка, яку загадала йому Сфінкс, була: чому Золота Гондола чорна?

19.

Тримаючись за стіни, Яків вийшов зі своєї кімнати у темний коридор. У кінці коридору він

побачив постать Ірени. У безпам'ятстві він кинувся до неї, вони стали жадібно знімати

одне з одного одяг.

І лише коли мав потекти її стегнами мед поезії, він отямився і побачив, що нікого немає.

20.

Вона чекала на нього в спальні. Сиділа на підвіконні у нічній сорочці, холодна блакитна

квітка фіордів. Ірена чекала. Одною рукою вона тримала себе за перси. Пасмо волосся

затуляло їй пів обличчя.

Яків зрозумів, що до суду йти не доведеться, бо судилище саме прийшло до нього.

21.

Воля розвертає колесо світу моментально, ніби на добре змазаній осі.

Світ духів — невидимий світ — остання ілюзія розуму перед тим, як узріє він власну

природу. Залишилося зовсім трішки.

Яків рішуче ступив до вікна, на якому сиділа Ірена. Вона лякливо зіскочила, як кішка.

— Тебе немає! — гримнув він на неї.

— Я є, — прошепотіла вона жалібно. Яків не звернув на це уваги. Він розчинив

навстіж вікно у своїй кімнаті, висунувся у ніч і у дощ і закричав у поля:

— Ну, що? Думаєте, взяли? Думаєте, знайшли мене? Хто хоче скрутитися калачиком?

Хто хоче втекти від ночі й вітру — у кав'ярні, у теплі декольте? До піхви такого

недоношеного! Ви мене почули?

Тільки гуркіт грому був йому відповіддю.

Епісодій другий.

IV

Барабанна партія для заячих лапок

Allegro

(рухливо, весело)

1.

«О Ти, що даруєш світ, о Ти, що правиш кіньми чуттів у колісниці душі, о найдостойніший

жертвопринесення, о Ти, що просиш усе, але даєш усе, о тисячорукий, тисячеликий,

тисячоокий Царю Сущого, видимого і невидимого, ціль всякої дії та її плід, яви нам ласку

розуміння інших, тому що без іскри Твого вогню інші — це пекло, а без ласки Твоєї — труп

я, відро діряве на опудалі, свист вітру в полі. Правда, Якове? Правда? Прокидайся!»

2.

«Прокидайся, це я, твій страшний розум! Твоє Соль Іпсе! Твоє Чорне Сонце пустелі!

Ти чуєш мене? Прокидайся!

Я прийшов нагадати, що ти живий і що в муках єси! Бо грішний, бо не знаєш благодаті, бо

я, твій розум, катую божевіллям, розділяю і володію, і ти знаєш, наша вечірка — вона

триватиме без кінця, я — твоє пекло, друже Якове, ласкаво просимо у вічні муки, синку, ти догрався і загримів у вічність, тепер прокидайся у пустелю реальності.

Прокидайся в Пекло. З тобою я, твій розум — радіо твого серця. На хвилях агоній пісня

"Angie" групи "The Rolling Stones".

Прокинувся?»

3.

— Замовкни! — скрикнув Яків і зірвався з ліжка. — Я живий, — сказав Яків у кімнату. —

Чорт, я живий.

«Ти живий», — підтвердив розум. — Геть з моєї голови! — прокричав Яків, затиснувши

голову руками. — Я не ти! Це не мій голос! Такого не може бути!

«Ні, Якове, таке може бути. Це називається плач і скрегіт зубів».

«Збирай валізку до Києва, ось так, гарно спакуй все...»

— Стули пельку, — прошепотів Яків, вкладаючи речі до валізи. У кут, де валялися речі

Ірени, він старався не дивитись. Там на вікні сиділа, розклавши ноги, гола Ірена. Вона

облизувала середній палець.

«О Ти, що свідчиш посередині всього, даруй милість відрізнити те, що є, від того, що

здасться».

5.

Ранковий експрес везе тебе на Київ. Тобі зручно, ик китайському імператорові, тобі

приносять міцний солодкий чай, чому ж ти незадоволений, Якове? Може, тому, що ти

боїшся прийти на роботу з новиною, що більше у них не працюєш? Може, ти боїшся, що

Майя не поїде у Львів? Ні, ти більше боїшся, що Майя поїде у Львів, до тебе. Бійся, тому

що пекло — це інші. Це ті, хто бачить соліпсиста. Спостерігачі за спостерігачами. Вони

вжеїдуть. Ті, що роблять тебе об'єктом, фіксують, роблять смертним, ранять своїм бажанням

зробити тебе смертним.

Наприклад, твої колеги. Пам'ятаєш, як ти обдумував, чи не краще було б стати такою ж

скотиною, як і вони? ВИКЛЮЧНО задля мімікрії. Купувати вранці пляшку кока-коли, чіпси, шоколадні драже, завалюватися у крісло і чатитися з однокласниками?

Ні, ти вирішив, що це було б занадто. Пішли всі в зад. Першим ділом ти купуєш у Києві

шматок нефарбованого льону. Тепер ти загортаєш у нього свої сніданки: хліб, два

помідори, огірок. У термосі — солодка чорна кава. Щось таке натуральне, домашнє, що

показало б тутешнім любителям однокласників, що Галичина — цитадель традицій, а

проти таких цінностей не вистоїть ні кока-кола, ні чіпси, ні, курва, шоколадне драже!

Яків у знемозі відпустив віжки розуму, і той поніс його у минуле, коли він тільки приїхав

до Києва. Суд триває.

«О ні, пардон, месьє і мадемуазелі! Суд вже закінчено, можна видихнути! Тепер — тільки

вічні муки».

Він утік від Ірени у Київ.

І зрозумів, що він у Києві вже давно пенсіонер.

На роботі його сприймали як езотеричного дауншифтера. Помірно невротичного, не до

міри саркастичного. Нічим не відрізниш від інших.

Його колеги були такими самими дауншифтерами, як і він, тільки з іншого боку Стіксу.

Вони ще ні, а він уже ні. Вони сиділи в Інтернеті, жерли чіпси під порно, висіли у

соціальних мережах і знімали дівчат. Вони збирали новини про апокаліпсис, а потім пили

пиво у нічних клубах. Вони були цитатами. Вони складались із лапок умовностей. Вони

гнили, і їхній сморід кривив Якову обличчя. Яків тікав від такого товариства у ніч.

7.

Він уподобав одне підвальне етнокафе, де працювала гарненька офіціантка Яна. Він

усамітнювався в кутку й діставав нетбук. В етнокафе був безкоштовний wi-fi.

Поки несли вечерю, він читав новини про апокаліпсис — їх робили хлопці з журналу,

редакція якого була поверхом вище їхньої студії.

Вечеря його складалася зі шматка смаженого лосося і салату. У кафе готували смачно, і

риба була завжди свіжою, про це йому розповіла та сама офіціанточка Яна.

Замовивши після лосося горнятко мокачино, Яків знову, на цей раз надовго, поринав у

Інтернет. Сліди його там були плутаними, а цілі блукань незрозумілими. У Києві він потай

(від кого?) читав Іренину сторінку на «Фейсбуці», відслідковував, з ким вона спілкується, хакнув її поштову скриньку, але не наважився прочитати жодного листа. Зі Львова про неї

приносили погані новини.

Лазив енциклопедіями і довідниками, сподіваючись віднайти там опис ночі душі, яка

зійшла на нього. Вишукував рецензії на новинки артхаусу і ставив їх у чергу на скачування; перескакував із сайтів, присвячених міфології Єгипту, на сайти фотографів-

нонконформістів, що працювали в естетиці легкого садомазо, потім знову заходив на