Дівчинка на кулі - Слоньовська Ольга (читать полностью книгу без регистрации .TXT) 📗

— Ду-у-уже смішно!

Менша на зріст Марія взагалі постійно демонструє своє невдоволення містом:

— Людоньки солоденькі! Ми тепер на міських харчах поправимося! Зробимося, як пампушки!

— Тут із голоду запросто можна здохнути! — заперечуємо їй.

— У селі сметана як сметана, молоко — як молоко, а не ота вода водою. А які кури ми виділи в магазині! Худющі — самі скелети, лиш ноги й голови, та ще й сині-синющі! Їм, певно, зерні взагалі ніколи не сипали, саму траву пасли! У нас кури — як… як… як… — довго не знаходить потрібного слова й раптом спересердя випалює: — як бики! Тато кугута зарубає — тиждень маємо що їсти!

— Зате магазинні своєю смертю вмерли, — додаю зі сміхом. — До биків дорости не встигли.

— А ще у м’ясному відділі продаються телячі язики й хвости! Бе-е! Іншого м’яса на вітрині нема!

— Мамцю моя дорогенька! Татку мій солодкий! Не хочу я в цьому проклятому місті жити! — знову впадає в істерику менша. — Тут гроші йдуть, як вода в пісок!

— Мене вдома живцем з’їдять! Знову сто карбованців розпустила, — розводить руками вища.

— Бо ти скуповуєш усяке барахло, — в’їдає її подруга. — Казала тобі: те завелике, інше — замале, а ти все підряд хапаєш! Як тепер будеш ходити в мештах, що тобі з ніг спадають? Га?

— Не твого розуму діло! Напхаю вати — вони й стануть менші! А ще ноги трохи виростуть. У моєї мами сороковий розмір, то й мої такі ж будуть.

— А та димка [66], що ти купила?

— Можна подумати, твоя спідниця краща!

Ой, не буду я мати спокійного життя зі своїми сусідками! В таких умовах готуватися до іспитів ще тяжче, ніж на квартирі п’яної Катрусиної мами. Краще поїду додому, а там буде видно, чи ще повернуся назад в гуртожиток, чи надалі вже доїжджатиму з села.

Але свій третій вступний іспит здала лише одна із двох Марій — та, котра вища. Менша провалилася і з плачами та прокльонами вибралася з гуртожитку того ж дня.

— Таке мене питали, що ми в школі не вчили! Кут у квадраті! Два у квадраті — знаю: чотири. Три у квадраті — знаю: дев’ять! А кут у квадраті? Хто таке може полічити?

— Дев’яносто градусів — кут у квадраті, Марійко! Це ще в третьому класі вчать! І шкільним горобцям відомо!

— То у твоїй школі таке вже в третьому класі всі знають! У місті! У нашій сільській такого не вчили!

Висока Марія без галасливої подруги зробилася зовсім іншою людиною. Увечері, коли ми удвох пили чай із бубликами, почала розповідати, що страшенно боїться свого останнього іспиту. Не складе — пропадуть гроші й за цільове скерування, і за три попередні вступні екзамени. А то вже — кругленька сума. Пробував батько за все разом заздалегідь домовитися. Порадили звернутися до одного чоловічка.

— А його вже посадили в тюрму за хабарі! Кажуть, повну перину грошей знайшли, як прийшли арештувати.

— Ти, що, справді віриш у цілу перину грошей?

— Чому б не вірити? Із нашого села він щонайменше п’ятьом допоміг вступити, й усі по дві-три тисячі йому платили.

— А як ти думаєш, скільки може важити перина грошей? Двісті кілограмів? Триста? Під таким тягарем узагалі неможливо не те що спати — лежати: задавить насмерть! Та й на диво ж багате ваше село! Звідки в людей такі гроші?

— Сувеніри в нашому селі роблять. Горіхи, часник, яблука у Сибір возять. Ліжники, килими, доріжки тчуть. Кожухи шиють. А твій тато, що, нічого нікому не платив?

— Я своїм розумом вступаю.

— Не вступиш.

— Чому ж? «П’ятірку» мені поклали!

— Бо з кимось переплутали. Тепер не те що «п’ятірок» — навіть «четвірок» просто так нікому не ставлять. Мій тато навіть за кожну «трійку» платить!

— Кому?

— Ну, здавали ми документи, аж підходить якийсь вуйко. Сантехніком, здається, працює. Каже татові: «Поставиш мені чвертку горілки — пораджу, як твоїй дитині вступити!»

— І?..

— Тато з ним домовився: двісті карбованців коштує кожна моя «трійка». Платимо після екзамену, коли вже відомий результат.

— Ви божевільні!

— Можна подумати, що краще так, як Марійка?!

— Що — Марійка?

— Ми їй не признавалися про гроші. Боялися, щоб нас не видала. Двічі ставалося однаково: в мене «трійка» за гроші, у Марійки — без грошей, у мене — за гроші, в неї — без грошей. Уже навіть мій дідо засумнівався. Каже, мабуть, даремно тато платить отому дурисвітові — чим він може помогти? Хто з викладачів його слухати буде, такого, що виходки ремонтує, брудного й шанталавого? Напевно, лиш обіцяє, але ніц не робить, собі гроші в кишеню кладе. А бачиш: на третьому іспиті в Марійки «двійка», і вже для неї цього року по всьому! А я таки на «трієчку» здала! Мені більше й не треба, тільки ще одну таку самісіньку. Чотирьох «трієчок» із цільовим скеруванням, аби вступити, мені вистачить!

Прекрасно усвідомлюю, що насправді ніхто дівчині не допомагає, що ніяких гарантій на вступ у неї нема. Просто «доїть» її сім’ю хитрий сантехнік, як молочну корову! Здасть Маруся екзамени сама, власними силами вступить — а її батько шахраєві ще й преміальних двісті карбованців принесе, могорич поставить. І заробить сантехнік за якихось два тижні на голому місці тисячу. А може, ще двох-трьох таких дурних знайде. І ще тисяча-дві капне. Чого ж! Ловись, рибко, велика й маленька!

Розуміти розумію, а все одно мені страшно! За мене ж ніхто й словечка не замовив. Та ще й Сивого Ректора, напевно, розізлила.

— А якщо ти не здаси іспит? — питаю дівчину.

— Обіцяв татові, що в такому випадку поверне половину. Але, думаю: не поверне він нічого. Тільки що нам, бідним, робити? Хіба можна вступити без блату? А більше нікого, крім цього вуйка, ми тут не знаємо! Бог допоможе, дуже надіюся, якось уже вступлю, а якщо вступлю — хіба не все одно: домовлявся той сантехнік з викладачами чи не домовлявся?

— Яке все одно? Такі гроші віддаєте пройдисвітові!

— Краще, якби тобі про це й не розповідала! Нікому хоч не скажеш?

— А що тут розповідати? Кому й чим хвалитися? Краще зубри свою «Історію КПРС». Ось я для себе повиписувала найголовніше — можеш переписати, щоб легше запам’яталося.

— Я шпаргалки зроблю.

— Зловлять. Мене вже перевіряли, чи нічого нема. Навіть примусили задерти поділ плаття. Шпаргалки — дуже небезпечно. Відразу виженуть.

— Що робити?

— Вчити. Зубрити. Якщо на екзамені зрозумієш, що кінець, неминуча «двійка», — проси, канюч, аби питали ще й ще. Може, на «трійку» й витягнеш, якщо викладачі милосердними виявляться.

— А бувають немилосердні? Несправедливі бувають, так? Та що я тебе питаю? Сама бачила! На першому екзамені на тверду «четвірку» написала, точно знаю, — а поклали «трієчку» нещасну!

— Марусино, краще сідай вчитися, й мені не заважай. Які будуть викладачі — побачиш. Не накручуй себе.

Та напередодні Марійчиного останнього екзамену відбувся мій другий іспит — усний, з української мови та літератури. Увечері я ще й окремі уривки віршів вивчила, щоб моя відповідь стала яскравішою, якщо цитуватиму й ті поезії, які в школі не були обов’язковими для вивчення напам’ять. Коли ж уранці виходила з кімнати, Марійка за мною на підлогу в коридор піввідра чистої води вилила, щоб я легко здала свій екзамен, щоб мені пішло, як за водою. Оббризкала мені й ноги, і плаття. Я ж її не просила мені таке робити, але сваритися не стала: вона ж від щирого серця.

Білет я витягнула легкий. Правда, у реченні для розбору таки була маленька пастка. Але ж не для мене! Ніхто з уже мені знайомих викладачів, які були присутні на письмовому іспиті, цього разу в мене екзамен не приймав. За столом сиділа якась перелякана бабуся в товстелезних окулярах, що, як з’ясувалося, працювала вчителькою, тому в усьому покладалася на волю молодої інститутської викладачки — русявої, маленької, пухкенької, як паска на молоці та яйцях, з пишною косою. Поки я відповідала усно, все складалося дуже добре, та коли надійшла черга розбирати речення, почалися неприємності. Всієї важкої синтаксичної конструкції сьогодні я вже дослівно відтворити навряд чи зможу, хоча під час іспиту схему складного речення намалювала бездоганно, але один з його фрагментів звучав приблизно так: «Цього я би не простив і своєму братові». Розбираючи речення за частинами мови, я мовила, що «і» — підсилювальна частка. Молода викладачка аж підскочила від радості, наче той піонер, що нарешті зловив сачком бідолашного метелика: