Амаркорд (Збірка) - Сняданко Наталка В. (библиотека книг бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Дарині здавалося, що все це символічно: цей старосвітський інтер'єр, анахронічні жарти й зачіски, ці відчайдушні, але від того не менш безнадійні спроби зупинити час. Мабуть, для Лілі, яка мовчки спостерігала за святкуванням, не виходячи з-за столу, все це більше скидалося на якийсь фільм у стилі ретро, попри те, що всіх присутніх вона знала змалечку. Дарина подумала, що всі суспільно-політичні зміни тут ні до чого, і час насправді рано чи пізно зупиняється для кожного покоління, яке не помічає цього і власної законсервованості, час зупиняється навіть для тих, кому досить довго вдається не погоджуватися з цим. І з моменту цієї зупинки постійно збільшується кількість моментів, зрозуміти які можливо тільки з перспективи цього зупиненого часу, а також моментів, зрозуміти які з позиції певного покоління уже неможливо. І це стосується не лише конкретних подій, які з часом перетворюються на історію, отримують численні інтерпретації, абсурдні з точки зору очевидців. Це стосується навіть простих побутових предметів, які нас оточують протягом певного періоду нашого життя і за цей час перестають бути просто елементами інтер'єра, а перетворюються на символи певних подій, настроїв, а часом і цілої епохи. Тому ці страшненькі керамічні колони у їдальні сприймаються Дарининими співробітниками не як елемент старосвітського інтер'єра, а як символ власної юності, бо тоді такий стиль зовсім не вважався кічовим і старомодним. Те саме стосується жартів гумористів радянської естради, які звучать у кожному тості, пісень, під які сьогодні ніхто вже не танцює. І якщо раніше Дарина завжди соромилася виявів такої старосвітськості й законсервованості, то віднедавна усвідомила, що починає бачити у всьому цьому певну привабливість.
У їхньому помешканні ніколи не було «модного» ремонту: повз нього пройшли часи побілок із золотистим «набриском», виконаним за допомогою пилосота «Ракета», часи «розеток» на стелі довкола масивних кришталевих люстр, візерунки до яких спершу малювали сажею через спеціальні картонні шаблони, схожі на дитячі сніжинки, приклеєні на вікнах до Різдва, часи сервантів із виставленими в засклених вітринах наборами кришталю, часи килимів, які робили помешкання схожими на шафи і від яких у Дарини з'являлося клаустрофобічне відчуття й свербіло в носі.
Єдине, що кардинально змінилося у їхній квартирі, стосувалося підлоги. Тепер у них уже ніколи не пахнутиме мастикою і вони не танцюватимуть на щітках-натирачках під музику «Абби», як робили це багато років підряд. Дарині було трохи шкода цього ритуалу, але діставати мастику ставало все складніше, а підлога під нею виглядала все гірше — довелося поциклювати й залакувати підлогу матовим лаком. Це було зручно, але це була втрата. Ера ламінату, псевдодерев'яних дверей, гіпсокартонних перегородок і навіть арок, виготовлених із каналізаційних труб, яка прийшла на зміну набриску, теж, мабуть, омине їхнє помешкання, не надто затишне і зовсім не стильне, але зручне й функціональне. Дарина ніколи не розуміла задоволення вкладати гроші в стіни за тахтою, тим більше в безнадійне вирівнювання цих стін. Неможливо вирівняти плоди праці радянських будівельників, — це вона знала напевно і не потребувала підтвердження.
Вона помітила за собою, що чомусь дуже тішиться, зауважуючи десь на бічній вуличці кав'ярню з вицвілою вивіскою ще зі старих часів, з кількома столиками для стояння й прибалтійським автоматом для варіння кави, з якою не зрівняється жодне еспресо. Так само тішили її колись перші елегантні кав'ярні зі столиками, зробленими з антикварних швейних машинок, з красивими тістечками у вітринах, з меню кількома мовами. Вона й тепер любила такі кав'ярні, але у цих спартанських забігайлівках був якийсь інший дух, і вона хотіла зберегти його в пам'яті перед тим, як він остаточно зникне. Тут уже не допомагали фотографії.
Так само тішилася вона, випадково знайшовши десь за трубою витяжки на кухні стару вижовклу пачку «Орбіти»: вони розкурили з Іриною по цигарці, але закашлялись і зі сміхом загасили недопалки, — виявилося, легені відвикли від такого міцного курива. Те саме стосувалося мадери, в пошуках якої їм довелося обійти півміста, — уже не кажучи про теперішню її ціну.
Не те щоб раніше вона не помічала всього цього зникання, просто реагувала на нього притуплено, зайнята побутовими клопотами. Вона здавалася сама собі старою театральною афішею, яку вже до половини заклеїли оголошеннями про курси англійської мови та вироблення еміграційних документів, але яка все ще тримається, все ще визирає з-за яскравих папірців, намагаючись не зауважувати власної вицвілості і втішаючи себе тим, що вистава ця і досі продовжує йти на академічній сцені і задіяні в ній усе ще ті самі актори, а квитки з видрукуваними на них старими цінами продають ті самі білетерки у сірих ангорових хустках довкола попереку, які ще за часів її молодості вже були бабцями і які будуть сидіти на своєму посту, здається, вічно.
Чоловіки почали зникати з її життя так само поволі, як справжній шоколад став перетворюватися на теперішній. Часом їй здавалося, що, можливо, і не було в її житті ніяких чоловіків, як не було науково-дослідних інститутів та гуртожитків у багатоповерхових офісних центрах, щільно заліплених вивісками, серед таких опинився й інститут, у якому колись працював Микола Іванович. Цей чоловік також зник із її життя раптово і безслідно, як телефон на блокіраторі, — невідомо, як це трапилося, просто одного дня до квартири навпроти вселилися інші сусіди, а ще через кілька днів телефон був не на блокіраторі — вона навіть не відразу зауважила це. Так само, не питаючи їхньої згоди, їх під'єднали до кабельного телебачення, і якогось дня просто виявилося, що існує або кабельне, або ніякого — стандартний набір із трьох державних програм просто недоступний: обов'язковим є перегляд ще й інших каналів.
Часом їй здавалося, що з вулиць почали зникати чоловіки — навіть зі сквериків та парків, де раніше так багато їх грало в шахи та доміно. Але це було помилкове враження, бо хлопчиків народжувалося явно більше, ніж дівчаток, принаймні згідно зі статистикою.
Побут ставав усе простішим і зручнішим, — цього вона не могла не зауважити. Усе менше часу вона витрачала на закупи й приготування їжі, все рідше траплялися спонтанні розмови на вулицях чи в чергах, зменшувалась і кількість знайомих. Тепер уже не було потреби дзвонити до колишніх пацієнтів, аби дістати дефіцитні товари чи отримати якісь послуги, відповідно, втрачався контакт із колишніми пацієнтами, і тільки від медсестри терапевта вона час від часу дізнавалася, що хтось із них помер. До терапевта приходили за довідками про смерть.
Дарині здавалося, що одночасно зникають із її життя два різні світи, один із них — затхлий, позначений смородом комунальних вбиралень і радянських поїздів, світ спальних районів, до яких поволі проникає автономне опалення, супермаркети й модернізований транспорт, витісняючи овочеві магазини, бабць із городиною і домашній сир, зав'язаний у марлю, цей світ лише починає своє зникання, і його також шкода, хоча і лише частково. А інший світ продовжує зникати за поспіхом перефарбованими фасадами класицистичних будинків та сецесійних особняків, за металевими та алюмінієвими дашками, недоречно приліпленими до конструктивістських будівель, прикривається пластиком та гіпсокартоном, стріпуючи на землю не лише старий тиньк, а й кам'яних химер із фронтонів, — і в порівнянні з цим глобальним зниканням все інше видається дріб'язковою ностальгією.
Одним із небагатьох острівців, які залишилися незмінними і встояли під тиском часу, була школа, до якої ходила Ліля і в якій тепер працювала Софійка. Тут незмінним залишилося майже все — запах із дитячих туалетів, обдерті картонні двері кабінетів, дошки зі старими оголошеннями й правилами техніки безпеки на випадок пожежі. Висіли на стінах і протигази, — мабуть, неторкані з часів Лілиного дитинства. Уособленням цієї незмінності можна було б вважати Галину Степанівну в канадійській перуці, що їх регулярно надсилає їй старша донька, — Галина Степанівна вже багато років збирається вийти на пенсію і виїхати до старшої доньки в Канаду, зайнятися онуками і вставити нарешті зуби, щоб перетворитися на стандартну канадійську бабульку, тільки без ведійських прав. Але все ніяк не збереться і продовжує виводити на першовересневу лінійку нових першачків, притихлих і переляканих. Дарина часто зустрічає її, гуляючи з Настею, і їй постійно кортить запитати, чи Галина Степанівна і далі пише на дошці розмір своїх колготок.
