Покров - Дашвар Люко (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации txt) 📗
подумала розгублено. У ванній хрюкнула й забулькала вода
в трубах. А то вірний знак: завтра гарячої води можна не чека-
ти. А може, і холодної.
— Дідько! От чому так?! Завтра — найважливіший день
мого життя! Якщо ще дощ впаде…
Знаки не справджувалися. На ранок гаряча вода лилася, сон-
це світило, а радість так бурхливо зашкалювала, що Мар’яна
повірила: випросила в предків щасливої долі. Напилася кави
з великої, на півлітра, чашки, з годину хлюпалася під ду-
шем, потім взялася сама собі зачіску майструвати, бо однаково
364
перукарі ніколи не могли дати ради неслухняному хвилястому
Мар’яниному волоссю. Ідея була простою — укласти гарними
хвилями і з одного боку підібрати, відкриваючи витончену шию
й рівні плечі. Та волосся не бажало й Мар’яні підкорятися,
тому на боротьбу з власними кучерями довелося витратити
набагато більше часу, ніж планувала.
На годинник зиркнула: дідько! За годину Пітер має приїхати,
а Мар’яні ще макіяж робити, одягатися, та й зопріла з тією
зачіскою, хоч знову під душ. А що робити? Знову побігла до
ванної, та тепер часу не гаяла — швидко вимилася, намагаю-
чись не зіпсувати зачіски, одягла витончену білизну, яку при-
дбала потайки від Пітера, прозорі колготки, щоби новими
черевичками ніжки не натерти, стала перед дзеркалом — гар-
но! Узялася підводити очі, брови.
— Усе правильно… Спочатку зроблю макіяж, а потім сукню
одягну, — заспокоювала себе, а здоровий глузд сміявся: як
можна натягти сукню й не зіпсувати зачіски?!
— А я спробую! — закінчила макіяж, ускочила в коштовні
білі туфлі, побігла до вікна, щоби пересвідчитися: двір на міс-
ці, нікуди не дівся, не провалився в тартарари, безпритульні
люди попід під’їздом не тиняються і не влаштують їм із Пітером
імпровізований «викуп нареченої».
Визирнула. Під під’їздом виднілась автівка — не банальний,
довгий, як сосиска, лімузин із букетами на капоті, а «мерсе-
дес»-кабріолет: білий, розкішний, із темним шкіряним сало-
ном, відкинутим верхом. Біля автівки стояв Пітер — костюм,
як влитий, метелик під коміром-стійкою, в руці маленький
букетик. Білий…
Мар’яна на годинник: ще є час! Пітер майже на годину ра-
ніше приїхав. Чого би це? Мобільний — дзень.
— Пітере… Я тебе бачу! — стояла біля вікна в самій білиз-
ні, колготках і туфлях. — Ти… такий…
— Подумав… Давай довше містом покружляємо…. Не проти?
— Ні! Зараз! П’ять хвилин! — вирубила зв’язок. За діло!
365
Поправила зачіску, вже до сукні, та згадала про подарунок
баби Нати — сердечко пузате, золоте.
— Неодмінно вдягну, — до рюкзака, бо як поклала у внут-
рішню маленьку кишеньку, коли з Дорошівки їхала, так і забу-
ла про нього. Перерила весь рюкзак — нема. Засмутилася,
вперто обмацувала рюкзак знову і знову, лаяла себе: «Хіба не
дурепа?! Єдина старовинна річ у роду лишилася, та Мар’яна і її
примудрилася загубити». Віджбурнула рюкзак, під ноги гляну-
ла: пузате золоте сердечко валялося на підлозі, як непотріб.
Усміхнулася.
— Тепер усе гаразд! — обережно застібнула ланцюжок на
шиї, глянула на себе в дзеркало…
Приклала долоню до сердечка, завмерла.
— То неможливо… — прошепотіла раптом із відчаєм.
Похапцем накинула халат поверх нової білизни, так і побіг-
ла надвір у халаті, колготках і стильних білих туфлях.
Пітер усе зрозумів. Усміхнувся сумно: сюр… Мар’яна хотіла
так багато сказати: що Пітер — класний, що він заслуговує на
щастя й щирі почуття, що забуде Мар’яну скоро, бо — було
би за ким горювати, сам же бачить — прибацана!
— Усе це… неможливо! — вигукнула по-дитячому гірко.
Пішла з двору в бік правого берега — в халаті, колготках
і стильних білих туфлях.
Аніта розчахнула двері, здивувалася.
— Як ти взнала?
Мар’яна витріщилася од раптового страху, оминула сусідку,
штовхнула блакитні двері зі значком «фольксвагена» — по-
серед кімнатки Ярко старанно складав речі до великого чор-
ного рюкзака. Побачив Мар’яну — нафарбовану, із завитими
кудрями, в халаті й білих туфлях. Завмер.
— Я… не затримаю! — процокотіла зубами Мар’яна. Нер-
вово посунула до вікна, визирнула — за вікном майоріло япон-
ське знамено із самотнім сонцем на мертвому білому тлі.
366
Озирнулася до Ярка.
— У мене немає ікони, і я не піду до церкви… Бог усюди,
почує! — слова виривалися замість ридання, яке застрягло
всередині, — колотило, рвало. — Присягаюся у вірності цьо-
му мужчині. Хочу, Господи, тільки з ним бути в горі й радості, в багатстві й злиднях, в здоров’ї й хворобі. Назавжди.
Стільки сил вклала в прості слова — ні краплі не лишило-
ся. Упала на матрац, накритий звичайним махровим прости-
радлом.
— Усе… — прошепотіла, притисла до грудей пузате золоте
сердечко. — Встигла…
Ярко відклав рюкзак, присів поряд. Повів долонею по хви-
лястому Мар’яниному волоссю, намагаючись стримати збу-
дження.
— За дві години маю бути на Софійській площі, — сказав
низьким хриплуватим голосом. — Хочу, щоби ти… не хви-
лювалася.
— А я… хочу народити тобі дитину! — розридалася, цілу-
вала припухлі дитячі Яркові вуста. — І щоби ти повернув-
ся! І щоби все було так, як ти казав! Сім’я, дім біля ріки…
Ти знаєш, де наш дім? Я знайшла його… Він у Дорошівці! Там
жив Ярема…
— Тихо, тихо… — Ярко тремтячими руками розстібав ґудзи-
ки на халаті, цілував тонку Мар’янину шию. — Я повернуся…
…Напередодні католицького Різдва 2014 року в райвідділі
міліції стався прикрий інцидент: нервова кароока дівчина
увірвалася до кабінету заступника начальника, вилила на
себе бензину зі звичайної півлітрової пляшки з-під газировки, клацнула запальничкою перед носом ошелешеного мєнта,
пообіцяла хижо:
— Краще би тобі мене вислухати!
Мєнт налився гнівом — викинув би дурепу і забув. А часи ж
не ті… Кивнув похапцем: нема питань, ми ж ті… слуги народу.
Сідайте, кажіть…
367
Мар’яна не всілася — не в гостях. Упритул підійшла до
начальницького стола, дістала з-під куртки стос паперів.
— Тут — свідчення про непричетність Поліни Найди до
вбивства Ігоря Корнілова. Слідчий відмовляється залучати їх
до матеріалів справи. Хочеш паралельного громадського роз-
слідування?! Залюбки! Але для тебе краще, щоби результати
збіглись із офіційним!
— Ти мені… не тикай! — мєнт ледь стримувався, та відчут-
тя самозбереження настирливо нагадувало: часи ж не ті…
— Якщо завтра ж Полину справу не передадуть нормаль-
ному адекватному слідчому… Якщо адвокат не побачить у спра-
ві всіх матеріалів, які ми замість твого слідчого зібрали у спра-
ві… — Мар’яні запаморочилося від різкого бензинового запаху, хитнулася. — Я повернуся… Не пустять сюди, знайду тебе
в Лісниках! Ти ж там живеш?! Не дістану тебе в Лісниках,
постукаю у двері твоєї квартири на Оболонській набережній.
Не знайду там, поїду на Десну…
— Що?!
— А ти думав, про маєток на Десні ніхто не знає? — про-
шепотіла Мар’яна, втратила свідомість, повалилася на підло-
гу. Рештки бензину з пляшки — по кабінету.
Були би старі часи… Кинув би мєнт Мар’яну за ґрати, поси-
діла би кілька діб без води та їжі, руки би цілувала, сучка…
Схаменувся.
— «Швидку»! Перевдягніть! І… не відпускайте! — наказав
черговому. — Дівчина — свідок у важливій справі! — скри-
вився, пішов до дверей, поки Мар’яні надавали першу допо-
могу. — І приберіть тут усе, провітріть!
Засів у приймальні, роздратовано спостерігав у розчах нуті
двері, як співробітники відділу стягують із дівчини куртку,