Покров - Дашвар Люко (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации txt) 📗
цоффів ще навесні 1917 року, а Олександра народила доньку
за півтора року, восени 1918-го. Отже, ніяких німців у родо-
воді, — розсміялася. — Бабця, мабуть, засмутиться.
Пітера цікавили інші реалії.
— Хтось із твоєї рідні приїде на вінчання?
Мар’яна згадала насуплену бабчину пику, ошелешену ма-
тір, здивованого тата. Бабця далі всіх Мар’яну проводжала,
коли та до столиці поверталася. Дійшла до хвіртки, руки
торкнулася.
— Тобі, квітко моя, — сказала, простягнула онуці золоте
пузате сердечко на ланцюжку. — Вдягни, як до храму підеш.
Усе-таки фамільна річ.
Мар’яна усміхнулася сумно.
— Як можна? — пояснила Пітеру. — Тато ще на інвалід-
ному візку, мама і бабця його доглядають. Ми самі до них
у Дорошівку після вінчання поїдемо. Познайомлю вас, — за-
думалася, додала: — Ти сподобаєшся… моїй мамі.
…А на небі плакала душа Яреми.
— Німець… Німець — батько. Як же не додивилася? Не
здогадалася?!
Поряд тішилася душа Станіслави, вінчаної дружини
Яреминої, що і після смерті від неї нікуди.
360
— Хоч тисячу разів хай до душ своїх предків кланяєть-
ся і кожного на ім’я назве! Нічого вдіяти не зможе, і душі
не зможуть прокляття зняти, бо не всіх віднайшла…
Чужих молитиме, а для чужих Дороші — чужі. Згинете!
Згинете…
На Медовий Спас у Свято-Іллінській церкві на Подолі (бо
дівчина настирливо просила — саме тут хочу!) для Мар’яни
і Пітера визначили дату вінчання одразу після Спасу Хлібного.
— Я — наречена… — Мар’янине серце огорнула радість.
У весільному салоні з хвилюванням роздивлялася невагомі,
схожі на тополиний пух, сукні, взуття, аксесуари. Прицінюва-
лася. Пітер не пояснював, де взяв гроші: просто дав Мар’яні
дві тисячі баксів і попросив бути найчарівнішою. За тиждень
до вінчання вже милувалася в хрущовці на Воскресенці то-
ненькою, як павутиння, фатою, напівпрозорими рукавичками
та білосніжними, стильними до запаморочення лодочками, які
відкусили від бюджету одразу чималий шмат.
— У мене ніколи не було таких дорогих і гарних черевич-
ків, — крутилася перед дзеркалом у черевичках, фаті й рука-
вичках. Сукню для економії взяла напрокат, її обіцяли доста-
вити в переддень урочистостей.
Одне псувало настрій — Поля так і парилася за ґратами.
Мар’яна щодня зідзвонювалася з адвокатами, яких винайняв
Пітер, та чула лише погані новини: слідство знайшло в одязі
Ігоря Полину хустину зі слідами крові, шматок Ігоревого ша-
лика був у Полі в руці, коли її затримували, а решту шалика
виявили обв’язаним навколо шиї хлопця.
— Як шматок Ігоревого шалика в Полі опинився? — роз-
питувала Мар’яна.
— Розповідає, що знайшла його під деревом, тому і ста-
ла там копати, бо зрозуміла — знайде тіло Ігоря, — пояс-
нював адвокат.
361
— Так логічно ж!
— У слідства своя логіка, і нам поки що не вдається знайти
розумний компроміс. У версію «Поля дізналася про місце по-
ховання Ігоря від баби-віщунки» не вірить ніхто.
— Але так і було! Я можу підтвердити.
— Повірте, цим ми тільки роздратуємо слідчих. Бажано
відшукати більш адекватних свідків, ніж баба з екстрасенсор-
ними здібностями.
Мар’яна засмучувалася.
— Може, слідчі з Полі убивцю ліплять, бо грошей хо-
чуть? — питала з відчаю.
— У вас є гроші? Це би допомогло налагодити неформаль-
ні контакти.
— Будуть. Скоро…
Уже й сумніву не мала — будуть! Благала Полю подумки
зачекати, передавала через адвокатів: «Тримайся, Полько!
Я тебе не покинула, мине зовсім небагато часу, і я зможу ку-
пити увесь світ, щоби витягти тебе на волю». Та чим ближче
час вінчання, тим настирливіше радість заглушала Полин го-
лос у серці Мар’яни.
Сиділи з Пітером в улюбленій кав’ярні на Подолі, наречений
показував світлину справжньої яхти — білосніжної, з вітри-
лами, штурвалом.
— Після вінчання лімузин одразу відвезе нас на яхту. Цілих
три доби — тільки ми, Дніпро… і двійко членів команди, які
обіцяють, що нам не доведеться з ними знайомитися, якщо
у нас не виникне бажання.
— Ми помремо з голоду! — щасливо сміялася Мар’яна.
— Один із членів команди — кок. Продукти я вже замовив.
— І шампанське?
— У першу чергу шампанське, — Пітер обіймав наречену,
нашіптував: — Я все тримаю під контролем, Мар’яно. Яхту
дослідив сам. Вона, справді, чудова й дуже романтична. У на-
шій каюті ліжко висить на ланцюгах…
362
— На ланцюгах?
Пітер кивав:
— Якщо не звертати на них уваги, здається, що воно літає
каютою.
Мар’яна пурхала. Останні ланцюги, які ще безнадійно нама-
галися прив’язати до реальності, розсипалися на порох, як
старий сургуч на листі Перпетуї. У переддень вінчання до хру-
щовки на Воскресенці привезли неймовірну сукню, Мар’яна
разів двадцять приміряла її, аби зайвий раз роздивитися себе
із захватом, і хоч домовилися з Пітером влаштувати ввечері
таку собі останню холостяцьку вечерю на двох — посидіти
в ресторанчику, випити за закінчення важкого періоду пошу-
ків, — умовила нареченого скасувати замовлення в ресторані.
— Хочу побути сама… — призналася. — Відпочити, ви-
спатися.
Пітер не дорікав. Домовилися, що за годину до вінчання
наречений заїде по Мар’яну на лімузині — покружляють міс-
том, перш ніж до Свято-Іллінської церкви спрямувати.
До ночі Мар’яна просиділа навпроти чудової вінчальної сук-
ні — курила, роздивлялася її із захватом, уявляла себе в хра-
мі поряд із Пітером і аж ні разу не засмутилася. Усміхалася: а потім яхта… І далі, по життю… Все для того зробила. Остання
справа лишилася. Тому і вдома лишилася — не знала тільки,
як розпочати.
Урешті наважилася. Дістала з рюкзака купу паперів, серед
них розшукала декілька скріплених аркушів із переліком імен
і прізвищ 126 предків до сьомого коліна по батьківській і ма-
теринській лініях.
— Сто двадцять шість… — прошепотіла. — У додатковому
скелеті людини сто двадцять шість кісток. Я десь читала. Наче
сім колін предків. А голова, хребет, навколо серця — то ос-
новний. Чому так? Хоч які предки, думай своєю башкою? Май
свій стрижень, дай волю своєму серцю? От я і думаю… Все
правильно вирішила!
363
Розклала аркуші ретельно. Видихнула, перехрестилася, хоч
ніколи на службу не ходила.
— Яремо… — покликала вголос.
На небі заплакала душа Яремина: ох, дитино… Марно то все!
— Станіславо… — продовжила Мар’яна. — До вас най-
перше звертаюся, бо з вас усе й почалося. Простіть уже одне
одного і нас заразом. Допоможіть із прокляттям упоратися.
Хіба вам самим не хочеться, щоби ваш рід продовжувався?
У нас і ваша кров, Станіславо. Згляньтеся…
Душа Станіслави отрутою — крап-крап: не діждешся!
Недарма поклони била, прокльони слала! Кінець крові До-
рошевій!
— Валеріане, син Яреми і Станіслави. Гнате, син Яреми
і Перпетуї… — Мар’яна вчитувалася в папірець, перш ніж
називала імена вголос, як першокласниця тримала пальчик
біля наступного імені, вела по аркушу, все читала, читала….
Дійшла до живих — до бабці Нати, матері, батька, — пе-
релякалася: а з цими як бути? Чому в Кривошиїхи не розпита-
ла геть усе?! До покійників їх? А то не вирок для них?
— Ні, то неможливо! — чомусь увірувала, продовжила
впевнено. — Бабо Нато, мамо, таточку… Допоможіть! Усіх до
сьомого коліна благаю, позбавте сили прокляття роду Доро-
шевого. Дайте пожити!
Завмерла. Прислухалася — тихо. «Хоч би знак який був», —