Дівчинка на кулі - Слоньовська Ольга (читать полностью книгу без регистрации .TXT) 📗
Співали під гітару й пародії на відомі естрадні пісні, але то вже не було хорове виконання. Та й найчастіше Мар’ян заводив сумної, коли закінчувався семестр і з рогу достатку на його бідну голову сипалися екзаменаційні незадовільні оцінки. Тож замість «Я люблю тєбя, жизнь!» хлопець із глибоким драматизмом виводив:
Та, крім гіркого нарікання на свою студентську долю, в пародії були крамольні слова, про існування яких чиясь підла натура донесла прямому Мар’яновому інститутському начальству:
Збирали збори факультету, співака «пісочили», поки йому не терпла дупа, проте покарати, як того хотілося і як лобуряка таки заслужив, не могли. Бо хіба Мар’яна в армію відправиш, якщо він уже відслужив свої три роки у морфлоті? Як стипендію забереш, коли він її й так не заробив? Як батькам напишеш, якщо в нього лише бабуся, але й та така відьма колгоспна, що коли одного разу її усе ж викликали, щоб впливала хоч якось на шаленого внука, — стара влетіла в деканат, як на мітлі, й там каменя на камені не залишила? Тоді раптом і з’ясувалося, що Мар’ян, як і біблійний Адам зі студентської пісні, час від часу ночами розвантажує вагони на залізниці та постійно підпрацьовує на м’ясокомбінаті в забійному цеху, тож себе сам утримує ще й допомагає бабусі й малим братові та сестрі, котрих забрав з інтернату, коли повернувся армії, бо мати півтора року тому померла. Допомагає неабиякими грішми на одяг, взуття, харчі, дрова на зиму. Навіть план у сільраді вибрав і фундамент ударив для новобудови, бо стара хата вже валиться: стелю стовпами мусили підпирати, щоб на голову не впала.
Час від часу в інституті бачу Сивого Ректора й здалеку з ним вітаюся. Він завжди ввічливо відповідає, минає мене, а тоді, наче щось пригадавши, гукає:
— Оля! Твоя «п’ятірка»? Ти знову «п’ятірку» загубила!
Я червонію з голови до п’ят: Сивий Ректор добре пам’ятає мою істерику під час вступних екзаменів, і мені дуже соромно й за перший випадок, і за другий. А якось із Анелею Шуткою наприкінці перерви біжимо з ліверними пиріжками в руках мало не для всієї групи. Продавчиня обмотала вузькою паперовою стрічкою по двадцять куплених нами пиріжків, і я несу свою порцію в обох руках, щоб не розсипати. Анеля ж притиснула пиріжки до грудей, дарма, що масні, й напихається на ходу вже другим чи й третім. Пиріжки з ліверною начинкою, коли гарячі, дуже смачні, та ще й дешеві: всього чотири копійки штука — якраз для голодних (тому що майже завжди порожні кишені) студентських шлунків. На першому курсі ми тими пиріжками з лівером об’їдалися щодня, тим більше що кіоск, куди їх завозили, був поруч із педінститутом. Правда, щоперерви там вишиковувалися такі черги! Але наша група вдавалася до хитрощів. За п’ять хвилин до дзвінка Шутка починала закочувати очі під лоба. Побачивши таку сцену, дівчата навперебій гукали викладачеві, що в неї ось-ось почнеться епілептичний напад, і кричали вже до мене:
— Веди чимдуж її за двері! Тягни на свіже повітря!
— О, вже піна з рота показується!
— Забирай її на вулицю!
— Швидше!
Ніякої епілепсії в Анелі й близько не було, проте жодного разу ніхто з викладачів не посмів перешкодити її терміновій евакуації на інститутське подвір’я. Думаю, наша затія не викликала підозри ще й тому, що виводила Анелю я — найсумлінніша студентка, а не хтось із відомих «сачкунів» і ледацюг.
Пиріжками з лівером я смакувала до того дня, поки в приміському поїзді від студентів медінституту ненароком не почула анекдот про начинку для цих кулінарних шедеврів. Хлопці завели мову про ковбасу, й один притишеним голосом узявся розповідати небезпечний для тих часів анекдот про те, що коли Брежнєв їздив у США, там президент цієї країни пригощав його дуже смачною ковбасою, зробленою аж із шести видів м’яса. Капіталістичний делікатес радянському очільникові дуже сподобався, тож коли «дорогий Леонід Ілліч» повернувся з Америки, негайно скликав керівників харчової промисловості й почав їм дорікати, що прокляті імперіалісти знову нас перегнали. За кордоном, мовляв, існує ковбаса з шести інгредієнтів, а у нас лише з двох: м’яса і туалетного паперу. Та раптом піднявся директор одного ковбасного заводу й почав запевняти, що шестискладова ковбаса в СРСР існувала ще тоді, коли США про неї уяви не мали.
— Як така ковбаса називається? — репетує Брежнєв.
— Ліверна, — спокійнісінько відповідає директор.
— Звідки ж у ній аж шість складників? — несамовитіє генеральний секретар.
— Перелічую: вухо, горло, ніс, сиська, писька, хвіст!
Ця інформація відбила в мене смак до пиріжків з лівером остаточно.
Так ось: несемо ми гарячі пиріжки в аудиторію, а назустріч — Сивий Ректор. Як завжди, впізнав мене, посміхнувся. Зараз, думаю, знову про мою загублену «п’ятірку» поведе мову — буде наша група мати тиждень з чого сміятися. Аж — ні.
— Дівчата, — бажає нам приємного апетиту, — смачного!
— А вам що до того? — відповідає, як у неї в селі прийнято, грубим жартом Шутка.
— Анелю, це ж Ректор! — мало не кидаюся на подругу з кулаками.
Тільки Шутка — це Шутка: світогляд, як у равлика.
— А хоч би й директор!
Через Анелину діалектну лексику, якої вона так і не змогла позбутися до самого закінчення інституту, та її дрімучу необізнаність із, здавалося б, загальновідомими елементарними поняттями, казуси виникали мало не на кожному кроці. Коли в херсонських степах у студзагоні Шутка опинилася на самому верху фури, бо ми подавали дівчині здоровезні смугасті кавуни з рук у руки з величезної купи на полі, шофер заявив, що машина вже рушає, тому нехай наша студентка зіскакує додолу. Анеля глянула вниз, зрозуміла, що для її коротких ніжок аж надто високо, сіла на борт і заголосила:
— Я ся бою! Я ся бою!
Бідний водій не на жарт перелякався, що з дівчиною щось сталося: покалічилася чи раптом захворіла. А ми реготали до сліз, адже прекрасно розуміли, що злізти з машини вона просто боїться.
Мала проблеми Анеля й у тому помешканні, де ми, студзагонівці, гуртом жили. Новобудова була нова й велика, власне, за призначенням — прекрасна хата для бажаних у степовому краю багатодітних переселенців. Щоправда, до половини шиб вікна в ній знадвору були захищені красивою кованою решіткою: нам сказали, що так передбачено проектом. Якщо господареві решітки не сподобаються — має право зняти. Місця для двадцяти чотирьох студенток у трьох кімнатах і в кухні — для нашого куратора — цілком вистачило. Чому двадцять чотири, а не двадцять п’ять? А тому, що комсорг нашої групи — Танька-Кулеметниця, як ми її називали й у вічі, й позаочі — бо вона якось на семінарському занятті добре не розчула моєї підказки і бовкнула, що у війську Василя Чапаєва воювала народна улюблениця-кулеметниця, яку звали Танька (а була наша комсорг теж, до речі, кандидатом у члени КПРС, бо в іншому разі бачила б вона інститут, як свої вуха без дзеркала), — в останню мить заявила, що два роки тому перенесла операцію на печінці, й тепер їй фізично працювати категорично заборонено. Звісно, брехала, аж дим стояв коромислом. Але в інститутському комітеті комсомолу свої свою зрозуміли й залишили в Обласному Центрі перебирати папірчики. Проте Таньці-Кулеметниці цього виявилося надто мало. «Плюнь на грудь, грудь моря просіт!» — іронізував про подібну поведінку таких активістів Мар’ян із музпеду. Тож наша комсорг написала нам листа, щоб ми щотижня письмово їй звітували, на скільки процентів перевиконуємо план роботи в радгоспі. Те перевиконання уже вилазило всім боком, бо перед відправкою у студзагін вона вмовила нас узяти зобов’язання працювати на 150 % норми, а за це після повернення в інститут нам дадуть місця у щойно збудованому гуртожитку. Ми тоді здуру погодилися, а тепер уривалися, тягнучи непомірні зобов’язання. Отримавши листа від комсорга, дівчата порадилися й замість детальних звітів відіслали їй аркуш із намальованою червоним фломастером великою дулею. Пізніше, вже після нашого повернення, секретар комітету комсомолу інституту промовився котрійсь із однокурсниць, до котрої підбивав клинці, що з тією дулею Танька-Кулеметниця бігала і до Сивого Ректора, й у міськом партії, але нічого не вибігала, бо звіти, яких вона від нас вимагала, були її власною ініціативою, а ця невдячна справа, як нашій скаженій активістці популярно пояснила секретарка найголовнішого начальника в міськомі партії, «всєгда наказуєма». З превеликої несправедливості Танька у наступному посланні в Херсонську область написала, що всі наші листи, які надійшли в гуртожиток, вона вже забрала собі й не віддасть їх доти, поки не дочекається звітів про показники праці в радгоспі. Ще й додала, що всю чужу кореспонденцію порозпечатувала і навіть перечитала, тому знає, в кого які проблеми, хто кого любить, а кого хлопець зрадив або покинув. Краще б вона в цьому не признавалася! Обурені до сліз дівчата відразу ж переказали Таньчині погрози нашому кураторові й твердо пообіцяли, що як тільки повернемося зі студзагону, то виберемо слушну мить, зав’яжемо нашій Кулеметниці спідницю на голові, знімемо труси й пустимо з голою дупою на цілу ніч гуляти парком. Ця страшна кара, ясна річ, була придумана не нами: так по селах заміжні жінки карали к…рвів, що зваблювали їхніх законних чоловіків або намагалися розбити сім’ї. Та наставник наше рішення не тільки не схвалив, а й не на жарт перелякався: що йому скажуть у деканаті, а може, навіть, у ректораті чи й вище, про виховання підростаючого покоління, якщо кандидат у члени КПРС із ласки однокурсниць навіть кілька коротких хвилин продефілює парком майже голяка? Він щодня совістив нас, умовляв не робити дурниць, обіцяв особисто розібратися з к…ревською заразою, як тільки можна буде подивитися в її безсоромні очі. Правда, цього моменту наш куратор завбачливо чекати не став: комусь чи написав, чи зателефонував — й Таньчину поведінку терміново розглянули на зборах інститутського парткому. Вона слізно благала, щоб не виключали із кандидатів у партію, бо розуміла: якщо таке станеться, то під час сесії їй жаба цицьки дасть — «двійки» мало не з усіх екзаменів будуть гарантовані. У партком Танька-Кулеметниця без жодних зволікань притарабанила всі наші листи, які наново акуратно позаклеювала, але усну догану без занесення в особову справу їй таки вліпили. Не турнули з кандидатів не через те, що вона щиро й улесливо розкаювалася, а лише тому, що йшлося про честь мундира, тобто авторитет партії, а за це могли поплатитися квитками й значно більші риби в інституті. Та ми цього не знали й не відали і прощати Таньці-Кулеметниці того, що вона витворила, не збиралися. Невдоволення росло з кожним днем. Ненависть збільшувалася в геометричній професії, як снігова лавина. Дівчата пересмішкувалися, що хвору печінку нашому комсоргові лікарі витягали, мабуть, через горло або анус, бо ж однокурсниці загорали з нею на пляжі, але жодних шрамів на животі не помічали. Реготали й над тим, що Геля — так звали Таньку-Кулеметницю насправді, але ж ми й припустити не могли, що повним її іменем було не Гелена й не Ангеліна, а Енгельсина! — вирвала верхній кутний зуб і щоранку закладала шпарину шматочком вати. Хтось пригадав фільм «За двома зайцями», де головна героїня світила такою ж діркою, і наша комсорг моментально перестала бути Кулеметницею, а отримала ще влучніше прізвисько — Проня Прокопівна.
