Адюльтер - Коэльо Пауло (первая книга .txt) 📗

— Я почуваю те саме, — провадив він. — Із тією різницею, що мої проблеми здаються конкретнішими. У всякому разі я обмежуюся тим, що ненавиджу себе самого за неспроможність розв’язати те чи те, позаяк мої рішення залежать від схвалення багатьох інших людей. І це примушує мене почуватися непотрібним. Я думав звернутися по медичну допомогу, але дружина була проти. Вона каже, якщо вони в мене щось знайдуть, це може зруйнувати мою кар’єру. Я погодився з нею.

«Отже, він розмовляв про всі ці проблеми зі своєю дружиною. Можливо, сьогодні вночі я поговорю про це зі своїм чоловіком. Замість піти до нічного клубу на танці, я можу сісти біля нього й усе йому розповісти. Як він відреагує?»

— Немає сумніву, я вже наробив багато помилок. У цю мить я змушений дивитися на світ по-іншому, але не знаю, як саме. Коли я бачу таких людей, як ти, і чую, що ти вже зустріла багатьох у такій самій ситуації, то намагаюся наблизитися до них і довідатися, як вони воюють зі своїми проблемами. Зрозумій, я потребую допомоги, і це єдиний спосіб дістати її.

«Ось воно що. Тут не йдеться про секс, не йдеться про велику романтичну пригоду, осяяну пізнім сонцем женевського вечора. Ідеться лише про терапію підтримки, яку надають одне одному алкоголіки та залежні від хімічних речовин».

Я підвелася.

Дивлячись йому у вічі, я сказала, що насправді дуже щаслива і йому слід звернутися до психіатра. Його дружина неспроможна контролювати все у своєму житті. Та й ніхто, зрештою, не знатиме про його стан, адже існує така річ, як медична таємниця. Я маю подругу, яка одужала після лікування. Невже він хоче прожити ціле життя поруч із привидом депресії тільки для того, щоб виграти вибори? Невже він хоче бачити своє майбутнє таким?

Він ще раз роззирнувся навкруги, аби переконатися, що ніхто мене не чув. Я вже не раз мала такі розмови й знаю, що ми самі-одні, окрім гурту торговців у верхній частині парку, за рестораном. Але вони не мають найменшого інтересу до нас і до наших проблем.

Я не захотіла замовкнути. Я говорила далі й зрозуміла, що звертаюся тільки до самої себе й хочу допомогти самій собі. Я сказала, що негативність сама себе живить. Що йому слід шукати те, що дає бодай трохи радості, прогулюватися під вітрилами в човні, ходити в кіно, читати.

— Ідеться не про це. Ти мене не зрозуміла.

Схоже, моя реакція його спантеличила.

Я його зрозуміла, далебі зрозуміла. Щодня ми пропускаємо крізь себе купу інформації: оголошення від дівчат-підлітків, які вдають із себе жінок, рекламуючи чудотворну продукцію для вічної краси; повідомлення про літнє подружжя, яке зійшло на Еверест, щоб відсвяткувати там річницю свого одруження; повідомлення про нові апарати масажу; бачимо вітрини аптек, заповнені продуктами для схуднення; фільми, які поширюють хибні ідеї про життя; книжки, що обіцяють фантастичні результати; поради від фахівців, як зробити кар’єру або віднайти внутрішній мир. І все це примушує нас почуватися старими. А тим часом шкіра миршавіє, кілограми набираються безконтрольно й ми мусимо пригнічувати свої емоції та бажання, бо вони не відповідають тому, що ми називаємо зрілістю.

Ти відбираєш інформацію з різних джерел. Начіпляєш фільтри на очі й вуха та дозволяєш проходити лише тим відомостям, які тебе не принижують, бо для цього не бракує подій, що відбуваються день за днем. Ти сподіваєшся, що тебе не оцінюватимуть і не критикуватимуть у твоїй роботі? Критикуватимуть — і багато! Але я розтулятиму вуха лише для тієї критики, яка заохочуватиме мене вдосконалюватися, яка допомагатиме мені виправляти свої помилки. Решту я вдаватиму, що не чую, або відкидатиму.

Я прийшла сюди в пошуках складної історії з перелюбом, шантажем і корупцією. Але ти боровся, як міг. Хіба я могла цього не помітити?

Від думок я повертаюсь і почуваюся з ним поруч, обхоплюю його голову руками, щоб не втік, і затуляю йому рота тривалим поцілунком. Він завагався на якусь мить, але відповів на нього. Негайно всі мої почуття безпорадності, слабкості, невдач і невпевненості в собі змінилися на величезну радість, на справжнє торжество. З кожною наступною миттю я ставала дедалі мудрішою, відновлювала контроль над ситуацією й наважувалася робити те, чого раніше навіть не уявляла. Я мандрувала в невідомих краях і небезпечних морях, руйнувала піраміди й споруджувала святилища.

Я знову стала володаркою своїх думок і своїх дій. Те, що здавалося неможливим уранці, стало реальним надвечір. До мене повернулися почуття, тепер я могла любити те, чим не володіла, вітер більше не надокучав, став приємним, як благословення, Божий доторк до мого обличчя. Мій дух повернувся до мене.

Сотні років, здавалося, минули протягом короткого часу, поки тривав мій поцілунок. Наші обличчя помалу наближалися, він ніжно пестив моє волосся, ми глибоко зазирали у вічі одне одному.

І знову зустрілися з тим, що переживали лише хвилину тому.

Зі смутком.

Тепер стали очевидними дурість і безвідповідальність учинку, який — принаймні в моєму випадку — мав усе тільки ускладнити.

Ми ще з півгодини перебували разом, розмовляючи про місто та про його жителів так, ніби нічого й не відбулося. Ми здавалися собі дуже близькими, коли прийшли до Парку живої води, ми перетворилися на одне ціле під час поцілунку, а тепер стали зовсім чужими людьми, які намагалися підтримувати розмову лише доти, доки кожен піде своєю дорогою, одне одного не затримуючи.

Ніхто нас не бачив — ми ніби й не були в ресторані. Наші подружні життя перебували в безпеці.

Я подумала, чи не попросити мені пробачення, але потреби в тому не було. Зрештою, поцілунок мало що означає.

Я не можу сказати, що почуваюся так, ніби здобула перемогу, але принаймні поновила певний контроль над собою. Хоч зовні мало що змінилося. Раніше я почувалася гірше, тепер почуваюся краще, і ніхто не запитав мене ні про що.

Я хочу зробити так, як зробив Жакоб Кеніг: поговорю з чоловіком про дивний стан свого духу. Я довірюся йому й не сумніваюся: він мені допоможе.

Але ж сьогодні все так добре! Навіщо витягувати все на поверхню й зізнаватися в тому, про що я навіть не маю уявлення? Я далі змагаюся із собою. Не вірю, що відчуття, які я переживаю, мають зв’язок із відсутністю якихось хімічних елементів у моєму тілі, як запевняють сайти в Інтернеті, що намагаються аналізувати «маніакальний смуток».

Сьогодні я не сумна. У мене трапляються й нормальні фази життя. Пригадую, як мої співучениці організували прощальний бенкет: ми читали вірші протягом двох годин, а наостанок усі дружно заплакали, бо знали, що прощаємося назавжди. Смуток тоді тривав кілька днів чи кілька тижнів, я точно не пам’ятаю. Але той простий факт, що я цього не пам’ятаю, уже означає щось дуже важливе; він означає, що той смуток тривав недовго. Перетнути межу в тридцять років нелегко, і, мабуть, я була не готова до цього.

Мій чоловік підвівся й пішов укладати дітей у постіль. Я налила келих вина й вийшла в сад.

Вітер не вщух. Усі ми знаємо тут цей вітер, він не перестає віяти три дні, а то й шість або дев’ять днів. У Франції, країні романтичнішій, ніж Швейцарія, його називають містраль, і він завжди приносить із собою ясну погоду й низьку температуру. Ось уже година, як хмари в небі почали розходитися — завтра в нас буде сонячний день.

Я думаю про розмову в парку, про поцілунок. Жодної ознаки каяття. Я зробила те, чого ніколи не робила раніше, і цим учинком почала руйнувати мури, які мене ув’язнювали.

Мені байдуже, що думає про мене Жакоб Кеніг. Я не можу мандрувати дорогою свого життя, намагаючись сподобатися людям.

Я допила вино, повернулася, щоб знову наповнити келих, і відчула насолоду перших годин за багато місяців, коли я не переживаю апатію та відчуття своєї непотрібності.

Мій чоловік вийшов святково вдягнений і запитав, чи скоро я буду готова. Я геть забула, що ми домовилися цього вечора піти на танці.

Я побігла вдягатися.

Коли я спустилася вниз, то побачила, що наша нянька-філіппінка вже прийшла й розклала свої книжки на столі у вітальні. Діти сплять, тож не завдаватимуть їй клопоту, а вона використовує кожну вільну хвилинку, щоб навчатися, — схоже, вона відчуває жах перед телевізором.