Цього ви не знайдете в Яндексі - Чех Артем (е книги txt) 📗
— Довлатов — це добре… — він зам’явся, почав щось шепотіти, потім розправив плечі, виставив мізинця та вказівного пальця, демонструючи «козу».
Далі ми розмовляли про російських письменників другої половини ХХ сторіччя. Що цікаво, Антоніо спілкується майже одними цитатами цих письменників. Якщо трапляється щось дуже вагоме, грандіозне, майже епохальне, він, висовуючи праву руку вперед, долонями догори, тремтячи нею, урочисто з надривом цитує Бродського:
— И хлеб в тарелочке скрипел!
Якщо справа доходила до чогось гріховного або просто мракобісного, він цитував Юрія Мамлєєва:
— Я оттяпал, а Ванютка прижег…
Якщо хтось чогось не знав або хтось щось забув, він промовляв слова з діалогу між Волковим та Бродським:
— Очко? Что такое очко? Я удивляюсь, где вы жили, Соломон!
Якщо вже справа торкалась чогось комічного, курйозного чи гастрономічного, у хід ішла одна з найулюбленіших цитат Антоніо. Цитата Довлатова:
— Оставь болтунчик Зоеньке на холодец.
І так далі, і тому подібне.
<empty-line/>
З Антоніо я пив. Переважно багато і переважно у «трубі». Я ніколи не був рокером, тим паче я ніколи не любив російський рок, я терпіти не можу масне алкогольне волосся дедетешників та цоїстів, а тим більше знаходитись у «трубі», але якщо випити скількись-там десь на Прорізній чи на Льва Толстого, потім стає ну просто пофіг. Так от. З Антоніо, як то було викладено вище, я пив. Просто з моїх знайомих більше не було кому зі мною випити, і справа не у тому, що вони майже не п’ють. Вони просто нецікаві. Здебільшого то або просунуті кодери, більш зрозуміло — програмісти, або вебдезайнери, які подалися хто куди: хто в екстазі та клуби, хто в дзен-буддизм разом із Білим Лотосом. Зрештою, і пив я не так уже часто. Раз на місяць, а то і на два місяця, але пив жорстоко. В Антоніо був панкреатит, і він — я маю на увазі Антоніо, а не панкреатит — майже не вживав, та за компанію ходив зі мною «трубою» і вишукував скінхедів, кричачи:
— Скіни! Суки! Я єврей! Гляньте на мого носа!
Але скіни нас не чіпали. Скоріш за все, боялися…
Але про це, здається, я вже розповідав.
Антоніо звичайний, врівноважений, нічим не примітний (незважаючи на фізіологічної чесноти), досить жорстокий з ворогами, антикомуніст і антиштатівець. Станіславського принципово називав Костянтином Костянтиновичем, а Ейзенштейна — Сергієм Сергійовичем.
Антоніо в міру розумний, але надто чесний і порядний, щоб стати видатним, тим більше каскадери завжди вичікували своєї смерті у тіні чиєїсь слави, ніколи не поступалися ризиком заради простих акторів, а у титрах їхні імена, обрамлені рамочкою, так чи інакше змушують замислитися над усілякими сенсами усяких буть…
І якби там не було, індиферентне ставлення до митців завжди супроводжується глухим брязканням інструментів і шльопанням об паркет домашніми капцями. Антоніо на даному етапі свого життя працює у театрі російської драми ім. Лесі Українки. Він працює там майстром. Шкода, каже він, що Маргариту ще не підібрали. А робота майстра полягає у ремонтуванні замків, плінтусів, кулісних тросів, фотелів у фойє, гачків у гардеробі еtс. І навіть Бог збайдужілий. Він, мабуть, бачить, що нас уже забагато і що приділяти кожному увагу, витрачати його власний Божий час — надто несприятлива і нерентабельна справа для нього, Бога, і тому Він для великої кількості талановитих чи пак просто здібних людей створює усі умови, які б не давали змоги реалізувати себе, а на нереалізованих людей не так совісно забивати свого Божого болта. Це, до речі, цікава штука, я маю на увазі Бога. А якщо серйозно, то особливо не Бог цікава штука, а слуги Його…
<empty-line/>
<subtitle>2</subtitle>
<empty-line/>
Одного разу, трапилось це майже нещодавно, потрапив я до дивної квартири з дивними людьми. Один мій добрий знайомий знімав квартиру в одної віруючої. Та, у свою чергу, підселила до нього ще двох своїх подружок.
— Не бійся, — запевнила віруюча, — вони нормальні дівчата.
— Я і не боюсь, — сказав мій знайомий.
Вирішив той знайомий запросити мене до себе у гості.
— Приходь, — каже він, — до мене в гості.
— Немає питань, — кажу, — прийду.
І я прийшов. Мого знайомого вдома не було.
— Я на роботі, — зателефонував мені знайомий. — Почекай.
Коли я зайшов, мене привітали дві здивовані дівчини. Одна з них була гладкою білявкою, а інша — не менш гладкою, але брюнеткою… Вони одразу запропонували напитися води, скуштувати смаженої картоплі й помолитися…
— Ні, — жартую, — Господь мені не дозволяє їсти смажену картоплю.
— Дивно, — кажуть вони. — А нам Господь дозволяє.
— То у вас такий, — кажу, — Господь.
— Неправда, — каже одна з них, — Господь у нас один…
Я вирішив не сперечатися й сів коло батареї центрального опалення. Ті дві здивовані товстухи одразу принесли мені подушку під дупу.
— Дякую, — сказав я.
— Секс до шлюбу, — перелякано шепнула, хукаючи мені в вухо, одна з гладких, — гріх.
— Де, — питаюсь, — ви бачите секс?
<empty-line/>
Дивна якась квартира. Що мені відомо, так це те, що оті дві віруючі товстухи мешкають у цій квартирі, а усі інші якимсь дивом потрапили сюди і невідомо чого хочуть. Я сидів тихцем і намагався нікому не заважати. Хтось примірював якісь сукні, хтось слухав Ірину Білик, хтось їв смажену картоплю й молився. По всій квартирі були розклеєні оті дивні баптистські рибки, в одному з кутків вітальні була нагромаджена купа гуманітарки, — і жодного образу, а лише слова, точніше, написи, про те, що Ісус мене любить…
— Бєзатвєтная любовь, — прокоментував я.
А потім прийшли хлопці. Вони були бойфрендами отих товстух. Бойфрендам було по шістнадцять років, це у той час, коли товстухам було по двадцять п’ять. Мене вони попрохали перебратися на кухню, а самі зі своїми бойфрендами розташувались у вітальні. Позапалювали свічки, розвісили гірлянди й заходилися співати релігійних пісень. Потім, певно, релігійні пісні їм набридли, і вони почали співати про «…нє-сматрі-ти-па-старанам…». Усі від того шалено раділи, а згодом запросили приєднатися до них. Точніше, прийшов один із бойфрендів, якого, як я довідався пізніше, звуть Славік. Він зайшов на кухню, коли я їв щось надто говєнне й пролепетав:
— Приєднуйтесь до нас! Ми незабаром будемо грати у маскарад!
Йоп ти, думаю, це ж що, з бабехами по двадцять п’ять років?
<empty-line/>
Та справа не у бабехах, звичайно, і не у хлопцях, у яких лобки тільки-но обросли ріденьким пір’ячком, справа у конфлікті, який наростав з нашою відмовою, з нашим безбожним і гріховним баченням світу, з нашим баченням проблем людства й планом розвитку засобів для вирішення тих проблем… У їхніх очах я виглядав неприкаяною людиною, що втратила сама себе, молоддю без мети у житті й Бога у серці. Вони ж для мене були релігійними фанатиками, які здатні з’їсти власних матерів, аби догодити Господу їхньому Ісусу Христу. Я знав, що святі отці їхньої церкви ведуть війну з іншими святими отцями інших церков і сект, вони заробляють гроші на гуманітарній допомозі з Канади, З’єднаних Стейтів Америки та Аргентини та на продажу Біблій від Тері Лова. Я ніколи не вірив жодному з фанатиків. Їм не можна довіряти так само, як не можна довіряти наркоманам, які обіцяють повернути твій наручний годинник о 17-й годині біля отого продуктового магазина, головне прийти. Вони, фанатики, надто чемні, вони проникливо зазирають тобі в очі й пропонують свою нікчемну допомогу, кажучи, що Господь їх благословив на добро, але якщо копнути трохи глибше, проникнути у їхні фанатичні душі, то неодмінно натрапиш на страшне кубло ненависті до всіх невірних. Вони ненавидять ще більше, ніж можу собі дозволити ненавидіти я, пересічний грішник, вони ненавидять молодь, яка щось уміє, але завдячує за це не Богу, вони ненавидять православних і католиків, кальвіністів та протестантів, митців і вчених, шахтарів і вчителів, майстрів і підмайстрів, законослухняних домогосподарок і сліпих музик, Інтернет, метрополітен, пуантилістів та експресіоністів, проституток та поважних матрон, інкасаторів та інкубаторів, позитивістів та фройдо-юнгістів. Вони ненавидять чорних, і це незважаючи на те, що у їхніх журналах одні лише чорні й монголоїди. Вони ненавидять тебе за право вибору й за розум. Вони ненавидять Конта, Спенсера й Дюркгейма, тому що ти намагаєшся поставити приклади на їхніх працях. У розмові з ними є один хворобливий момент. Ти приводиш якісь факти, аргументи, намагаєшся мислити логічно й спонукаєш їх мислити так само, але у кінці розмови ти чуєш від них, що Бог пробачить, Бог милосердний. Їхні єзуїтські посмішки й двовимірне нутро тебе вбиває, але ти нічого не можеш вдіяти. Викладачі в університетах та академіях ставлять незадовільно тому, що ти не приділяєш належної уваги Богові.
