Нестерпна легкість буття - Кундера Милан (читаем книги бесплатно txt) 📗
— Якщо раптом приїдете до Праги…
Набагато більше, аніж та візитна картка, важив для неї отой фатальний знак випадковостей (книжка, Бетховен, число «шість», жовта лавочка у скверику). Саме цей знак додав їй відваги піти з дому назустріч власній долі. Можливо, кілька випадковостей (до речі, дуже скромних, сірих, справді гідних цього невиразного містечка), дали поштовх її коханню й стали джерелом енергії, яка не вичерпається до скону.
Наше щоденне життя бомбардують випадковості, спонтанні зіткнення з людьми й подіями, що називаються збігом обставин. Збіг обставин означає, що дві події відбуваються, водночас, що вони зіткнулись: Томаш виявився в ресторані саме в той час, коли почулася музика Бетховена. Переважна більшість таких випадковостей людина взагалі не помічає. Коли б у ресторані замість Томаша сидів місцевий різник, Тереза взагалі не звернула б уваги на те, що чує радіо (хоча зустріч Бетховена та різника також цікавий збіг обставин). Спалах любові, однак, загострив відчуття краси, й тієї музики Тереза вже ніколи не забуде. Щоразу, почувши її, знову й знову хвилюватиметься. В ту хвилину все довкола буде осяяне тією музикою і стане прекрасним.
На початку роману, який Тереза тримала під пахвою, підійшовши до Томаша, Анна зустрічається з Вронським за дивних обставин. Вони на пероні, де тільки-но хтось потрапив під поїзд. У кінці роману під поїзд кидається Анна. Ця сюжетна симетрія, коли той самий мотив з'являється на початку і в твору, може видатися надто романістичною. Так, я згоден, але лише за умови, що слово «романістичний» ми не розумітимемо як «вигаданий», «штучний», «не життєвий». Бо саме так творяться людські долі.
Вони компонуються так само, як музичні твори. Людина, що відчуває красу, обертає випадкову подію (музику Бетховена, смерть на вокзалі) в мотив, що залишиться назавжди у тканині її життя. Людина повертається до нього, повторює, змінює, розвиває, як композитор тему своєї сонати. Анна також могла в інший спосіб позбавити себе життя. Але мотив вокзалу та смерті, той незабутній мотив, пов’язаний з народженням кохання, вабив її в хвилину відчаю своєю зловісною красою. Не усвідомлюючи цього, людина компонує власне життя за законами краси навіть у хвилини найглибшої безнадії.
Отже, не можна закидати роману, в якому переплелися таємничі випадковості (наприклад, зустріч Вронського та Анни, вокзал і смерть, або зустріч Бетховена, Томаша, Терези й коньяку), але по праву можна дорікати людині, яка в своєму повсякденні сліпа до таких випадковостей. Тоді її життя втрачає виміри краси.
Збуджена птахами випадковостей, які зліталися їй на плечі, нічого не сказавши матері, Тереза взяла на тиждень відпустку і сіла в поїзд. Вона часто бігала в туалет, аби подивитись у дзеркало й попросити свою душу у вирішальний день життя не залишати й на хвилину палуби її тіла. Отак роздивляючись себе, вона раптом злякалася: відчула, що дере в горлі. Чого доброго, ще захворіє у доленосні дні?!
Але дороги назад уже не було. Тереза потелефонувала йому з вокзалу, і коли він відчинив двері, у неї ганебно забурчало в животі. Їй стало соромно, так ніби то її мати реготала в утробі, аби зіпсувати цю зустріч. У першу мить здалося, що через ці непристойні звуки Томаш вижене її, але він обняв. Тереза була йому вдячна за те, що не зважив на бурчання в животі, й тому пристрасно цілувала його, а перед очима наче стояла імла. Тоді вони вже кохалися. Кохаючись, Тереза кричала. На той час у неї вже почалася лихоманка — десь підхопила грип. Кінець трубки, який подавав кисень до легенів, геть набряк і почервонів.
Пізніше вона приїхала вдруге, з важкою валізою, до якої поскладала всі свої речі, сповнена рішучості ніколи більше не повертатися до того клятого містечка. Томаш покликав її аж наступного вечора. Тереза переночувала в дешевому готелі, вранці віднесла валізу до вокзальної камери схову, а потім цілий день тинялася вулицями з «Анною Кареніною» під пахвою. Ввечері подзвонила, Томаш відчинив двері, а вона так і тримала книжку в руці, наче вхідний квиток до Томашевого світу. Тереза здавала собі справу в тому, що, окрім цього жалюгідного вхідного квитка, не має нічого, й хотілося плакати. Аби не заплакати, вона без упину говорила і сміялася. І знову Томаш зразу схопив її в обійми, і вони кохалися. Тереза ступила в імлу, де нічого не було видно, лиш чути було власні крики.
Це не було зітхання, не був стогін, це були справді крики. Тереза так кричала, що Томаш аж сахався. Йому здавалось, у нього в вухах полопаються барабанні перетинки. Цей крик не був виявом хтивості. Хтивість — це максимальна мобілізація свідомості, коли напружено роздивляєшся партнера, прислухаючись до кожного його звуку. Натомість її крик ніби намагався приголомшити свідомість. То волав сам наївний ідеалізм любові, яка хотіла зруйнувати всі протилежності, зруйнувати дуалізм душі й тіла, порушити сам час.
Чи заплющила вона очі? Ні, але очі нічого не бачили, втуплені в порожнечу стелі. Тереза час від часу різко крутила головою.
Коли крик припинився, вона заснула й цілу ніч трималася за його руку.
Ще коли їй було вісім років, Тереза, засинаючи, стискала одну руку другою й уявляла собі, що тримає за руку чоловіка, якого любить, чоловіка свого життя. Можна зрозуміти, чому вона з такою затятістю стискала Томашеву руку: з дитинства готувала себе до цього.
Дівчина, що прагнула «до чогось високого», але мусила розносити пиякам пиво, а в неділю прати брудну білизну своїх братів та сестер, розвиває в собі таку життєздатність, яка навіть не снилася людям, котрі вчаться в університетах і позіхають над книжками. Тереза прочитала куди більше, ніж вони, про життя довідалася більше за них, та ніколи так і не усвідомила цього. Людина освічена відрізняється від самоука не знаннями, а рівнем життєздатності та самосвідомості. Енергія, з якою Тереза кинулась у життєвий вир столиці, була водночас і шалена, й хистка. Вона ніби чекала, що одного дня їй скажуть: «Тобі тут не місце! Повертайся туди, звідки прийшла!»
Тереза влаштувалась у фотолабораторію, але їй цього було замало. Вона хотіла сама фотографувати. Томашева приятелька Сабіна позичила їй чотири альбоми славетних фотографів, зустрілася з нею в кав’ярні і над розгорнутими книжками заходилась пояснювати їй, чим характерна кожна фотографія. Тереза слухала так зосереджено, як далеко не кожен учень.
Завдяки Сабіні вона збагнула, в чому спорідненість фотографії з живописом, і тепер змушувала Томаша ходити з нею на всі фотовиставки. Невдовзі їй пощастило вмістити в ілюстрованому тижневику власні фотографії, й одного дня вона ввійшла до кола професіональних фотографів.
Того ж вечора вони пішли з друзями в бар відсвяткувати цю подію, танцювали. В Томаша не знати чому зіпсувався настрій, і лише вдома Томаш признався: приревнував її, коли вона танцювала з його колегою.
— Ти справді ревнував? — перепитала Тереза разів десять, ніби він повідомив, що їй присудили Нобелівську премію, а вона ніяк не могла в це повірити.
Потім Тереза обняла його й потягла танцювати. Але це не був той сучасний танець, який вона демонструвала годину тому в барі. Це було якесь сільське плигання, божевільні скоки-підскоки: підкидаючи високо вгору ноги, Тереза тягала його туди-сюди по кімнаті.
Як на гріх, невдовзі потому вона сама почала ревнувати, і її ревнощі не були для Томаша Нобелівською премією, а тягарем, від якого він звільнився лише перед смертю.
Тереза марширувала довкола басейну гола, разом з багатьма іншими голими жінками. Томаш стояв у кошику, підвішеному під склепінням купальні, він кричав на них, примушував співати й присідати. Коли котрась із жінок робила вправу погано, Томаш пострілом з пістолета убивав її.
До цього сну я хочу повернутися ще раз: страхіття почалися не в ту хвилину, коли Томаш вистрелив уперше. Сон був жахливий від самого початку. Гасати голою в гурті так само голих жінок — це вже було найстрашніше. Коли вона жила вдома, мати забороняла їй замикатись у ванній, ніби хотіла сказати доньці: твоє тіло таке саме, як в усіх інших жінок, ти не маєш підстав соромитися; не маєш права ховати те, що в мільярдах екземплярів існує довкола. В материному світі всі тіла були однакові й марширували одне за одним. Голизна з дитинства стала для Терези ознакою примусової одноманітності концентраційного табору; ознакою приниження.
