Амаркорд (Збірка) - Сняданко Наталка В. (библиотека книг бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Друг Сильвестрова, як і більшість його однолітків, довший час був атеїстом. Але після того, як одного разу мало не загинув в автокатастрофі, став ревним християнином. Ідея відновити цю церкву належала другові, а Сильвестров мав би стати співінвестором. На момент, коли друг уперше побачив іконостас, церкву вже закрили і парафіяни активно збирали пожертви на будівництво нової, а тимчасово служба відбувалася в сусідньому із церквою сільмазі: під час богослужіння продавці не обслуговували клієнтів, священик правив із-за прилавка, а дзвони були записані на двокасетний магнітофон. Так тривало вже два роки, і до села навіть почали заїжджати канадійські туристи, аби відзняти химерну церемонію на відеокамери.
Згідно з планом друга Сильвестрова, вони повинні домовитися з сільською громадою про те, що жертвують необхідну для повного завершення нової церкви частину грошей, а за це громада віддає у їхнє розпорядження стару дерев’яну церкву, і вони стають її приватними власниками. Далі друг Сильвестрова передбачав два варіанти на вибір: або ж вони відбудовують церкву і роблять із неї капличку для двох родин, або ж забирають іконостас і запрошують священика додому. Сильвестрову більше подобався перший варіант, але для цього в них було замало грошей — друг схилявся до другого варіанта. На цьому справа наразі зупинилася, і якщо їм не вдасться домовитися протягом найближчого року, то стара дерев’яна церква має шанс зовсім розвалитися.
Ця гротескова історія дуже мені сподобалася, а особливо те, яким прогресивним виглядав Сильвестров на фоні свого побожного друга. Хоча, можливо, саме з метою досягнення такого ефекту він мені це і розповів. Як і про іншого свого друга, кредитного аналітика й співвласника одного середньовеликого полтавського банку, кандидата філософських наук Льошу. Льоша народився у Львові, але з ідейних міркувань перебрався до Полтави, вважаючи західняків зарозумілими й обмеженими, а крім того, хибно переконаними в окремішності української мови та історії від російського начала. Великодержавний шовінізм Льоші доповнювався захопленням езотерикою та окультизмом, за допомогою яких він планував продовжити молодість. Льоша був переконаним самітником і вважав, що розумовий розвиток жінки ніколи не сягає вище рівня п’ятнадцятирічного хлопчика. У нього було дві секретарки, і він пишався тим, що ощасливив їх «престижною роботою»:
— Это же счастье — такой шеф, как я. Чуть что не так, сделала миньет, и все в порядке. Не то что в других фирмах.
Але міньєтом на робочому місці потреби Льоші не вичерпувалися, і він щотижня проводив вечір в одному з нічних клубів міста, часто запрошував із собою Сильвестрова, пропонуючи груповуху.
— Не панімаю, як така інтелігентна людина може бути такою примітивною, — від хвилювання Сильвестров навіть перейшов на українську.
Це був один із тих рідкісних моментів, коли він ніби прокидався зі свого вічного заціпеніння й зафіксованості на справах і починав говорити як нормальна людина. Він почувався дискомфортно у колі своїх знайомих, більшість із яких покинула свого часу академічну кар'єру і, скориставшись зв'язками впливових батьків, почала свій бізнес. Помічав, як з кожним роком на уродинних забавах стає все нудніше, як гаснуть погляди людей і подружжя стають чужими одне одному, зраджують, сваряться. Ідеалізовані спогади з часів власного дитинства зовсім не так малювали йому сімейні стосунки його батьків — зразкового подружжя, яке досі разом їздило відпочивати й принаймні назовні випромінювало цілковиту гармонію.
Мабуть, він вважав себе вищим за цих своїх знайомих, не хотів банально напиватись у нічних клубах і бридився тамтешніх повій. Можливо, механіка мимовільних втрат, яких неможливо уникнути ні у власному житті, ні у стосунках подружжя, також мучить його, і він не говорить про це тільки тому, що боїться справити на мене надто сентиментальне враження. Можливо, не знає, як про це говорити. Я, зрештою, також не знаю. Або неправильно розумію те, що він мені говорить, адже між нами лежить ціле покоління, і його досвід може виявитися для мене занадто герметичним просто через банальний вік і відсутність відповідного досвіду.
Я взагалі не вірю в те, що можлива якась інша гармонія в стосунках, аніж короткотривала. Ось ми провели разом лише кілька днів, і загалом непогано провели, але потенціал наших стосунків на цьому вичерпаний, і коли Сильвестров пропонує «встретицца через недельку», то чудово розуміє, що ніякої зустрічі не буде. І краще, щоб її не було, бо для нього вже подолано найважливіший бар'єр: він довів собі, а заодно й мені, що все ще цікавий для набагато молодшої за себе коханки, його інстинкт мисливця заспокоєний, і далі він підтримуватиме наші стосунки з дистанційованою ввічливістю так довго, аж поки я сама не зникну з його життя. Сам він занадто порядний і по-старосвітськи моральний, щоб сказати мені вже зараз, що нічого важливого між нами немає і бути не може, ми занадто розділені часом, який пройшов від дня його народження до моєї появи на світ, і час цей був занадто інтенсивним, запровадив стільки змін, що їх вистачило б на життя кількох поколінь, і тому наша різниця у віці значно більша, ніж цифра, якою вона вимірюється. Я ніколи не зможу збагнути, як можна не пам'ятати, якого кольору очі в твоєї дружини, які книги читають зараз твої діти, про які іграшки мріють, чим займаються, поки тебе немає вдома. Не зможу збагнути, навіщо тоді мати дружину і дітей, якщо все це тебе не цікавить.
Я не сказала цього Сильвестрову, але мені здається, що його проблема зовсім не в тому, що він переріс своє оточення і тому тепер нудиться. Навпаки, він занадто добре відповідає своєму оточенню, і коли розповідає про своїх друзів, то насправді дуже добре розуміє мотиви їхніх вчинків, просто намагається краще виглядати в моїх очах. Його проблема в тому, що він уже досягнув успіху. Що його енергійна та діяльна натура цілком змогла себе реалізувати, і тепер, коли бізнес уже налагоджено і він не вимагає таких нелюдських зусиль, як раніше, у Сильвестрова раптом почав з'являтися час на відпочинок. Людині менш діяльній і його теперішня зайнятість видавалася б надмірною, але такі люди не досягають високих позицій у бізнесі. Вільний час і надмір енергії почали з'являтися й у друзів із оточення Сильвестрова. Але звичка концентрувати всі зусилля в одному напрямку, без якої вони ніколи не досягнули б того, чого досягнули, ця звичка уже встигла стати їхньою другою натурою. І тому навіть у Варшаві, під час кількаденної відпустки з свіжозавойованою і суттєво молодшою за себе коханкою, Сильвестров не може позбутися потреби щоранку перечитувати привезені з собою газети, які давно втратили свою актуальність, нервово клацає по каналах телевізора, хоча не розуміє польської, слухняно прогулюється зі мною по моїх улюблених місцях Варшави й робить вигляд, ніби все це йому подобається, хоча відчутно, що насправді він нудиться. Йому бракує напруженого робочого ритму, бракує постійних телефонних дзвінків, бракує проблем, які терміново потрібно вирішувати і щоразу доводити власну спритність і боєздатність, бракує підлеглих, готових занотувати кожне слово, кожну цінну вказівку шефа. Він розівчився відпочивати і тепер може тільки накопичувати втому і стрес, намагаючись забути про них, постійно збільшуючи дозу цього стресу та ігноруючи все більшу втому й роздратованість.
Аби отримувати нові й нові перемоги у щоденній боротьбі з конкуренцією, він повинен непохитно вірити у власні сили, — імідж переможця виключає наявність будь-яких проблем, тим більше особистих. Тому не залишається нічого іншого, як просто ігнорувати все, що по-іншому могло б стати проблемою. Це у його друзів погаслі очі й проблеми в сім'ї — його власні очі, як і сім'я, у повному порядку, а на дрібниці можна не звертати уваги. І ця стратегія боротьби загалом могла б бути правильною, якби не результат. Замість повільних і малопомітних утрат Сильвестров опинився перед загрозою повної капітуляції, адже те, що він ігнорував, боячись виникнення проблем, просто зникло з його життя. І залишило по собі пустку, відсутній погляд і невиразне знизування плечима замість відповідей на певні питання.
