Амаркорд (Збірка) - Сняданко Наталка В. (библиотека книг бесплатно без регистрации .TXT) 📗

— Так нада, — каже він. — В бізнесе па-другому нельзя.

Я не дуже розумію, що і як треба, не зворушує мене й історія про різдвяні знижки для пенсіонерів, як і харитативна діяльність на користь юної літературної ґенерації. Сильвестров власним коштом видав три збірки молодих полтавських поетес Куїнджі, Сурікової і Васнєцової: «О, любовь», «Серенада сердца», «Листопад». Каже, прізвища йому сподобалися — віршів не читав. Прізвища справді нічого, але, напевно, сподобалося йому зовсім не це.

Мій страх перед втратою цноти насправді був перебільшеним, але щоб переконатися у цьому, спочатку треба було його подолати. Так само перебільшено я соромилася свого шраму від апендициту, який колись запалився і його довелося вирізати похапцем, у черговій лікарні. Цей неакуратний шрам доповнювався велетенською родимкою у формі серця. Я дуже соромилася цього поєднання: і червоного рубця, який і через кілька років після операції виглядав, наче свіжий, і цієї великої чорної плями, а тим більше її кічової форми. Мені здавалося, що чоловік, який уперше побачить це все, відразу ж втратить до мене цікавість. Мабуть, звідси і виникла моя теорія про першого-ліпшого, з яким потрібно спробувати, і якщо моя підозра виправдається, то принаймні не буде так прикро. Але я так і не довідалася, як саме відреагував на мої «особливі прикмети» Сильвестров, адже його вічно відсутній вираз обличчя й байдуже знизування плечима у відповідь на більшість питань не давали можливості робити про це якісь висновки. Можливо, він намагався не звертати на це уваги і його стриманість пояснюється саме цією втратою зацікавлення, якої я побоювалася. А може, він завжди себе так поводить і просто нічого не помітив. А те, що він часто не помічає важливих речей, я вже встигла зауважити. Наприклад, він не відразу згадав, якого кольору волосся й очі в його дружини, не міг знайти дорогу до ресторану, у якому ми обідали напередодні, й щодня робив мені комплімент, як добре я виглядаю у «нових» штанах, хоча штани я взяла з собою в дорогу тільки одні. Не тому, що так було зручно, а щоб не виглядати «по-дамськи», із великою валізою, набитою зайвим одягом «про всяк випадок», косметикою, взуттям, — одна знайома возила з собою в кількаденну подорож навіть сушку для ніг.

Того разу я вперше так незатишно почувала себе у Варшаві. Це місто належить до розряду тих, які відкриваються далеко не з першого разу. Масивна монументальна архітектура середмістя переважно відлякує шанувальників середньовічних європейських міст із ратушами, замками, вежами, літшиною на фронтонах, до якої підіймається каналізаційний сморід, що його позбутися неможливо навіть за допомогою найновіших здобутків цивілізації.

Смороду у Варшаві також не бракує, особливо у легендарних околицях центрального залізничного вокзалу та будинку культури. Останній свого часу змагався в гігантоманії з московським. Не бракує неприємних запахів і в середмісті, попри те, що воно не автентичне, а відбудоване в післявоєнний час. Мої перші враження від цього міста були схожими на нарікання більшості туристів — потворне, надто квапливе, надто індустріальне, з якого хочеться чимшвидше втекти. Але згодом, як це трапляється всюди, починаєш відкривати для себе дрібниці, які назавжди змінюють твоє ставлення. Вигляд Вісли з одного-єдиного місця, на яке випадково натрапляєш під час прогулянки, уривок із шопенівського концерту, почутий у парку Лазєнки, коли зупиняєшся перепочити й сідаєш під деревом, велетенський короп у вузенькому потічку навпроти королівських оранжерей, — короп виринув з води, і я раптом побачила його очі, широко розплющені і сумні водночас, короп заковтнув щось у брудній від шматків їжі воді й знову пірнув під воду. Такі епізоди трапляються у кожному місті й загалом не мають нічого спільного ані з атмосферою цього міста, ані тим більше з архітектурою, — вони просто налагоджують між тобою і містом якийсь дуже своєрідний емоційний зв'язок.

І от цього разу цей зв'язок знову було втрачено. Ніби вперше я блукала вулицями поряд із Сильвестровим і намагалася відчути настрій, який охоплював мене на тій чи іншій вулиці попереднього разу. Але настрій не повертався. Часом мені здавалося, ніби я дивлюся на місто очима Сильвестрова, трохи ворожим і непевним поглядом чужинця, який розуміє тільки кожне третє слово й комплексує, коли люди на вулицях сахаються від його російської. Він хотів поводити мене по магазинах, повних різдвяних презентів і різдвяних знижок, але першого ж дня, мабуть, коли ми обідали в якійсь підозрілій кнайпі, одній із тих дешевих забігайлівок, де він звик харчуватися тут, у Сильвестрова витягай гаманець, і виявилося, що там були всі його гроші. Думаю, варшавські злодії були здивовані не менше за мене тим, що досі хтось наважується носити при собі стільки готівки замість того, аби заплатити за банківські послуги. Але Сильвестров вважав банківські послуги невиправдано дорогими (як невиправдано дорогими були тут, на його думку, ціни на транспорт і в ресторанах), тому свідомо пішов на такий крок. Готель та зворотні квитки були проплачеш наперед, тож бракувало тільки кишенькових. Довелося знімати їх із мого банківського рахунку, — Сильвестров обіцяв вдома повернути.

Католицьке Різдво ми відзначили в номері, «чтоб дешевле», випили шампанського і з'їли курку.

— Интересно, а тут тоже такую сладкую кашицу едят на Рождество, как у вас, на Западе? — запитав він, і я не відразу збагнула, що саме він має на увазі.

— Ні, — кажу, — куті тут не їдять: це православна традиція. Та і не п'ють взагалі-то на Свят-вечір.

— А у нас можна, — зрадів Сильвестров.

Після шампанського він розповів мені, що любить їздити на Різдво за кордон, бо там гарно прикрашають вітрини до свят, усе блискуче, «нарядне», а потім, мабуть, під впливом цього «нарядного» раптом скептично оглянув мої єдині джинси, що їх я взяла з собою у поїздку.

— А юбки у тебя нет, шпилек там? — запитав він, а я лише невизначено знизала плечима.

Мене починала дратувати в ньому ця неуважна манера розмови, постійні зміни теми, короткі речення, які зводять усе до простого обміну інформацією, а коли новини вичерпуються, зависає гнітюча тиша. З ним неможливо поговорити, наприклад, про те, чому на Сході часто так вороже ставляться до галичан, а у Галичині до східняків. Він обов’язково обмежиться ідіотською відповіддю на зразок:

— Привычка, — і продовжить бездумно перемикати канали телевізора.

Чи, скажімо, про те, що почуває чоловік, який щойно зрадив свою дружину:

— Ну она же не знает, — і знову невизначене знизування плечима.

Я не могла зрозуміти, чи це маска, за якою він ховає свою вразливість, яку вважає завеликою згідно зі своїми уявленнями про ідеал справжнього бізнесмена, чи ніякої маски не існує, і дійсність саме така, якою здається — проста і нуднувата. Приблизно як цей вечір. Шампанське, огляд новин, трохи спортивно-сексуальних вправ.

Але було під час тієї поїздки кілька моментів, коли на нього находив сентиментальний настрій і він починав розповідати. Наприклад, про те, як вони з друзями вирішили відбудувати в одному з сіл під Полтавою стару дерев’яну церкву. Попри аварійний стан вона ще донедавна була діючою, і під час служби на голови віруючих падали хробаки з трухлявих крокв, часом завалювалися прогнилі перекриття. У церкві стояв гнилуватий запах, який кудись зникав щоразу після того, як священик відсував завісу перед іконостасом. Ця завіса не була одним із нововведень малоосвічених, але наділених невгамовним ентузіазмом парафіян, які приносять до церкви вазони з живими квітами, пластмасові вази із засушеними екібанами та жертвують гроші на «євроремонт» стін. Цей шматок тканини невизначеного кольору давно мав би зітліти, бо висів тут, скільки пам'ятали себе старожили, й перетривав період, коли церкву за радянських часів спершу було закрито, а потім влаштовано у ній склад мінеральних добрив. Важко пояснити, що врятувало від злодіїв цей іконостас із рясною позолотою, але, мабуть, він мав у собі якусь надприродну силу, бо фарби на іконах, датованих фахівцями шістнадцятим століттям, блищали як новенькі, хоча експерти були цілковито певні, що це ніяка не підробка й не робота реставраторів. Іконостас ніколи не виносили зі стін церкви, як ніколи не знімали й завіси невизначеного кольору.