Дівчинка на кулі - Слоньовська Ольга (читать полностью книгу без регистрации .TXT) 📗

— Господи, як страшно!.. Від чого вашому братові таке сталося?

— Від резус-фактора. У тебе кров яка?

— Першої групи.

— А резус?

— Не знаю. Мені його ніколи не визначали.

— Обов’язково дізнайся, бо колись будеш дітей народжувати, а резус вагітної жінки має величезне значення. Бачиш, у мого тата резус-плюс, а в мами — мінус. Я народилася також із плюсом, тут, у нашому містечку. А тоді тато-геолог повіз нас із мамою аж у Сибір шукати газ і нафту. В батьків після мене довго дітей не було: сибірська холоднеча погано впливає на чоловіче сім’я. Аж коли через шістнадцять років назад повернулися, бо наша бабуся померла, й шкода було втрачати квартиру (та й мені пора було готуватися до вступу в інститут, і Сибір уже татові набрид!), — мама знову завагітніла й народила Мирона. Вже пізніше, через кілька років, лікарі сказали, що якби другою була знову дівчинка, тобто коли в жінки з резус-мінусом діти — одностатеві, то такої біди не сталося б. А так… Ой! — глибоко зітхнула Урюк. — Ріс наш Мирон, як з води. Але тільки тілом. Розуму не було. Соромилися ще в колясці на подвір’я вивозити: очі дурні, рот увесь час роззявлений, язик висолоплений, слина тече безперестанку. Тож пізніше ми вже квартиру кілька разів на добу провітрювали й тримали брата лише в хаті. Нічого не змінилося ні через рік, ні через п’ять, ні через десять. Я закінчила інститут, познайомилася з хлопцем. Гарним, розумним. Головним інженером працював на заводі. Рік зустрічалися. А тоді він наполіг, що хоче з батьками познайомитися, щоб просити моєї руки. Привела Остапа додому. Як побачив мого брата — вискочив за двері без жодних пояснень і вже більше ніколи не давав про себе знати. Після цього ще й тато нас покинув. Повернувся в Сибір.

— На роботу?

— І на роботу, й своє особисте життя влаштовувати. Одружився вдруге. І втретє — також. Гроші нам час від часу, правда, посилав. Мама брата по лікарях возила. Там руками розводили: свідомість відсутня, одні рефлекси й інстинкти. Мама ночами плакала, сохла на очах. А якось сказала мені, що більше не може терпіти, що вже домовилася й наступного дня будемо везти Мирона в інтернат для розумово відсталих у іншу область. Поїхали — і такого надивилися, що повернулися з братом назад. У тому інтернаті олігофренів і кретинів тримали в загороді, як худобу. Уявляєш: бруднющі, злі, здоровенні дітиська повзають, дибають, б’ються між собою, лижуть екскременти з підлоги! Мучилися ми з Мироном далі. А брат поволі ставав дорослим. Таке в нього виросло, що мені жижки зі страху трусилися. А їв, як не в себе! Ну, маму й…

— Убив? — жахнулася я.

— Згвалтував. Минулого року. А вона почала й за мене панічно боятися, бо ж сила в нашого Мирона, як у диявола: мамину песцеву шубу, що з Сибіру привезли, надвоє голими руками розірвав. Та що шубу — грубезні книжки, не розкриваючи, разом з палітурками шматував. Мені здавалося, що так само легко може роздерти й людину. Викликала мама психіатрів. Почали вони Мирона колоти якоюсь заразою. Більше він уже не накидався ні на нас, ні на одяг, ні на меблі. Тільки почав власне г…мно їсти. Нормальні харчі до рота донести — не розумів, води з горнятка напитися йому не вдавалося жодного разу, тільки з соски смоктав, а це — добре вмів. І раптом мене директор викликає…

— А він який стосунок до вашого брата мав?

— Директор усе знав. І про зґвалтування, і про улюблені ласощі мого братчика-тварюки… Почав шантажувати.

— Чим?

— Розумієш, я завжди старалася бути справедливою. Може, аж занадто… За це мене й ненавиділи усі — і вчителі й учні. Сміялися з мене: я ж не сліпа й не глуха — що, не чула й не бачила?

— Хто сміявся? Боялися — так, але щоб сміятися…

— Ти слухай краще, бо, може, більше й не наважуся з тобою на подібну розмову. Заявив, що уся школа про мого брата-ідіота знатиме! А це означає — кінець моєму авторитету! — Урюк витерла сльози, якусь хвилину помовчала, проте пересилила себе й продовжила: — Я навіть донос під диктовку директора на тебе писала, коли почалася катавасія з Володимиром Романовичем. А на вашого вчителя української літератури ми усім педколективом таке гуртом понапридумували, що згадати страшно! Директор нас поїдом їв, замикав у вчительській і відпускав лише тих, хто здавав повністю списані, а не наполовину чисті листочки. Вашу вчительку математики двічі від дверей завертав назад, а твого класного керівника, Аліну Веніамінівну, навіть ударив по обличчю! Ми вже потерпали, що ні за цапову душу всіх нас у тюрму запакує. Світлана Яківна, думаєш, чому в іншу школу перевелася? Відмовилася взагалі писати доноси на будь-кого. Директор репетував-репетував, та вдіяти нічого не міг до того часу, поки її малюк під час параду коло пам’ятника не назвав Леніна гицлем. З того моменту й почалося! Та я не про Світлану Яківну. Директор переконав мене, що всі, хто живе в селі, — віруючі. І змусив написати, що ти хрестишся біля церкви й що в тебе вдома висять ікони. Коли ж у вашому класі виявилося аж шестеро претендентів на Золоту медаль, директор особисто викреслив зі списку тих, із ким це зробити було безпечно.

— І в першу чергу — мене, — кажу я тихо сама до себе.

— Ні! Не в першу!.. Але й тебе. А я не могла відстояти, бо жахалася ганьби, поговору, якщо школа довідається про те, що взагалі може витворити мій брат, що він з рідною мамою вчинив! Та ще й директор пригадав мені мій донос, тільки наче забув, що сам же його й диктував. Репетував, що віруюча комсомолка недостойна Золотої медалі, а я не можу відректися від своїх слів, бо мене за брехню будуть судити. — Урюк гірко захлипала. — Пробач, ти справді в навчанні була найсильнішою, в класі — найздібнішою! Тебе гріх було викреслювати зі списку потенційних медалістів!

— Ваші сльози не варті тієї дурної бляшки. Ви ж самі казали: тільки й того, що назва красива — Золота медаль. Я все одно вступила!

— Бо є справедливість на світі! Є! Тільки не завжди вчасно приходить. Бувай, студенточко, здоровенька! Заходь у гості. Тепер уже можна не тільки до школи, а й до мене особисто. Я з мамою он у тому будинку живу. Останній під’їзд, квартира шістдесят вісім.

Додому я таки почимчикувала пішки. Жодна попутня вантажівка не зупинилася — не було порожніх. Автобус наздогнав мене вже в Селі. Вдома нікого не було, тож швиденько перевдяглася, навіть не обідала — що не снідала, ніхто й не знав, — і бігцем на город. Кричали на мене всі домашні. Виправдовуватися навіть не пробувала: винна й винна, як земля колгоспам. Гуртом чистили буряки до темної ночі. Наприкінці — вже й при ліхтарні, як Панько Буба.

XXIV

Наступного дня я зважилася поговорити з батьками про мій перевід на навчання у Львівський університет. Якраз усі поснідали, й бажання сваритися ні в кого нібито й не проявлялося.

— Нікуди ти переводитися не будеш! — обірвала мене мама на півслові. — Як на мій розум, то краще взагалі кидай інститут. Диплом медсестри маєш. Іди працювати в нашу сільську протитуберкульозну лікарню. І робота під носом, і вдома щось допоможеш, та й грошей накорпаєш! [67] Могла би всю свою зарплату на ощадну книжку класти.

— Яка там зарплата в медсестри? — не схвалив маминої поради тато. — У неї майже така стипендія, як у тієї медсестри зарплата!

— З нового року, якщо сесію здам на «п’ятірки», стипендія буде ще більша! — стараюся запевнити домашніх, бо ж кидати інститут я не збираюся ні за які блага!

— Держава тобі платить, то й живи на свої гроші: і взувайся, і вдягайся, й харчуйся, — з льодком у голосі веде мама далі. — Пора вже хоч комусь із наших плечей злізти!

— Позичте мені карбованців двадцять! Я зі стипендії віддам! Мені конче треба купити взуття.

— Купило притупило! Почекаєш! Ми також старе доношуємо — й нічого.

Усе, по розмові! Треба йти готувати собі продукти на цілий тиждень. У кухні величезна балія — мої домашні зазвичай у ній купаються. Тепер вона повна горіхів. Уродило цього року. Значить, зима буде люта. Мию відро великої картоплі. Треба, аби ще обсохла, бо із сумки буде капати. Визбирую по гніздах курячі яйця. Мама приносить до хати з комори літрову банку смальцю, а з пивниці — миску квашеної капусти й миску огірків із бочки.