Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики - Андрухович Юрий Игоревич (читать книги регистрация TXT) 📗

Ось я розташовую себе в тому часі — десь на межі лютого й березня 1977 року, коли роллінґи прибули до Торонто. Я невдовзі закінчу жахливу школу, десятий клас, і мені через десяток днів виповниться сімнадцять. Чим я живу? Переважно снами. Мені сняться американські джинси. Це еротичні сни. Я слухаю музику, але, щиро кажучи, не роллінґів. Найчастіше я слухаю «I've Seen That Movie, Too» Елтона Джона. У моєму найбажанішому списку вже занотовані «Джетро Талл», «Songs From The Wood» і «Пінк Флойд», «Animals». Я шалено закоханий в їхній попередній альбом «Wish You Were Here».

Роллінґів я глибоко шаную, але майже не слухаю. Якщо навіть так, то лише з польського радіо, де на замовлення часто звучить їхня «Angie». Ще два-три роки тому я слухав їх більше — з гнучких і твердих платівок фірми «Мелодія», де видавці, по-піратському приховуючи назву виконавця, сором'язливо зазначали: «Исполняет вокально-инструментальный ансамбль (Великобритания)». Проте серед нас не було дурних, ми чудово знали, що то роллінґи, і слухали десятки-сотні разів їхнє «Paint It Black» (Нарисуй зто черным — як люб'язно перекладала нам фірма «Мелодія») або «Ruby Tuesday» (Рубиновый вторник).

Проте станом на лютий-березень 1977 року всі ті платівки вкінець позапилювалися, позаїжджувалися, подряпалися чи й погубилися — слухати їх уже неможливо. У своїх передранкових снах я ледве стягую джинси, американські. Ні, не з себе — я вже й так голий.

Мої сни — це липке очікування. Але навіть у найеротичнішому з них мені не може приверзтися, ніби через двадцять один рік я потраплю до міста, де роллінґи саме виходять на сцену нічного клубу. Спалах і виверження.

Поки я не забув про це написати: Торонто це найперше заокеанське місто мого життя. Звучить надто патетично, я згоден, особливо оце «мого життя» на кінець речення. Хоч якби я написав «життя мого», було б іще гірше. Я вдіяв що зміг і мінімалізував.

Коли я летів над океаном, у літаку показували «Загублених у Всесвіті» з моїм дорогим Ґарі Олдменом [109]. Я відчув себе учасником міжпланетного перельоту, вже майже загубленим. Моя агорафобія, виявляється, має космічні виміри. Я боюся віддалятися від дому на відстані, які вже навіть теоретично не можна подолати власними ногами. У цьому випадку — через наявність океану. На щастя, ми нікуди не зникли з радарів і своєчасно приземлились у Торонто.

Заокеанські міста я уявляв собі яко скупчення хмарочосів. І (курва мама!) так воно насправді і є. Що більше — в одному з них я повинен був замешкати протягом перших п'яти днів. Його ім'я (а хмарочоси всі наділені власними іменами) як ви вже, зрештою, знаєте — «Вестін Гарбор Кестл». Мені справно надали номер на двадцять першому поверсі у Південній вежі — і так усе почалося.

Фестивальні інструкції сповіщали, що десь нижче, на шостому поверсі, для нас, учасників, цілодобово відчинені брами «Hospitality Suit». Надалі я називатиму це місце у власному приблизному перекладі «Салоном гостинності». Там кожен із нас будь-коли міг покріпитися сендвічем або чарчиною віскі, завести корисні чи безглузді знайомства або, як метафорично піджартовували автори інструкцій, «просто розпустити волосся після напруги прожитого дня». При цьому директор фестивалю, всюдисутній і всевидючий колобок, що, за розповідями, одним коротким судженням міг або навіки знищити, або так само навіки прославити будь-кого з актуальних канадських письменників, дуже наполягав на відвідуванні того салону. Очевидно, саме в салонному тусуванні всіх без винятку учасників він добачав якийсь найвищий сенс усього фестивалю.

Мені це не надто подобалось, але котрогось із перших днів я вирішив і собі там з'явитися. По салону вже крутилося кілька десятків панів і пань безумовно літературного штибу. Я обережно набрав якогось бренді і пішов до вікна — задумливо, ніби такий собі Фенімор Купер, дивитися на води Онтаріо і берегову смугу недалеких островів. Так ніби зі свого номера я не дивився туди ж! До мене підвалив якийсь тип, американець, і повідомив, що там, далі, у тому ж напрямку, лежать США і Баффало. «У Вермонті, — додав він, — я жив зовсім близько від Солженіцина». Я приємно здивувався своїй здатності розуміти практично все, і зібравшися на силі, зауважив, що «Солженіцин — то справді велика людина».

Англійську я щойно того року почав вивчати. Торонто було першим містом у моєму житті (пардон знову!), де я міг випробувати свої новонабуті знання у спілкуванні з її автентичними носіями. Мушу визнати, що мені не найкраще вдавалося розуміння. Тобто говорив я цілком непогано, але на поставлені запитання відповідав частенько невпопад. За це мене могли вважати диваком. Ідучи до «Салону гостинності», я подумав, що коли там уже справді не вдасться уникнути спілкування, то я мушу хоча б нав'язати власний стиль — увесь час говорити самому і нікого не слухати.

Цю тактику мені довелося застосувати відразу ж по тому, як вермонтський сусід Солженіцина лишив мене у спокої. Якийсь дуже приязний і бездоганно ґалантний окулярник поманив мене приєднуватися до цілого кола осіб, що в ньому він виглядав на улюбленця і лідера. Я вдав, ніби приєднуюся з величезною радістю, і почав з усіма знайомитися.

Насправді я в ту мить потрапив до іншого виміру. Раніше у своєму житті (ого, втретє!) я зустрічав лише російських або польських письменників. Ну гаразд — іще двох-трьох німецьких чи австрійських, одного-двох угорських. А тут я вперше побачив живих письменників з Чилі, Тайваню, Бірми, Сомалі! А також і з таких країн, про які я навіть не знав, що в них бувають якісь письменники. Нині я вже не пам'ятаю їхніх імен, а ті, які пам'ятаю, все одно не назову. Найбільше серед них було еміґрантів, що повтікали на вільний Захід від рідних диктатур і тепер мусили викладати по університетах усілякі ідіотські постколоніальні студії.

А ще я вперше в житті (ммм-да!) побачив письменника-ґея, котрий саме оприлюднив свою капітальну працю про кохання Оскара Вайльда з Андре Жідом. А також письменницю-колишню-повію, котра саме видала черговий том сильно автобіографічної прози. І на додачу письменника — друга Джека Ніколсона, дуже схожого на самого Джека Ніколсона, але зі скляним оком.

І всьому цьому товариству я почав активно розповідати про все на світі, передусім, здається, про метафоричну структуру своєї збірки «Екзотичні птахи і рослини» — тільки б вони слухали і мовчали, і самі не зверталися до мене з жодними запитаннями.

І тут до «Салону гостинності» увійшов хтось такий, про кого неможливо було не подумати — ось він, фрік. Щось таке в ньому промайнуло вже на порозі, з самого початку, і справа, звісно, не в кульгавості, хоч і кульгавість його була фрікуватою. А в чому ж тоді? У погляді? Так, безперечно, у погляді, якомусь трохи вовчому. Але й в усьому іншому. Як наприклад, у тому, що на ногах він мав лише шкарпетки. Років йому було з шістдесят, і змахував він на сильно побитого життям. Коли згодом у номері я зазирнув до фестивальної брошури, то прочитав про нього, що свого часу він на знак протесту відмовився від канадського громадянства і покинув країну, ось уже кілька десятків років живе в Мавританії, навернувся в іслам, а у своїх творах «нещадно викриває фашистську західну цивілізацію».

Доброприязний окулярник-чилієць, ясна річ, поманив до нашого кола і його. Знайомлячись із кожним занадто нервово, він хлюпав навсібіч вином і, намагаючись вибачатися, звернувся до однієї з пань, молодої дружини сомалійського вигнанця: «Перепрошую, мадам, я, здається, посадив кілька плям на ваш бюст». Очікуваного ним сміхового вибуху по цих словах не настало, тож він, сухо реготнувши, і, як йому здавалося, рятуючи ситуацію, пішов ще далі: «Доведеться мені його вилизати». Дружина сомалійця спалахнула і не сказала нічого, а її чоловік, ще хвилину тому втілення спокою та комфорту, люто блиснув білками очей і дещо завищеним тембром різко спитав: «У чому ваша проблема, сер?». Усі затихли. Фрік утямив, що бовкнув дещо цілком незграбне, і продовжив ще незграбніше: «Вона з вами? Я мав на увазі не те, що… Я тільки хотів її…», — він розпачливо махнув рукою, не договоривши. Усім зробилося трохи жаль його, і в колі запанувала досить напружена мовчанка, а на зразково-інтеліґентному чилійцевому лиці вималювалися болісні пошуки якоїсь нової об'єднавчої теми. Проте фрік випередив його: «Свої черевики я забув у літаку. Я роззувся, щоб трохи відпочили ноги, і забув їх там, уявляєте? До того ж авіалінії загубили мій багаж. Вони доставлять його лише завтра! До завтра я мушу ходити в цих самих шкарпетках. Я їх не змінював ще з понеділка. Найкращий гумор — це коли жартуєш із себе самого, правда ж? А мені завжди так не щастить!». Він удруге реготнув, але тільки він, ніхто більше. Була п'ятниця.