»Сатурна» майже не видно - Ардаматский Василий Иванович (читать хорошую книгу TXT) 📗
— Дивись, жінка бере воду з криниці…
— А он обгорілий танк. Бачиш? Цікаво, наш чи не наш?
— Глянь, поїзд! Пасажирський! От чого давно не бачив.
Так вони читали землю до самої Москви. Коли під крилами літака з'явилася московська околиця, Рудін раптом крикнув:
— Дивись, хлоп'ята футбол ганяють в одні ворота! Галя поглянула на нього, а потім сказала:
— Не хочу на хлоп'ят дивитись, усе про нашого Колю згадую…
Бабакін необачно сів поряд з Щукіним. Весела його вдача шукала простору. Його так і тягло сипати дотепами і сміятись. А Щукін мовчав як пень. Дивився в вікно і ніби нічого там не бачив. Він думав свою думу, балаканина Бабакіна його дратувала, хоч він і намагався це приховати. Бабакін уже давно хотів пересісти від нього і, побачивши внизу Москву-ріку, кинувся повідомити про це Галю і Рудіна.
До прибуття марковців у приймальні Старкова стало тіснувато. Тут зібрались майже всі, хто так чи інакше був зв'язаний з операцією проти «Сатурна». Усім їм хотілось побачити своїх товаришів, які поверталися після дуже небезпечної роботи. Та це, однак, зовсім не означало, що коли марковці нарешті з'явилися, їм було влаштовано якусь гучну чи, не дай боже, сентиментальну зустріч. Їх оточили. Їм тисли руки. Жартома поздоровляли з приїздом. Задавали питання на зразок: «Ну, як вам там жилося?» Питали, знаючи прекрасно, що у відповідь почують: «Нормально», — і не чекали іншої відповіді. Дружньо штовхали їх у груди, підморгували. Але було при цьому в очах усіх цих людей, саме в очах, щось невловимо тепле, своє, що для марковців було найдорожчим на світі. Вони були схвильовані гордим відчуттям бойового товариства і своєї приналежності до нього.
Старков обняв і розцілував кожного. Вітаючись, він підозріло мовчав і відводив погляд. Тільки зустрівшись з Щукіним, на мить завмер і вже з звичайним виразом обличчя потиснув йому руку.
— Спасибі,— уривчасто промовив він і повернувся до столу.
Розсілися круг великого столу. Старков поглянув на годинник.
— Насамперед нам треба відпустити товариша Щукіна. Через годину відходить його поїзд на Барабінськ. Зараз, товаришу Щукін, вам дадуть квиток і відвезуть на вокзал. Ваша сім'я попереджена і чекає вас. А через місяць ви повернетесь, і тоді ми вирішимо, що вам робити далі. Я ще раз дякую вам за допомогу. Скажу вам прямо: все інше у вашій долі цілком залежатиме від вас. Тільки від вас.
Щукін підвівся і тихо сказав:
— Дякувати вам повинен я. Спасибі…
— А тепер поговоримо, як кажуть, по-сімейному, — сказав Старков, дочекавшись, коли Щукін вийшов. — Так, цікаво, як він поведеться в сім'ї? Чи скаже їм всю правду?
— Гадаю, що скаже, — сказав Рудін.
— До речі, Рудін. Треба буде вам, не відкладаючи, написати все, що ви думаєте про Щукіна. Треба розібратися по справедливості з усіма його ділами.
— Я напишу.
— Де список?
Марков поклав перед Старковим два засургучовані пакети.
— Ось. Але його треба склеїти.
Старков викликав по телефону начальника технічного відділу, передав йому пакети.
— Робота дуже термінова. За годину список ціленький мусить лежати у мене на столі.
Старков по черзі оглянув усіх, хто сидів за столом, і сказав:
— Слідів особливої втоми на вас я щось не бачу.
— А ми відпустки й не просимо, — сказав Рудін. — Принаймні я.
— Відпустку ви все ж одержите. Всі. Двомісячну.
— А як Кравцов? — спитав Марков.
Старков посміхнувся.
— Йому з відпусткою доведеться зачекати. Він продовжує діяти в зондеркоманді СС. Спочатку він був в Осиповичах, а тепер його зондеркоманда в районі Барановичів. Вирішили його там залишити. Поки що… — Старков підвівся. — Сердечно пом'янемо загиблих: Добриніна, Колю й бійців Будницького. — Коли всі встали, він додав: — На війні як на війні.
Помовчали і знову сіли.
— До Верховної Ради надіслано подання про відзначення всіх вас високими нагородами, — вів далі Старков. — У тому числі й загиблих. Ваша робота оцінюється дуже високо. До цієї оцінки приєднується і товариш Олексій з усім обкомом партії, тепер уже не підпільним. Він надіслав мені радіограму. Ображається тільки, що ви не попрощалися з ним як належить. Мушу вас попередити: операція ваша найсуворіше засекречена і залишиться засекреченою надовго. — Старков сів, узяв із столу папірець і заглянув у нього. — А тепер давайте, поки ви не розбіглися, підчистимо деякі хвости. У мене до вас є кілька запитань…
Почалася робота. І в тому, про що вони говорили, про що сперечалися, вчорашнє відсувалося все далі й далі, і все частіше чулися слова: «треба зробити», «ми намітимо план», «я запропонував би так», «але слід врахувати, що вони будуть тепер обережніші»…
Старкову принесли радіограму. Він прочитав її сміючись і передав Маркову.
— Ну ось вам, будь ласка. Як працює Марченко! Він уже знає, що ми тут зібралися.
Всі по черзі читали радіограму:
«Освоївся міцно. Вкрай необхідні досвідчені люди для влаштування їх у місця, що нас цікавлять. Тут знайти важко, майже неможливо. Привіт. Марченко».
— Де він? — спитав Марков.
— Де? — Генерал помовчав. — Марченко в Берліні, товариші.
Після цього в кабінеті генерала стояла тиша, і саме в ній і відчувалася шаноблива повага людей, які розуміються в справі, до подвигу свого товариша, який ось і в цю хвилину тиші, і в наступну, і ще мільйони хвилин працюватиме, відчуваючи в себе за спиною холодок дихання смерті. Така вже у них робота.
Розмова наблизилась до кінця. Старков ще раз подякував усім за прекрасно виконане завдання і з дуже серйозним виглядом сказав:
— У зв'язку з вашим поверненням я провів тут одну нелегку операцію: всі ваші родини викликані з евакуації і зараз чекають не дочекаються вас дома. Все. Беріть у чергового машини — і по домівках…
Марков закінчив свої справи тільки пізно вночі. Старков дав йому свою машину, вона вже стояла біля під'їзду, але Маркову захотілося пройтися по Москві, та й жив він зовсім недалеко.
Перейшовши площу, він заглибився в темну ущелину вулиці 25 Жовтня. Війна тривала, і Москва була наглухо затемнена. На вулиці ні душі — комендантська година.
— Пред'явіть документи!
Перед Марковим стояли, невідомо звідки взявшись, два солдати і лейтенант — комендантський патруль. Тієї ж миті Марков зрозумів, що опинився в безглуздому становищі: у нього не було не тільки нічної перепустки, а й будь-яких документів взагалі. Вдень він подбати про це забув: звик за три роки жити без всяких папірців.
Він почав пояснювати молодому лейтенанту, в чому річ, але лейтенант перебив його суворою вимогою:
— Ваші документи, громадянине!
— Зробимо так, — сказав Марков. — Ось будинок держбезпеки. Поведіть мене туди, і там ми все з'ясуємо.
Коли б не так! Лейтенант був, як кажуть, з іншого відомства і, не слухаючи більше пояснень, наказав своїм солдатам відвести затриманого до військової комендатури.
І смішно, і досадно, а треба йти. Та ще зчепивши руки за спиною: очевидно, патрулеві він видався дуже підозрілим.
На безлюдній вулиці гучно лунають кроки солдатів, що йдуть позад нього. В одного весело побрязкує розгвинчена підківка на каблуці. Марков уже не досадував на те, що йому не повірили. Більш того, він би, напевне, стурбувався, якби цього не трапилося, і ще сьогодні зчинив би тривогу з приводу небезпечної довірливості військових патрулів. Досадно було тільки, що він на годину пізніше побачить дружину і синочка. Він їм навмисне не подзвонив, хотів зробити все так, як мріялося там, у тилу ворога, — прийти додому без попередження, постукати в двері і на запитання дружини: «Хто там?» — відповісти: «Один жебрак, який хоче стати принцом…» Двадцять років тому він, комсомолець, слюсар залізничних майстерень, освідчувався в коханні робфаківці Каті Лизловій. Він не міг користуватися старорежимними висловами на зразок «прошу вашої руки» і почав молоти щось безглузде і плутане про жебрака, який хоче стати принцом, — до цього він випадково прочитав дитячу книжку. Катя розсердилась і заявила, що принци — це із царської монархії, яку, хвалити бога, повалили в жовтні, і тоді довелося йому вдатися до старорежимних формул. Але слова про принца і жебрака міцно увійшли в їхнє життя, і вони згадували їх і в хвилини ніжності, і коли трохи сварились. Ну нічого. Жебрак, що хоче стати принцом, за годинку все ж постукає в заповітні двері… А поки що треба йти темною і тихою Москвою. За спиною гучно гупають чоботи солдатів. У одного брязкотить підківка. Його ведуть до комендатури. Війна триває. Петро Марченко зараз у Берліні. А Кравцов десь зі своєю зондеркомандою. Вони воюють. Все-таки чудова професія — розвідник. Вічно воюючі солдати Батьківщини. Вони гинуть, коли навіть немає на землі війни. Раптом згадався Коля Кримов, разом з яким вони за комсомольською мобілізацією прийшли в ЧК. Перед війною Кримов працював у Німеччині. Ще на початку сорок першого року він почав надсилати донесення про те, що Німеччина готує напад на Радянський Союз. Йому в грубій формі відповідали, що він замість вірогідної інформації збирає провокаційні чутки. Кримову не повірив Сталін — людина, що була для Колі мало не богом. І в день, коли гітлерівські банди ринулися через наш кордон, Коля Кримов застрілився. Там, у Берліні… Звичайно, можна тепер спокійно розмірковувати про те, що він виявив слабкодухість, замість того, щоб з ще більшою люттю боротися з ворогом. Але хто знає, скільки він пережив за ті місяці, коли бачив, як насувається на Батьківщину велика біда, коли він, щохвилини ризикуючи життям, здобував усе нові і нові докази того, передавав їх у Москву і у відповідь одержував: «Це провокація». Ану ті, хто спокійно тепер розмірковує, станьте на хвилинку на місце Колі Кримова. У нього ж було звичайнісіньке серце — пульсуюча грудочка м'язів, пронизана живими нитками нервів. Адже навіть стальна струна рветься, якщо її перетягнути… А тепер там, у Берліні, Петро Марченко, він немовби підхопив незримий прапор, що випав з рук Колі Кримова. Щасти тобі, дорогий Петре!.. Так, ми солдати, і, як належить на війні, ми зазнаємо втрат. І ми по-солдатському змикаємо лави, щоб іти далі, вперед, бачачи перед собою одну святу мету — спокій і щастя своєї Вітчизни. Про нас не співають пісень. І не треба. Так нам навіть краще. На кожному нашому папірці стоїть гриф: «Цілк. таємно». Як покладеш ці слова на пісню? Слава героїв відкритої війни — гордість народу, вона своїм дзвінким, далеко чутним голосом кличе за собою інших. Нам слави не треба. Гучної — тим паче. Нашими портретами цікавляться тільки вороги. А хіба з кінцем Гітлера зникнуть назавжди вороги нашої великої Вітчизни? Про кого ж тоді дбав Гіммлер, створюючи у нас про запас агентуру групи «Два ікс»? Але вже цієї ночі по всій країні діють оперативні групи чекістів: їх справою вже став роздобутий Рудіним список… Незрима війна триває, і кінця їй поки що не видно. І спасибі вам, мовчазні солдати, що розмірено крокуєте за моєю спиною. Зараз ви разом з нами…
