»Сатурна» майже не видно - Ардаматский Василий Иванович (читать хорошую книгу TXT) 📗
— Розкажіть мені, де ви були сьогодні між десятою і одинадцятою ранку, — попросив Глєбов.
Артамонов хотів було спитати, а хто ти такий, щоб я для тебе балачки розводив, але одразу ж подумав, що трубити півдня по радіо марно не будуть.
— Де я в цей час був? Дайте-по пригадати… Значить, Преображенка. Потім ЦПКіВ Горького… Потім ГУМ… Потім Савеловський… Потім знову ГУМ… Потім Химки. А звідти на виклик сюди.
— А в районі Третьяковки ви не були?
Артамонов відповів не відразу, ніби силкувався пригадати. Насправді ж він швидко міркував: «Ясно — здача. Бучу зчинила бісова душа. Але засікли мене, очевидно, точно і петляти небезпечно. Нехай вона згорить, ця тричі проклята п'ятірка!»
— Так, я був і там.
— Там ви взяли високого статечного чоловіка у світло-сірому костюмі? — спитав Глєбов.
— Ну, взяв. І що з того?
— Куди ви його відвезли?
— Метро Білоруський вокзал.
Артамонов дивився на симпатичного молодого товариша, бачив, як той хвилюється, і не міг зрозуміти, чого б це. Невже через нещасні чотири карбованці з полтинником?
— Він зайшов у метро?
— Не те що зайшов — вбіг.
— Дорогою він що-небудь казав?
— Тільки «хутчіш» та «хутчіш». Я йому сказав, що не хочу штраф платити, тоді він заявив, що всі штрафи заплатить сам. Щедрий… на слово.
— Він говорив по-російському?
— Так. Тільки він, по-моєму, не росіянин, слова калічить.
— Як він з вами розплатився?
— Добре розплатився, — почав посміхаючись Артамонов.
— Мене не цікавить сума, — перебив його Глєбов. — Він платив монетами чи бумажкою?
— Бумажкою, бумажкою… — огризнувся Артамонов.
— Вона у вас збереглася?
Артамонов м'явся, знову вдаючи, що хоче пригадати, чи є в нього та п'ятірка.
— Товаришу Артамонов, це дуже важливо, щоб бумажка виявилася у вас! Дуже важливо!
Артамонов не кваплячись дістав гаманець і витяг з нього п'ятірку. Він уже розумів, що справа не в здачі.
— Обережніш! — крикнув Глєбов. — Тримайте за кінчик.
Артамонов кинув п'ятірку на стіл.
— Спасибі, товаришу Артамонов. Велике вам спасибі. Ви не уявляєте, як дорого коштує ця п'ятірка.
— Чому ж це не уявляю?
— Вам збитків зазнавати ні до чого, — спохватився Глєбов і, вийнявши з кишені п'ять карбованців, віддав їх Артамонову. — Поки що ви вільні.
— Що значить поки що? — стривожився Артамонов.
— А те, що вас не мусить здивувати, якщо ми викличемо вас до себе в КДБ. Можливо, треба буде з вашою допомогою встановити особу цього пасажира. І останнє: нікому про подію жодного слова.
— Зрозуміло…. — здивовано сказав спроквола Артамонов, підвівся і, переступаючи з ноги на ногу, зніяковіло додав: — Він, між іншим, здачі не взяв. На лічильнику було всього сорок сім копійок.
Глєбов розсміявся.
— І ви гадали, що вас викликали відібрати здачу?
— Не без того…
— Зачекайте трошки, я оформлю протокол, ви мусите підписати…
Закінчувалась оперативна нарада в генерал-майора Маркова. Тут були полковник Рудін, майор Бабакін, лейтенант Трегубов, старший лейтенант Глєбов і ще три оперативні працівники.
— Я хочу звернути вашу увагу, товариші, на те, як просто пощастило викрити цього дуже досвідченого розвідника, — говорив Марков посміхаючись. — Якось в одній критичній статті про пригодницьку літературу я прочитав таку тираду: нам, мовляв, набридли в цих творах пильні прибиральниці з готелів, які ловлять шпигунів, наче мух. Це могла написати людина, яка нічого не розуміє в тому, про що пише. Їй подай баскервільського собаку, карколомний сюжет або щось у цьому дусі. Ну, а нам прибиральниці не набридли. І ви погляньте, яку роль у цьому викритті зіграла найелементарніша добросовісність різних людей… І насамперед, звичайно, сигнал Олейникової. Вона молодець! Адже вона розуміла, що через це випливе на світ історія її кохання до есесівця в таборі…— Марков помовчав. — Рудін і Бабакін, і я — ми давно знайомі з цим паном. Ми його знали на прізвище Мюллер. Це материй ворог нашої держави. Тепер нам треба дізнатися, чого він завітав до нас. Зараз головне — не спускати з нього очей ні на хвилину. Але працювати обережно, щоб не сполохати цього хижака. Він трохи заспокоїться і тоді, певно, займеться тим, заради чого приїхав. Хоч може статися й так, що, злякавшись, він не буде нічого робити і поспішить поїхати додому, а згодом замість нього приїде хтось інший. Та я гадаю, що виїхати йому ми все ж не дозволимо. Отже, дійте, товаришу!
…Гернгросс захворів. Прийшов до готелю і одразу ж викликав до себе Раю Гінзбург. Вона побачила його в постелі. Він неголосно стогнав. Звівши страждальницький погляд на Раю, він спробував посміхнутись.
— От який кепський турист вам дістався… — сказав він, і обличчя його скривилося від болю. — Біда, люба Раю! З часів війни в мені таїться паскудна хвороба — запалення нервових закінчень сонячного сплетення.
— Я викличу лікаря! — Рая попрямувала до телефону.
— Почекайте… — зупинив він її.— Марна справа. Медицина не знає ні причин цієї хвороби, ні того, як її лікувати… — Він знову скривився, пережидаючи біль. — От, відпустило. Минулого року я їздив до Швейцарії — там знайшовся професор, який нібито справлявся з моєю хворобою. Після його лікування я гадав, що всі мої муки закінчились. І раптом… Сьогодні ось був у Третьяковській галереї, настрій чудовий, зайшов до залу ікон, і тут… Такий біль, Раєчко, що стаєш від нього божевільним, не пам'ятаєш, що робиш. Як поранена тварина інстинктивно мчить до своєї нори, так і я під час приступу мчу додому… — Він посміхнувся і продовжував, заплющивши очі: — Сміх, та й годі,— вражений дивовижним болем, я кинувся… Куди б, ви думали? На Білоруський вокзал. От сила сліпого інстинкту: адже через цей вокзал лежить шлях до мого дому. Але ще по дорозі до вокзалу біль трохи відпустив, я зрозумів, що поводжусь мов божевільний. І повернувся до цього мого тутешнього дому… — Він помовчав, страдницьки посміхаючись. — Лікаря все ж треба викликати, мені необхідне снотворне.
Рая кинулась до телефону, подзвонила завідуючій бюро обслуговування.
— Лікар буде не пізніше як за півгодини, — повідомила вона Гернгросса.
— Спасибі, мила Раю. Якщо можна, будь ласка, дістаньте мені книг німецькою мовою. Тільки цікавих. Якщо можна, детектив, — це дуже добре відвертає увагу від усього земного, в тому числі й від болю. Дружина завжди тримає в запасі для мене такі книги.
— Добре, я постараюсь…
Рая пішла в бюро обслуговування.
Гернгросс лежав… і старанно аналізував усе, що сьогодні трапилось. Як професіональний розвідник, віл чудово розумів, що його робота завжди пов'язана з подібними ризикованими ускладненнями, і особливого страху не відчував. Про те, хто ця жінка, що впізнала його в іконному залі, він згадав, ще коли їхав у таксі. Пам'ять у нього також була професіональна. Всі деталі зустрічі з нею тоді, під час війни, він відновив у пам'яті абсолютно точно. І тепер, обмірковуючи, як вона може надалі повестися, він кінець кінцем зупинився на найбільш реальному, на його думку, варіанті: так, вона впізнала його і першої миті не зуміла цього приховати. Але потім, коли шок минув, вона повинна була відмовитись від думки заявити про свою зустріч. Адже тоді їй треба буде повідомити владу, що в таборі вона була коханкою есесівського офіцера, а їй же відомо, що подібного тут не прощають… Ну, а якщо вона все ж зчинила галас? Що ж, не так уже й страшно. Перекладачка вже знає пояснення його поведінки під час приступу хвороби. Зараз це ж знатиме й лікар. Він може твердити, що жінка помилилася. Що ж до його поведінки, то вона зовсім не була зв'язана з цим випадком і була наслідком приступу хвороби. Свідків їхньої зустрічі в «Сатурні» бути не може, і юридичне обгрунтування звинувачення на підставі тільки самих її свідчень неможливе. Тепер — гроші, що їх він дав шоферу таксі. Він весь час пам'ятав про цю синеньку бумажку, прекрасно розуміючи, що ця бумажка — єдиний шлях відшукати її власника. Валюту він міняв тут, в готелі, одержав зовсім нові банкноти в запечатаній пачці, так що синенька бумажка неминуче приведе сюди, в готель, а потім встановити його особу буде зовсім просто… Ну й що ж? Тут та ж сама версія: під час приступу хвороби він діяв несвідомо, головне було — скоріш, скоріш додому. Але чому ж він скористався потім метро, а не повернувся на таксі? Тут був очевидний прорахунок у логіці, якщо не посилатися на приступ болю. Та чи могли «вони» розшукати шофера, який його віз до вокзалу? В Москві, треба думати, десятки тисяч таксі, і біля галереї щоденно бувають їх сотні. Ну, а якщо все ж знайшли? Навряд чи водій упізнає свого пасажира, адже він жодного разу навіть не озирнувся на нього. І все ж… А друге заперечення упізнання буде виглядати вже доказом. Отже, треба ліквідувати всі інші, хоч і побічні, докази. І насамперед гроші. Дівчина, яка міняла їх йому, ніяких записів не робила, і біля нього, коли він обмінював гроші, нікого не було. Отже, найкраще ліквідувати гроші з тої пачки, які в нього залишилися. Скажімо, послати Раю щось купити. Ні, цього робити не можна, адже Рая в разі чого повідомить «їх» про покупку. Треба зробити по-іншому…
