Блакитна лінія - Ячейкин Юрий Дмитриевич (читать книги без TXT) 📗

— Чудово замислено: порядно, гуманно, і брехати не треба.

Калина добре зрозумів, що Марков тримає на думці. Можливо, хтось вважає, що в роботі розвідника є якась романтика чи свого роду розумова бравада. Ні, вона вимагає величезної нервової напруги, щоденної концентрації всіх душевних сил. Це страшенно виснажує, а іноді, коли розвідник хоч на якийсь час утратить над собою контроль, веде навіть до провалу.

До того ж інколи просто по-людськи не хочеться брехати.

— Правильно, — погодився Калина з Марковим. — Та все ж потрібна тонка, акторська гра. Така відверта розмова, як у мене з вами, з не залежних від нас причин, виключається. От після перемоги… Хоча по війні німці самі оповідатимуть, що та як, де чорне і де біле, де злочин і де кара… Та годі про це — У нас ще на кілька днів праці й праці. Ось попередня схема вашого проникнення на ворожу територію. Уважно вивчіть її і свої міркування щодо неї викладіть письмово. Завтра рівно о дванадцятій Григорій Іванович доповідатиме наркому про хід і безпеку вашого вояжу. Ми будемо присутні.

Несподівано, бо воно ніяк не в’язалося з офіційністю попередньої, дещо сухуватої розмови, Калина мовив:

— Ех, Олексо! Якби ти лишень уявив, як хотів би опинитися на твоєму місці я! І розмовляю, як берлінець, і місто знаю, наче свої п’ять…

— І ті, хто знає «Шеєра» по Кавказу, в Берліні. Ото була б дивовижа, якби зустрілися! — прохолодив його Марков. — А коли що, ще й фрау Шеєр не впізнає рідного «сина»!

— Отож-бо воно й є, — зітхнув Калина. — Хоч привіт від мене передай Марійці.

За весь час розмови вперше пролунало це дороге йому ім’я, справжнє ім’я шарфюрера Крістіни Бергер.

— Передам. Будьте певні! Обов’язково.

Розділ дванадцятий

У «МЕРТВІЙ ЗОН!»

Веселий піхотний лейтенант — явно напідпитку — з’явився на залізничному вокзалі міста Ровна за кілька хвилин до відправлення берлінського «експреса». Проте «експрес» був надто пишною назвою для того строкатого поїзда, що стояв на колії. Тут були й платформи з вкритим брезентом вантажем, і санітарні вагони, а в кінці — три товарних, для худоби. З темних маленьких віконець, розміщених під самісіньким дахом, загратованих колючим дротом, визирали тоскні очі чергової партії упольованих жандармерією «рабів». Для пасажирів було виділено лише чотири спальні вагони.

Лейтенант прибув у супроводі такого ж «розвеселого» дружка й досить звабливого дівчиська, яке мало лише один гандж — не вміло користуватися парфумами і фарбами.

Майорові, старшому з вокзального патруля, спало на думку, що лейтенант не потягне з собою це парфумне диво і тому не завадило б отаке, зовсім непогане на вигляд дівча забезпечити й подальшою військовою опікою. А перевірка для майора входить у виконання службових обов’язків.

Майор козирнув лейтенантові й зажадав:

— Ваші проїзні документи!

Лейтенант обурився:

— Пане майор, ви хочете, щоб я запізнився на поїзд?

— Могли прийти раніше. А зараз не баріться. Бо поїзд і справді рушить без вас.

Лейтенант поставив на вичовгану чобітьми плиту перону чемодан, дістав із кишені гаман. Маленьку валізку він не випускав із рук.

— Ось документи. їду з фронту в десятиденну відпустку.

— Так, — погортав майор документи. — П’ять днів уже згаяли. Що вас затримало?

— Нічого особливого, пане майор. Ось зустрів несподівано шкільного товариша, — він вказав на супутника, що мовчки й тупо, з п’яною впертістю довбався неслухняними пальцями в пачці з цигарками, — він мене познайомив з фрейлейн…

— І пішло, і закружляло!..

— Так точно, пане майор!

— З цією крихіткою?

— Зі мною, — грайливо гойднула вона стегнами.

Німецькою володіла дуже кепсько. Виходить — з місцевих. У кого навчилася — ясно. Тим краще…

— Ну і як? — тепер майор запитав дівчину.

— Дуже інтенсивно! — виклично відповіла вона і звернулася до очманілого шкільного дружка: — Гансе, почастуй мене цигаркою.

Той щось невиразно прохрипів і на знак згоди хитнув головою.

— Пане майор, — заблагав лейтенант, — я ж запізнююсь!

— Добре. Їдьте! — Майор повернув документи, які не дуже й роздивлявся. — Тільки пам’ятайте: ще один шкільний товариш — і рідних вам не побачити.

Лейтенант підхопив чемодан.

— Прощавай, Гансе! — загукав, кидаючись до вагона, бо в цю мить ешелон з брязкотом смикнувся.

Ще за спиною почув уривок розмови, що набирав істинно арійської конкретності:

— Де ти живеш, крихітко?

— Буду вільна — скажу. Ви тут завжди чергуєте?

У вагоні лейтенант розшукав вільне місце. Троє офіцерів, що вже були в купе, заповзято викладали на відкидний столик наїдки. В центрі його вже красувалася перша пляшка.

Ситуація!

Лейтенантові небажано встрявати в цю пиятику. Завтра необхідно бути максимально свіжим, а він відчував утому Привітався з усіма й запитав:

— Верхня полиця вільна?

— Невже одразу спати? — здивувалися супутники.

— До самісінького Берліна! — І вирішив пояснити: — Мене проводжали мало не добу. Так само! — вказав на столик із пляшкою і наїдками.

Офіцери зареготали:

— Коли так само, то лягайте! Ми теж — до Берліна. І от, аби згаяти час…

— Само собою!

Лейтенант закинув у багажник чемодан. Невеличку валізку вклав на полиці під голову.

Пригадав пораду підполковника Калини:

«Якщо в дорозі спілкування з сторонніми вам буде небажане, розкрийте «Майн кампф». Навколо вас одразу створиться «мертва зона». В побуті німці цураються ортодоксальних фанатиків…»

І ось згори, з лискучої обкладинки на сотрапезників, що розпочали обідати внизу, грізно поглянув насуплений фюрер. Голоси враз ущухли, а потому зашелестіли шепітливо…

У Берлін поїзд приїхав рано-вранці. З вокзалу лейтенант вийшов на Александерплац, підкликав таксі.

— Куди, пане лейтенант? — запитав водій.

— Туди, куди мені треба, ще ранувато, — зітхнув новоприбулий. — Поки що покатаєте мене по Берліну. Не женіть.

— І все ж, куди бажаєте найперше?

— Їдьмо в центр — на Унтер ден Лінден.

Машина рушила. Щось насторожило лейтенанта у водієві, але що саме? Свідомість, буває, не одразу трансформує невиразні відчуття в сформовану думку.

Він пильно придивився до людини за кермом.

Старий. Зморшки, що посікли навіть шию, правда, ще тугеньку, нарізали на обличчі не менш як на шість десятків. Весь якийсь сірувато-злинялий. Вираз обличчя — байдужий. І все-таки щось було в ньому, що привернуло насторожену увагу. І тут осяяло: акцент! Водій — не німець. А може, фольксдойче, якого подмух війни заніс у Берлін? Відпадає: фольксдойчі нині у шані, вони у великому попиті серед численних «ейнзацкоманд», дуже потрібні як перекладачі на окупованих «життєвих просторах», а не за кермом пошарпаного берлінського таксі.

— Ви звідки родом? — запитав, щоб перевірити свої спостереження і міркування.

Водій мовчав, явно не бажаючи встрявати в розмову. Все ж німецькому офіцерові необхідно відповідати. Це закон. Інакше негайно може бути підкликаний перший-ліпший патруль.

Старий за кермом мовив ухильно:

— Моя національність нині у німців не в пошані.

— Ви мене ще більше зацікавили. Відповідайте!

Відповів, неохоче цідячи слова крізь сталеві вставні зуби:

— Росіянин.

— Росіянин? — щиро здивувався лейтенант. — У Берліні, на волі?

Водій з ледь прихованим презирством заспокоїв:

— Не бійтеся — не червоний. Від червоних я тікав ще аж у вісімнадцятому році. — Він скоса глянув на пасажира і додав: — З деякими проміжними зупинками драпав від Царицина аж до Берліна. Цей безупинний біг тривав лише рік…

— Від Царицина? Не чув про таке місто.

— Так раніше звався Сталінград.

— О!

— Нас там добряче по-молотили і вже гамселили до кінця.

— Кого це — вас?

— Білу гвардію…

І знову лейтенантові пригадався фрагмент із численних оповідок про Берлін Костянтина Васильовича: