Гробниці Атуану - Ле Гуин Урсула Кребер (читать книги онлайн без .txt) 📗

ГРОБНИЦІ АТУАНУ

ПЕРЕДМОВА

— Тенар, додому! Хутчій додому!..

Глибокий видолинок, у якому от-от мали розцвісти яблуні, вгорнули сутінки. Де-не-де поміж темного гілля дерев, немов далекі зорі, жевріли білі та рожеві пелюстки яблуневого цвіту. Садовою стежиною, по густій траві, вкритій вечірньою росою, безтурботно гасала маленька дівчинка. Почувши голос матері, дівча рушило додому не відразу: спершу Тенар ще раз оббігла навколо оточеної яблунями і зарослої травою широкої галявини, а вже тоді подалася до хатини. Мати чекала на неї біля прочинених дверей, за якими невгамовно танцювали зграї тіней, судомно сахаючись від поривчастих омахів полум'я, що раз у раз вихоплювалися з кабиці [1]. Жінка не зводила погляду з дівчинки, котра вистрибом мчала по темній траві, неначе гнаний вітром легенький пух чортополоху.

— Слухай, жінко! Дарма оце ти горнешся до малої... — озвався батько дитини, котрий стояв біля хати і відчищав сапу від налиплої землі. — Через місяць її заберуть від нас назавжди. А це, вважай, так само, якби вона, скажімо, померла... Навіщо ж любити того, хто все одно тебе покине? Ти роз'ятрюєш рану, якій рано чи пізно доведеться загоїтися... Адже ті, хто прийдуть за Тенар, навіть не заплатять нам! Її просто заберуть — і квит!

Жінка не озивалася — вона й досі стежила за дівчинкою, котра саме зупинилася і, задерши голову, дивилася крізь гілля на небо. Над високими пагорбами, над яблуневими садами колючим світлом променіла вечірня зоря.

— По суті, малу забрали від нас уже тоді, коли з'ясувалося, що вона має стати жрицею Гробниць. Невже ти не можеш цього зрозуміти? — голос чоловіка тремтів від зачаєної образи та жалю. — У тебе ж іще четверо дітей і всі вони залишаться з тобою... Але Тенар мусить коритися своїй долі! Не варто тобі занадто прихилятися до неї, нехай іде собі з богом!

— Коли прийде час, — відказала жінка, — я не стоятиму їй поперек дороги!

Вона простерла руки назустріч доньці, яка босими ніжками білосніжно дріботіла по голій землі, і дівчинка з розгону влетіла в її обійми. Матір підхопила доньку на руки і, зупинившись на порозі, нишком поцілувала її темне волоссячко. Властиво, саме в цю мить, при світлі домашнього вогнища, чомусь особливо впадало в око те, що жінка була білявою...

Чоловік тимчасом залишився надворі. Він стояв босоніж на прохолодній землі, під призахідним весняним небом. Його суворе, зазвичай незворушне обличчя тепер затьмарювали сутінки, тривожний жаль і невимовний смуток. Зрештою, чоловік знизав плечима і вслід за дружиною важко ступив до освітленої вогнищем господи, з якої долинали дитячі голоси і безтурботний сміх...

ПОГЛИНУТА

Коли над юрмищем пронизливо і коротко проревів ріг, усі замовкли. Відтак тишу, яка запанувала навколо, порушувало лише човгання кроків — сотні людей ішли, дослухаючись до глухого гупання барабана. Щойно годину тому зійшло сонце. Крізь шпари у покрівлі та вилом у даху між колонами, де обвалилася цегла та випала черепиця, на підлогу Тронної Зали сочилося бліде вранішнє проміння. Повітря було холодним і непорушним. Сухий бур'ян, що де-не-де висіявся між мармуровими плитами, іскрився памороззю і легко ламався, заплутавшись у полах чорних мантій.

Вишикувавшись пліч-о-пліч по четверо, жриці вервечкою сходили До широкої зали, оточеної подвійними рядами високих колон. Глухо відлунював гуркіт барабана. Ніхто не наважувався роздивлятися навколо чи промовити бодай слово. Жінки у чорних шатах тримали в руках запалені смолоскипи, які ледь жевріли при сонячному світлі і яскраво спалахували, коли їх знову огортав напівморок темних коридорів. На сходах перед входом до Тронної Зали всі чоловіки — охоронці, барабанщики, сурмачі — мусили зупинитися: у велетенські двері Храму могли увійти лише жінки. Ховаючи обличчя під каптурами і загорнувшись у мантії, жриці повільно, по чотири в ряд, сходилися до порожнього трону.

Небавом наперед вийшли дві високі жінки — їхнє чорне вбрання майже зливалося з навколишньою темрявою. Одна з них була худою і негнучкою, як жердина, натомість друга жриця, опасиста і неповоротка, ледве пересувала своє важке тіло. Вони супроводжували маленьку дівчинку років шести — простоволосу, босу, в широкій білій сорочці без рукавів. Перед сходами, що прямували вгору до трону, жінки зупинились і легенько підштовхнули малу вперед. Обабіч сходів непорушними чорними рядами завмерли інші жриці...

Трон стояв на високому п'єдесталі. Його огортала пітьма, яка, немов бридкі клапті павутиння, ніздрюватою запоною снувалася з-під темної стелі. А втім, хтозна, чи була то справжня запона, а чи просто химерна гра тіней. Велетенський чорний трон тьмяно виблискував коштовним камінням і золотими оздобами. Людина на такому престолі, мабуть, виглядала би жалюгідним карликом. Але наразі трон був порожнім — навколо нього юрмилися лише невиразні тіні.

Дівчинка самотужки здолала перші чотири із семи східців — вони були витесані з чорного мармуру, помережаного червоними прожилками. Сходи були такими широкими та крутими, що дитина мусила спершу обома ногами стати на одну сходинку, а тоді долати наступну. На четвертому східці, якраз навпроти трону, стояла велика дерев'яна колода, у верхній частині якої було видовбано неглибокий жолоб. Дівчинка стала навколішки, а тоді, повернувши голову трохи набік, нахилила її над жолобом. І завмерла непорушно...

Раптом із темряви, праворуч від трону, вискочила постать у білій вовняній сутані, підперезаній мотузкою. Обличчя прояви приховувала біла маска, а в її руках блищав гострий сталевий меч, ліктів зо п'ять завдовжки. Не прохопившись навіть словом і жодної миті не вагаючись, примара кинулася до малої і високо підняла меч над худенькою шийкою дівчинки. Барабани нараз стихли, білий привид завмер, тримаючи обіруч меча над головою, а натомість із пітьми, зліва від трону, виросла ще одна постать, зодягнена у чорне. Вона прожогом кинулася до білого ката, намагаючись вирвати з його рук смертоносну крицю.

Міцно вчепившись одна в одну, біла і чорна постаті, здавалося, танцювали якийсь дивний танець над зіщуленим тільцем дівчинки. Відтак у повітрі ще раз гостро сяйнуло лезо меча — й обидві примари мовчки кинулися врізнобіч і зникли у пітьмі за троном. Одна із жриць, котрі стояли вздовж сходів, вийшла наперед, тримаючи в руках різьблену чашу. За мить жінка вихлюпнула якусь рідину на мармурову підлогу біля крихітної постаті дівчинки. У темряві калюжа виглядала чорною...

Дівчинка звелася з колін і важко рушила сходами вниз. Коли мала зійшла до підніжжя тронного п'єдесталу, дві високі жриці накинули на неї чорну мантію з відлогою. А відтак знову розвернули дівчинку обличчям до сходів і заголосили хором:

— О Безіменні, лише вам належатиме ця дівчинка, народжена воістину безіменною! Прийміть у дар її життя, заопікуйтеся літами, які судилося прожити цій істоті, і нехай її смерть стане й вашою смертю. Візьміть її! Не відкидайте цей дарунок! Поглиньте її!

Решта жриць пронизливим відлунням підхопили це благання:

— Поглиньте! Поглиньте!

Дівчинка стояла незрушно, вряди-годи позираючи з-під чорної відлоги на трон, запорошений пилюкою, загиджений павутинням і совиним послідом. Грубий шар пилу вкривав горішні три сходинки, що нависали над дерев'яним жолобом, перед яким щойно колінкувала дівчинка. По суті, цих східців уже навіть не було видно під злежаною віковічною пилюкою — адже досі ще жоден смертний не наважувався піднятися вище до підніжжя трону.

— Поглинута! Поглинута! — не вгавав хор жриць.

Раптом знову озвався барабан — тепер його гупання стало значно жвавішим. М'яко ступаючи по холодній підлозі, процесія мовчки рушила до виходу, назустріч промінню вранішнього сонця. Босоноге дівча у чорній мантії дріботіло між двома жрицями. Коли дорогу малій перетнув косий сонячний промінь, що вдерся до зали крізь дірку в даху, вона навіть не підвела голови...