Притулок - Андрусів Вікторія (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .txt) 📗

Вікторія Андрусів

Притулок

© «Ліра-Плюс», 2012

Свідоцтво про внесення субєкта видавничої справи до державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції серія ЗТ № 39

В оформленні використана робота А.Модільяні

Права на видання цієї книги належать видавництву ПП ВКФ «Ліра Плюс»

www. videlka.com

Все права защищены. Никакая часть электронной версии этой книги не может быть воспроизведена в какой бы то ни было форме и какими бы то ни было средствами, включая размещение в сети Интернет и в корпоративных сетях, для частного и публичного использования без письменного разрешения владельца авторских прав.

© Электронная версия книги подготовлена компанией ЛитРес ( www.litres.ru)

Передмова

Дружина успішного підприємця стає свідком подружньоі? зради… Душевний надлом провокує і?і? покинути звичний затишок та втікати «світ за очі». Отим світом виявилась клініка для психічно хворих людей у провінційній глибинці… За фахом лікар-психотерапевт, героі?ня намагається проникнути вглиб непростих характерів «притульчан». Молода жінка навіть гадки не має про те, що і?і? чоловік балотується на посаду міського голови і єдиний гачок у його бездоганній біографіі? – це загадкове зникнення дружини. Вона тим часом стає свідком… вбивства. Проте нічого не вражає і?і? так болісно, як дізнання про втаєні кар’єрні плани чоловіка. Героі?ня опиняється на роздоріжжі. Проте цього разу вона стає жертвою політичних ігор та внутрішнього непорозуміння зі світом….

Роман «Притулок»

Вайлуватий водій Гоша звично чекав мене внизу перед під’і?здом. Такий собі добродушний велетень – валило з дитинським розумом, приспустивши сидіння розкішного чоловікового «мерседеса», солодко дрімав: він звик до того, що я, потрапивши до рідноі? домівки, де збігло моє дитинство, швидше, аніж за кілька годин, не вийду. Часом він здригався і щось бурмотів – вочевидь, йому снилися сни. І коли я, повертаючись, легенько сіпала його, зворушливого, з привідкритим по-дитячому ротом, за плече, аби розбудити, у мені прокидалася до нього жіноча, ледь не материнська лагідність, не зважаючи на майже відсутню вікову різницю. Попри зовнішню незграбність він тонко відчував, що мені болить… Особливо тоді, коли я по відвідинах спорожнілого батьківського дому поверталася у реальний світ – надто дітклива й беззахисна… Як і тоді, коли побачились вперше, з десяток літ тому… Макс наказав йому пригальмувати, помітивши на спорожнілій попід вечір автобусній зупинці поруч з інститутською бібліотекою зіщулене дівча, котре підпирає стовп із затертим графіком автобусних маршрутів. Байдуже, що те дівча стало незабаром дружиною Гошиного шефа. Бажання пошлюбитися не з донькою конкуруючого магната, а з простим дівчиськом, яке несподівано осиротіло у неповних сімнадцять і від горя розгубилося у житті, сприйняли, як чергову примху, мовляв, у багатіі?в своі? дивацтва.

Гоша мав до мене особливе, ледь не родинне почуття… Він так і називав мене поза людські очі – не на ймення й по батькові, як годиться за статусом, а просто й по-домашньому – «сестричко»…

Ось і тепер, терпляче дочекавшись, поки я наведу лад у спорожнілій квартирі, де кожна річ цупко в’і?лася у мою пам’ять і нагадувала про дитинство, Гоша, миттєво оклигавши від дрімоти, підхопився і завбачливо відчинив переді мною дверцята автівки, а відтак перепитав: «На цвинтар, сестричко?»

… З року в рік одного й того ж дня (саме тоді, коли трапилась ота зловісна автомобільна негода, що забрала батьків і прокручувалась сотні разів у моі?й уяві, мов доброякісний касовий фільм жахів, що не випаровувався з голови ще довго після перегляду) Гоша привозив мене сюди і чекав… А я тим часом вимітала пилюку, що накопичувалась дивним чином на меблях, хоч мені здавалось, що в порожніх оселях і?й взятися нізвідки, знімала зі стелі чудернацькі плетива павутини, вкотре перебирала вицвілі від невжитку речі, дорогі моєму серцю і пам’яті… На зачатку наших тривалих відвідин Гоша поривався мені допомогти, аби прискорити процес, та я тактовно його спиняла – не хотіла, аби хтось сторонній втручався в те єдине, що належало суто мені, в «святая святих», де ніхто крім мене не мав права вступити. Навіть Максову пропозицію винайняти прибиральницю, котра приводила б тут все до ладу, я рішуче відхилила – важко було уявити, аби до всього, що напувало моє серце теплими споминами, торкався хтось чужий…

Цього разу я нервувала – вперше за роки нашого співіснування Макс просив мене залишитися вдома… Він був збентежений, дратівливий, і той стан не був йому притаманний… Зазвичай зосереджений, малослівний, він часом нагадував бездоганну машину, механізм, що не має права дати збій… Послаблялися коліщатка лишень уночі, у ліжку, коли я тулилася до нього і віддавала все існуюче у світі тепло, аби якось його відігріти…

Ми були різними, як два полюси, і всі його друзі врочили швидке розлучення, а і?хні дружини вважали мене пришелепкуватою через відсутність жаги до діамантів і світських збіговиськ… Та попри все Макс, здавалося, мене любив – такою, як є, задумливою і дивною, ні на кого не схожою, наче вихопилась випадково у реальність з невідомого нікому потойбіччя… Він звик відвідувати товариство сам – не тому, що вухо тяли насмішкуваті репліки поза спиною і доводилось соромитись за мене перед «вишуканою» богемною публікою, ні… Він знав, що після тих осоружних вилазок «у світ» я почуватимусь пригніченою і розчавленою, наче виноградний жмих, з якого витиснули до краплі всі соки… Він знав і те, що нікого ріднішого за нього, у мене на світі нема…

Проте того дня він, як ніколи, просив мене зостатися… І оте прохання, як і його очі, в котрих з’явилася невідь звідки непритаманна йому безпомічність («… Максе, в тебе неприємності?.. Що трапилось?.. Ти не схожий на себе… Я не можу не і?хати, ти ж бо добре знаєш, який сьогодні день…» – «… Я знаю… Пусте… Все налагодиться… Я просто хотів побути сьогодні з тобою…»), бриніло у вухах, як церковний дзвін, котрий не вщухає на слуху ще довго по тому, як припиняється калатання. І тому, хлюпнувшись на прохолодне шкіряне сидіння поруч водія, не спроможна позбавитися незрозумілоі? тривоги, я відповіла: «Ні, братчику, на цвинтар поі?демо наступного разу».

Вкрай здивований Гоша вперся у мене телячим поглядом і перепитав: «То куди ж тоді?»

Я перелущувала нервовими пальцями клавіатуру подарованоі? нещодавно «VERTU». Макс відмовчувався, а домашня покоі?вка Ліза – простяцьке і щире дівча, не менш вірне ніж Гоша – прощебетала, звітуючись, в слухавку:

– Ні, Даро, вашого чоловіка вдома нема… А так усе гаразд… На вечерю – полуничний мус. Ваш улюблений….

Гоша очікував розпоряджень, а мені у скронях стугоніло: «Макс хотів побути зі мною… У нього негаразди… Не варто було його залишати сам на сам…»

Я звикла до чоловікових відлучень, коротких і тривалих, запланованих і несподіваних, як і до усвідомлення того, що наші світи, як і світосприйняття загалом, кардинально різні, і єдиний полюс перетину – це домашній спокій та добробут. Та його відсутність саме сьогодні чомусь вперто дошкуляла, і я, вишуковуючи в телефонному нотатнику нові й нові номери приятелів та колег по роботі, поступово втрачала рівновагу:

– Олексо, доброго вечора… Макс випадково не у вас?.. Вибачте… До зустрічі…

– Броніславе Всеволодовичу, ви часом не знаєте, де шукати Макса?.. Прошу?.. Ні, нічого не трапилось, просто…