Світанок - Майер Стефани Морган (читать книги без сокращений .TXT) 📗

Стефені МАЄР

СВІТАНОК

Роман

КНИГА ПЕРША

БЕЛЛА

Передмова

Я вже достатньо постояла на краю смерті у своєму житті, але не скажу, щоб до цього можна було звикнути.

Проте мить, коли я знову погляну в обличчя смерті, здавалася на диво невідворотною. Наче я сама притягувала лихо. Я раз у раз утікала, а воно раз у раз наздоганяло мене.

Але цей раз вельми відрізнявся від попередніх.

Можна втікати від того, кого ти боїшся, можна спробувати боротися з кимсь, кого ти ненавидиш. Всі мої чуття були налаштовані протистояти саме таким убивцям — чудовиськам, ворогам.

Та коли ти любиш свого убивцю, шансів немає. Куди бігти, з ким боротися, якщо це завдасть болю милій твоєму серцю істоті? Коли все, що ти здатна віддати, — це твоє життя, то як його не віддати?

Коли йдеться про того, кого ти щиро любиш?…

РОЗДІЛ 1. ЗАРУЧИНИ

Ніхто на тебе не витріщається, — умовляла я себе. Ніхто на тебе не витріщається. Ніхто на тебе не витріщається.

Проте оскільки я не вміла переконливо брехати навіть сама собі, варто було перевірити.

Отож в очікуванні, поки на одному з трійці світлофорів у нашому містечку спалахне зелене світло, я кинула погляд праворуч — і ось вам, місіс Вебер у своєму мінівені усім тілом обернулася до мене. Вона дивилася просто мені в очі, аж я здригнулася, здивована, чому вона не відвела погляду чи не засоромилася. Витріщатися на людей і досі вважається нечемним, хіба ні? Чи на мене це правило більше не поширюється?

А тоді я згадала: мої вікна настільки затоновані, що пані, мабуть, і не певна, чи саме я сиджу в машині, поминаючи вже можливість розгледіти, що я її помітила. Довелося втішатися поясненням, ніби вона витріщалася не на мене, а на мою машину.

Мою машину. Саме час гірко зітхнути.

Я зиркнула ліворуч — і ледь не застогнала. Двоє пішоходів застигли на тротуарі, втрачаючи шанс перетнути дорогу, — бо не могли погляду відірвати. А позаду містер Маршалл, роззявивши рота, вирячився крізь вітрину своєї сувенірної крамнички. Він, щоправда, не вперся носом у шибку. Поки що.

Загорілося зелене світло, і я, кваплячись чимшвидше втекти, без задньої думки вчавила педаль газу в підлогу — зазвичай я так натискала, щоб змусити ворушитися свій старенький пікап-«шевроле».

Рикнувши двигуном, наче пантера, яка зачула здобич, новенька моя машина рвонула вперед, аж мене кинуло на спинку чорного шкіряного сидіння, а шлунок прилип до спини.

— Гр-р-р! — видихнула я, ногою намацуючи гальмо. Цього разу я встигла подумати — й просто легенько натиснула на педаль. Та попри це машина стала як стій.

Роззирнутися, щоб подивитися на реакцію оточення, було понад мої сили. Якщо до цього моменту в когось і могли залишатися сумніви щодо особи водія, то тепер вони цілком розвіялися. Одним, так би мовити, пальчиком свого черевичка я ледве-ледве натиснула на педаль газу — й машина рвонула вперед.

Проте мені вдалося досягти своєї мети — заправки. Якби не факт, що бензину лишалося на денці, я б узагалі не заїжджала в містечко. Останнім часом я звикла обходитися без різних дрібничок — від крекерів до шнурків, — щоб поменше мозолити людям очі.

Наче за мною гналися, я за лічені секунди відкинула кришку, відкрутила пробку, тицьнула платіжну картку в автомат, пхнула шланг у бензобак. Звісна річ, я не могла змусити цифри на лічильнику крутитися швидше. Вони змінювалися лінькувато, наче навмисно хотіли подратувати мене.

Надворі була похмура погода — типовий мжичний день у Форксі штату Вашингтон, — проте я й далі почувалася, наче мене заливало світло софітів і вся увага зосередилася на делікатній каблучці на моєму підмізинному пальці. В отакі моменти, коли я відчувала, як погляди свердлять мені спину, ввижалося, що каблучка пульсує, мов неонові вогні: дивіться на мене, дивіться на мене!

Дурниця, звісно, так зосереджуватися на собі, і я це усвідомлювала. Крім тата й мами, чия ще думка про мої заручини могла для мене важити? Чи про мою машину? Про мій таємничий вступ у коледж Ліги Плюща? [1] Про чорну блискучу кредитну картку, яка вогнем пропікала зараз мені задню кишеню?

«Справді, начхати, що вони там собі думають», — промуркотіла я собі під ніс.

— Гей, міс! — гукнув чоловічий голос.

Я обернулася — і за мить пошкодувала про це.

Двійко чоловіків стояли обабіч прикольного бездоріжника, в якого на багажнику згори красувалися новенькі каяки. Чоловіки дивилися не на мене — вони втупились у мою машину.

Особисто я такого не розумію. Я взагалі вельми пишаюся тим, що здатна відрізнити «тойоту» від «форда» або «шевроле». Хоча моя нова машина була чорною, гладенькою, красивою, для мене все одно то була просто автівка — і все.

— Вибачте за клопіт… ви не могли б сказати, що це за машину ви водите? — запитав високий.

— Е-е-е… «Мерседес»?

— Так, я розумію, — мовив високий чоловік увічливо, тоді як його приятель-коротун тільки очі закотив на мою відповідь. — Мені просто цікаво, чи це… чи ви водите «Мерседес-Гардіан»? — чоловік вимовив назву з благоговійними нотками. У мене склалося враження, що цей хлоп’яга непогано б порозумівся з Едвардом Калленом, моїм… моїм нареченим (чого вже ховати голову в пісок, коли весілля не за горами).

— Їх іще й у Європі немає, — вів далі чоловік, — поминаючи вже у нас.

Поки очі його пожирали форми моєї машини, — як на мене, вона особливо нічим не вирізнялася з-поміж інших «Мерседесів-седанів», хоча хіба я на цьому розуміюся? — я швиденько прокрутила в голові все, що в мене було зв’язане з поняттями наречений, весілля, подружжя тощо.

Все це просто не вкладалося в голові.

З одного боку, змалечку мене привчили тремтіти від захвату на саму думку про етерні білі сукні та флердоранжі. Але я просто не могла звести докупи поважне, респектабельне, нудне поняття чоловіка з моїм уявленням про Едварда. Це ніби змусити архангела зіграти роль автослюсаря — я не могла уявити його в жодній приземленій ролі.

І як завжди, щойно я згадала про Едварда, мене закрутив вихор фантазій. Незнайомцеві довелося голосно прочистити горло, щоб привернути мою увагу, — він-бо й досі чекав на мою відповідь про походження та марку машини.

— Я не знаю, — чесно зізналась я.

— А ви не проти, якщо я з нею сфотографуюся?

Мені знадобилося кілька секунд, щоб усвідомити почуте.

— Справді? Ви хочете знятися на тлі машини?

— Звісна річ — ніхто ж бо не повірить мені, якщо я не надам доказів.

— Ага. О’кей. Гаразд.

Я швиденько причепила шланг на місце й залізла на переднє сидіння, щоб устигнути заховатися, поки цей фанатик діставав зі свого наплічника величезний — на вигляд професійний — фотоапарат. Разом із другом вони по черзі позували біля капота, а далі перейшли до багажника, щоб сфотографувати машину і ззаду теж.

«Як я сумую за своїм стареньким джипом», — схлипнула я про себе.

Дуже, дуже вчасно — аж занадто вчасно — мій пікап прохрипів востаннє: буквально за кілька тижнів потому, як ми з Едвардом дійшли хисткого компромісу, одним із пунктів якого була угода, що Едвард має право подарувати мені нову машину, коли моя відкине копита. Едвард присягався, що все сталося з цілком передбачуваних причин: пікап прожив довге й насичене життя і помер природною смертю. Так він сказав. Я ж зі свого боку не мала жодної змоги перевірити правдивість його версії чи спробувати воскресити свій «шевроле» із мертвих власними силами. Мій найкращий слюсар…