Оксамит нездавнених літ - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" (библиотека книг txt) 📗

Іван КОРСАК

ОКСАМИТ НЕЗДАВНЕНИХ ЛІТ

Видавництво «Волинська обласна друкарня»

Луцьк-2001

ББК 63.3(4УКР- 4Вол) 6     К 69

На крутих віражах, аж тамується і перехоплює подих, нашої новітньої історії є особлива дата - 24 серпня. День незалежності.

Цей день - тема велична і величезна, незміряна і невимірна, скіпьки не черпай - не вичерпна. І все ж без осмислення цієї історичної розстані подальша дорога наша може стати дорогою в нікуди.

Із нотаток автора, інтерв'ю, бесід та розповідей вимальовуються контури низки "оксамитових ” і не вельми подій, що відбуваїися в краї наприкінці 80-х - на початку 90-х років, окреслювалися силуети людей, завдяки яким і стало можливим Двадцять четверте серпня.

ISBN  966-7644-72-3                                 Корсак І.Ф., 2001

СЛОВО ДО ЧИТАЧА

У ресторані “Зелений гай”, що за околицею Луцька, вечеряли.

Леонід Макарович Кравчук - сивий, навіть не просто позначений густою сивиною, а якось по-особливому інтелігентно сивий, у бездоганно припасованому світло-сірому костюмі, з виголеним до легкої синяви обличчям і манерами особи, яка звикла перебувати, навіть більше - постійно жити під телекамерами - менш за все нагадував людину, котра недавно програла у президентських забігах. Відчувалася розкутість і невимушеність, без марнотного хизування, набута спокійна душевна певність: хоч розклад голосів примхливих виборців і позбавив його регалій глави держави, проте нікому уже не під силу відібрати ймення першого Президента незалежної України.

У ресторані “Зелений гай” демократична громадськість Луцька давала прийом з нагоди приїзду Л.М.Кравчука на Волинь.

І легкий дзенькіт фужерів, і розмова, що дзюрчала у кілька струмків, - товариство, як водиться за вечерею, розбилося з часом на кілька гуртів, - створювали атмосферу довіри й відвертості. Господарі, шануючи гостя, усе ж не уникали “важких" запитань.

Мова зайшла проте, чому управлінський апарат України як частинка української інтелігенції часто-густо програє колегам із сусідніх країн.

- Чому дивуватися? - звів брови Леонід Макарович. - Розстріляне відродження двадцятих років, винищення української інтелігенції в тридцятих... І так до шістдесятників. А хто залишився? Залишилися Кравчуки, Кучми - так і до мишей можна дійти...

Полинна гіркота правди була у сказаному, але й водночас неправда - недооцінювання того, що витоптувалося по сівбі, а воно, потоптане, таки сходило, йому сонце пробували затуляти, а воно таки зеленіло, його трощили й мотлошили по стеблині, а та потрощена й понівечена стеблина випрямлялася й знову тягнулася до неба синього... Інакше звідки тоді взялася Незалежність?

Тож коли до мене дійшло слово, я підняв келиха.

- Шановний Леоніде Макаровичу! Добре бути будівничим за погоди і як є з чого мурувати. Гірше бути будівничим у люту негоду, на пронизливих вітрах-протягах... Тож піднімімо цей келих і за Вас, і за кожного в цьому залі, хто клав свій камінець в підмурівок України і не злякався негоди...

Літа, що миготять, як цифри на автомобільному лічильнику швидкісного авто Часу, засвідчили: до “мишей” діло все-таки не дійшло, українська інтелігенція зуміла достойно скористатися своїм шансом у здобутті незалежності. Щоправда, виникає нова проблема. Події десятирічної і більш ніж десятирічної давності потрошки розмиваються,

мерехтять, як постать ратая над весняним полем. Видно плуга, що кладе чорну масну і лискучу, ще студену скибу, видно бриль ратая, а хто під тим брилем ковтав солоний піт (і витертись ніколи) - уже й не розрізнити... От і накладають сьогодні власне фото на розмите обличчя плугатаря нерідко ті, хто не тільки не знав мозолів другої половини вісімдесятих - початку дев’яностих років. Охоче, з вистрибом, молячись і хрестячись, у ратаї записуються ті, хто під плуг тоді тільки штрикав мотиччя, хто, хитрувато мружачи лукаве око, по-злодійськи виглядав з-за рогу: а що з того вийде? Чия зверху -з тим і я...

І ще одне. Уже при незалежній Україні зросло, наче моложій, нове покоління, яке в шкільних підручниках не читало, як картається своя земля, що вона хоче бути не позиченою. Довелося чути, як хлопчаки (десь так другокласники чи “третячки”) сперечалися:

- Слухай, що таке СРСР?

- Ну ти і дуб - іспанська футбольна команда.

Крий Боже, автора, аби він присягався, що на все, про що оповідає, тільки одному йому належить монополія - монополія на правду. Автор може тільки стверджувати, що викладає суто власну точку зору, точку зору очевидця чи учасника подій.

Іноді думки, асоціації, картинки, "фото” з натури, на перший погляд, виходитимуть за межі теми, але то лише на позірний погляд. Бо “грона гніву” (майже за Д.Стейнбеком) наливалися впродовж багатьох десятиліть,живилися вони гіркими соками несправедливості, приниження і фальшування дійсних подій.

Автор буде вдячний читачеві, якщо той не задрімає над його рядками, не образиться, якщо той позіхне з нудьги і відкладе книгу. А якщо й зовсім потім не розгорне, - то так автору й треба.

БЕНКЕТ НА СВЯТІ, НА ЧУЖОМУ СВЯТІ…

Грудневої пори 1990 року розмовляю з місцевими молодими людьми на могилі фельдмаршала Маннергейма у Фінляндії. Скісний дощ навпіл з мокрим снігом, від якого, кривлячись, відвертаєш обличчя... На кладовищі негусто туристів і місцевих відвідувачів, але на темний мармур могили час від часу лягають пурпурові квіти - і мокрі сніжинки, засвічуючись та через мить згасаючи, ще яскравіше відтіняють густу красу пізніх жоржин і троянд. Квіти кладуть не якісь офіційні делегації чи особи, а просто собі одинокі відвідувачі: прочовгала бабуся доріжкою, для якої вартує труда нахилитися до могили, пройшов молодий батько з безтурботним хлопчаком, який усе робив підстрибуючи, навіть кладучи букет, і вище нього у такт підстрибувала жовта китиця на малюковій шапочці.

Моя співрозмовниця, фінляндська дівчина років двадцяти двох, добре освічена, хоч і з акцентом, але вправно володіє російською.

- Ми років триста жили під шведами і років до ста - під Росією. Шведи не мали звички втручатися в наші справи, і ми терпіли. Терпіли доти, поки Швеція не почала вести затяжні й дорогі війни та брати уже тяжкі податки-відтак ми відділили: З Росією гірше: росіяни полюбляли пхатися у наші внутрішні справи, тож ми терпіли менше.

На безпросвітно-сірому небі початку сльотавої фінської зими барвисті квіти біля підніжжя аж ніяк не. помпезного пам’ятника фельдмаршалу, без сумніву, були для мене свідченням історичної пам’яті люду цієї країни. І я подумав годі, що в основі “розлучення” багатонаціональних держав насамперед були все-таки економічні мотиви. Не дивина, що подібні думки набігали - до проголошення Незалежності України залишалось таких довгих і таких приголомшливо-стрімких, таких незабутніх, коли відчай змінювався ейфорійними наДіями, мов кольоровий сон у далекому дитинстві, а ті надії, ледь спалахнувши, ставали сірим, холодним і мертвим попелом, до проголошення Незалежності залишалося всього дев’ять місяців.

У Фінляндії я побував у складі групи редакторів районних і міських газет Волині та журналістів обласних видань. У продимленому цигарками вагонному тамбурі, підкріпившись екологічно найчистішою волинською з перцем і без нього, розгарячілі колеги сперечалися: а чи треба та незалежність, чи то, може, “різати по живому”? Чи, мо розвинути далі розвинутий соціалізм, чи здатися на милість старого, так щедро засудженого, осміяного й обпльованого капіталізму. Врешті, стомившись, я сказав тодішньому редактору локачинської газети Володимиру Васильовичу Саламанчуку:

- Досперечаємося, як додому голоблі повернемо.

Змоклі й натомлені, мої колеги, никаючи цілоденно в нелегких спробах продати якомусь тутешньому випивосі контрабандну плящину горілки чи спирту, аби купити фірмовий магнітофон (чи то вершина малоймовірних і малодосяжних мрій - відеомагнітофон, бодай плеєр!), полохливо і злякано озиралися навкруги: чи нема десь близько поліцейського? З тутешніми законами жарти погані. Гарні й достойні мої колеги, що приїхали з країни, яка іменувала себе великим і могутнім Радянським Союзом, брели приниженими привидами з товаром, котрий тихо збулькував під полою, і могли тільки блискати голодними очима на сяйво розкішних передноворічних фінських вітрин. Вдома ділили талони на масло і мило - аж не віриться, невже це було? А тут...