Короп по-чорнобильськи - Лапікура Валерій (читать книги онлайн полные версии .TXT) 📗
- Ребе, а бутерброд завжди маслом донизу падає?
- Завжди, сину мій.
- І в Талмуді про це написано?
- В Талмуді про все написано, сину мій.
- А чи там написано, чому у мене сьогодні зранку бутерброд маслом догори впав?
- Правда?
- Чистісінька! Можу показати.
- Не треба, зараз подивимося.
Рабин довго гортає Талмуд і нарешті радісно ляпає себе по лобі:
- О! Так ти ж його не з того боку намазав!
Ми вже зазначали, що всі анекдоти про рабинів чи не кожна єврейська община - від Львова до Богодухова - приписувала виключно своїм духовним пастирям. За винятком чи не одної-єдиної бувальщини - про те, як містечковий рабин намагався вгамувати демографічний вибух в одній окремо взятій єврейській родині. Від цієї історії всі чомусь відмахуються. Мовляв, усе це - антисемітські вигадки.
У одного старого єврея, що не рік, дружина народжує дитину. А він сам уже немічний, заробляти, щоб їх прогодувати, не в змозі. Йде він до ребе на пораду.
- Абрам, - каже ребе, - не переймайся. Талмуд - мудра книга, він зараз мені все скаже.
Гортав-гортав сторінки, потім книгу закрив і рече:
- Якщо керуватися приписами Талмуда, то випливає наступне. Якщо у старого єврея щороку народжується дитинка, а він не в змозі багато дітей прогодувати, то треба відрізати йому одне з двох ерй.
Ну, ви здогадалися, що саме треба було відрізати. Скажемо так - не вухо. Старий Абрам зітхнув, сказав собі: треба різати - будемо різати. Відрізали.
Але наступного року знову народилася дитинка!
Знову Абрам біжить до ребе. Рабин покрутив головою і знову сказав:
- Талмуд - мудра книга, він зараз мені все скаже.
Знову довго гортав сторінки. Не знаємо, де саме він вичитав пояснення, що треба робити, але зрештою промовив таке:
- Якщо керуватися приписами Талмуда, то випливає наступне. Якщо у старого єврея щороку народжується дитинка, а він не в змозі багато дітей прогодувати, то треба відрізати йому одне з двох ейр. Якщо ж у нього все ж продовжують народжуватися діти, то доведеться відрізати й друге ейр.
Як треба - то відрізали.
Але наступного року знову народилася дитинка!
- Що ж це таке, ребе? - мало не плаче старий Абрам.
Знову рабин узявся за Талмуд, знову довго гортав. Нарешті відклав священну книгу і виголосив:
- Якщо керуватися приписами Талмуда, то випливає наступне. Якщо у старого єврея щороку народжується дитинка, а він не в змозі багато дітей прогодувати, то треба відрізати йому одне з двох ейр. Якщо ж у нього все ж продовжують народжуватися діти, то доведеться відрізати й друге ейр. Якщо ж і далі продовжують народжуватися діти - значить НЕ ТОМУ ВІДРІЗАЛИ!
До рабина приходить подружжя. Чоловік залишає свою законну половину надворі і довірливо повідомляє:
- Ребе, у мене такий жах, такий жах! Як щось путнє не порадите, то мені кінець.
- А в чому річ?
- Моя жінка мене потихеньку підтруює. Досипає отруту до їжі.
- Невже? - жахається рабин, - може, то вам просто здалося?
- Я теж так думав. А оце вчора потай піддивився. Підсипає.
- Що я вам скажу? Кличте її сюди, а самі зачекайте надворі.
Через три години жінка радісно випурхує з дверей та ще й наспівує.
Чоловік заходить до рабина.
- Ну що, ребе, поговорили?
- Поговорили? Вона мені три години не давала розкрити рота. Торохтіла сама. У мене вже отака голова! Але!… Хочете пораду?
- Ребе, я ж по це й прийшов.
- Труїться далі!
І ще одна оповістка про мудрість рабина. Помер один багатий єврей. Навіть дуже багатий. І написав у заповіті, що хоче аби всі його гроші поховали разом із ним.
Ну куди дінешся? Зібралися родичі, плачуть, але пхають пачки грошей у домовину. А їх так багато, що вони випадають.
Аж тут рабин надійшов:
- Люди добрі, що це ви робите?
- Як що? Покійник, трясця його матері, заповів аби ми всі його гроші разом із ним поховали, а вони, бачите, не влазять.
- Телепні недовчені! Хто ж так робить! Давайте всі гроші мені, а я йому випишу чек. Він у труну влізе.
Від авторів: слухайте, чого це ми вчепилися до тих рабинів? Вони нам що, в борщ наплювали? Наче в містечку більше людей немає. Давайте краще про… балагулу. До речі, є один жарт і про нього, і про його єврейське «таксі».
Набрав він якось мало не пів містечка на свого воза, аби поїхати до сусідніх Спичинець на великий ярмарок. І от, коли вже всі сяк-так один на одному примостилися, згори гепнулася ще й відома містечкова перекупка з клумаками. Порозпихала товар, посовалася, чує - щось не те. І каже:
- Ой, а на чиїй це нозі я сиджу?
На це містечковий меламед відповідає, як водиться, запитанням на запитання:
- А та нога в синій шкарпетці?
- В синій.
- Тоді на моїй.
А до речі, щоб не забути… От ви зараз сидите, тримаєте в руках цю книжку і нічого не знаєте!…і ми б не знали, якби нас не просвітив Толя Лемиш, відомий київський бард і журналіст. Виявляється, сакральне слово «халява», котре навіть найзатятіші антисеміти вважають «ісконно руським», насправді ж - єврейське. І привіз його в скарбницю «великого и могучего» безіменний містечковий балагула.
Річ у тім, що у дев’ятнадцятому столітті коштом кагалу, себто, общини, дітям у містечках молоко роздавали безплатно. На їдиш молоко - халав. Привозив його балагула. Дітлахи радісно бігли за возом і кричали: халав, халав! А найменші лепетали: халяв, халяв… Старий балагула, зворушений такою увагою до власної персони, примовляв: пийте, дітки, пийте, завтра ще халяву привезу.
Але це була лише передмова до справжньої оповістки про справжнього балагулу - Іцика Лейзора зі Спичинець. Невідомо, де він навчився матюкатися, але сам городовий Наум Сученко не раз казав: «Ну, Іцик! Ну, жидівська твоя голова! Якби я оце тебе вночі почув, так точно би подумав, що це якась кацапська морда душу полегшує».
Одного дня спичинецький рабин мав їхати у справах навіть не до повітового Липовця, а в саму Вінницю, тодішню губернську столицю Поділля. Найняв він для цієї справи Іцика Лейзора, але попередив, що заплатить йому аж цілих шість карбованців сріблом аби той у дорозі не те щоб матюка не запустив - а й навіть простого чорта жодного разу не пом’янув.
Не встигли через Рось переїхати, як тут з гори назустріч молодий пан Тишкевич на велосипеді котить. Машина ця у наших краях на той час була дивиною, шляхтич її аж з Парижу привіз. Тож коні з переляку - дибки. І ледь воза не перекинули.
- А щоб вам… - вигукнув Іцик і одразу ж схаменувся, - Лейзор, ша. Лейзор, ша! Шість рублів - то гарні гроші.
Коло Плискова, як згори спускалися, поламалося гальмо. Як ребе в канаву не вилетів - одному Богові відомо. Лейзор знову в крик:
- Ах ти ж… Ша, Іцик, ша! Шість рублів - то гарні гроші.
Підрихтувалися, заспокоїлися, поїхали далі. А вже за Липовцем, як через річечку вбрід переїжджали, обидва задні колеса раптом - тинь! І повідскакували. Платформа в болото, ребе ногами накривається - у воді, балагула на нього зверху падає. Картина!
Звівся Лейзор на ноги, стоїть по коліна в багні, вода з нього тече, пужално зламане…
- Ні, ребе, я не забув, що шість рублів - то гарні гроші. Але здоров’я дорожче. Ах… так… і перетак,…і в…,…і на…
Одне слово - приїхали.
Про того ж Лейзора розповідають отаку ще оповідку. Якось по дорозі до Липовця почав він скаржитися своєму рабину:
