Бурлачка - Нечуй-Левицький Іван Семенович (читаем полную версию книг бесплатно TXT) 📗

що неподоїдали писарі з мірошником, шинка, оселед­ці, стояли пляшки з горілкою та винами. Кругом стола ви­лися молоді гарні молодиці, а Василина все стояла в ку­точку, обернувшись до стіни. Прушинський лежав на канапі і пускав з рота дим в стелю рядком дрібних кру­жків; Хшановський лежав в кріслі, задравши тонкі, як палички, ноги на спинку стільця, а Ястшембський сидів верхи на стільці.

- За те, що ви мене ждали та спати не лягали, нате вам, молодиці, по чарці,- сказав Ястшембський.

Одарка підійшла до стола і, регочучись на весь рот, ви­пила чарку до дна. Після неї випила Ярина.

- А йди, Василино, на й тобі чарку,- гукнув Ястше­мбський.

- Не хочу, не піду,- сказала Василина, надувши губи, як мала дитина,- я не п’ю горілки.

- Я Василині сам понесу, та ще й вина,- сказав Хшановський тонким дівоцьким голосом, наливши чарку вина і подаючи Василині.

Василина не хотіла брати в руки чарки та все одверта­ла голову.

- Та йди-бо, Василино! Оце яка чудна! - сказала Ярина і потягла Василину за руку до стола.

- Пий, Василино! - сказав Хшановський.

- Я од вас зроду-віку не візьму чарки,- сказала Васили­на різким голосом.

Всі засміялись.

- Ну, то випий од мене - сказав Ястшембський і подав Василині чарку з вином.

Василина взяла чарку і покуштувала. Вино було добре й солодке. Василина незчулась, як вихилила всю чарку до дна.

Паничі й молодиці зареготались.

- А що? Добре вино? Ану, ще випий од мене! - обізвався Прушинський і знов налив і подав Василині ча­рку вина.

Василина взяла чарку й випила.

- Е! Бачте, які ви! - обізвалась Ярина.- Як мене, то й не частуєте вином.

- Бо ти вже підтопталась. Ти вже баба,- сказав Пруши­нський.

- Яка ж я баба? Хіба я вам пупа різала,- сказала зоби­жена Ярина.

Ще довгенько паничі пили, й закушували, та жа­ртували з молодицями, а далі сіли грати в карти.

Тим часом молодиці пішли в садок і познаходили поховані в бур’яні клунки з борошном, з крупами, з пшо­ном, салом і всяким панським добром. Вони поодносили мішки - хто до тітки, хто до матері.

Посесорове добро точилось, як через решето. А паничі все пили, та курили, та грали в карти, доки не розви­днілось надворі, і тільки світом пороз’їжджались додому.

Ястшембський ліг в постіль, курив цигарку, а його думка чогось вертілась коло Василини. Він її неначе ба­чив перед дзеркалом, всю облиту вечірнім сонцем, всю в квітках, в стрічках, в червоному сяєві кругом її чудового лиця, кругом тонкого стану. Він багато звів з розуму ді­вчат, багато любив паннів, та ні одна панна не вразила так глибоко його серця, як Василина. Він почутив в своїй душі щиру, правдиву любов.

Сільська краса, чесність, навіть дикість - все подобалось Ястшембському в Василині.

«Чи не оженитись мені з нею? Але чи любить вона мене? Може, вона мене ненавидить, як усі мужички, й ті­льки любить мої гроші, гарні убори, червоні чоботи та квітки... А що, якби я оженився з нею?» - подумав Ястше­мбський і зареготався на всю кімнату.

- Ото було б диво! А багата жінка? А гроші? А Варшава або Київ? А що скаже рідня, що скажуть тітки? Що ска­жуть сусіди? Ну, це вдрав би штуку! Не знати що лізе в го­лову, та й годі! - сказав Ястшембський й з тими словами закутався в укривало й заснув міцним-міцним сном.

Другого дня Ястшембський ввійшов в залу й одчинив вікно в садок. Під вікном були витолочені всі квітки, а ку­щі оргинії лежали при землі поламані. По грядках на кві­тках було видно широкі сліди.

- Одарко! - гукнув він в пекарню.- Хто це витолочив квітки? Який це чорт понапускав товару в садок? Чи ти ба, що то на квітках!

- Може, вночі перескочила через тин товаряка. Це, мабуть, погоничі не зачинили звечора воріт. Оце лише­нько моє! Та тут качалась, мабуть, і не одна товаряка! - бідкалась Одарка, заглядаючи через вікно в садок.

Ястшембський посипав чортами та бісами, як простий мужик. Досталося й Одарці, її батькові й матері, погони­чам, наймичкам, з усім їх родом і кодлом. Ястшембський пішов по дворі, заглянув в хату для челяді, вилаяв в бать­ка в матір усіх наймитів і, вернувшись до покоїв, звелів Василині подавати самовар.

Василина принесла самовар й поставила на столі перед Ястшембським. Ястшембський сидів за столом, спершись ліктем на подушку, й курив цигару. Він був в сорочці, в червоному шлафроці й в туфлях, вишитих кві­тками. Василина глянула на його гарне лице, на густе розкидане волосся на голові, на довгі м’які вуса, на повну білу шию, на міцні, здорові груди й спахнула. Непри­браний, непричесаний, розхристаний Ястшембський здався Василині ще кращим.

- Що ж ти, Василино, не нудьгуєш за своєю Комарі­вкою? - спитав ласкаво панич.

- Ні, не скучаю,- ледве обізвалась Василина, насилу піднявши довгі вії.

- Подивись же на мене! Чого ти дивишся у землю, неначе що загубила? - сказав панич.

Василина проти волі підняла віка й одслонила чудові круглі, веселі очі. Ястшембський вхопив її однією рукою за шию й поцілував в око.

- Які в тебе, Василино, очі! Які брови! Де ти взяла такі чудові карі очі?

- У комарівських садках знайшла,- сказала Василина й вже не пручалась.

- От тепер ти стала гарна дівчина: вже не брикаєшся. Як будеш мене любити, то я привезу тобі з Києва таких квіток та золотих стрічок, яких ти зроду не бачила. Чи любиш мене, га? - спитав панич в Василини, ласкаво за­глядаючи їй в вічі.

Василина стояла перед ним, як дитина, з спущеними віками, з похиленою головою.

Ястшембський пригорнув Василину й поцілував в гу­би. М’які пахучі губи впекли її, неначе огонь...

III

Василина оговталась, привикла до села, привикла до двору й почувала, що полюбила панича.

Раз, в неділю, надвечір, Василина вийшла погуляти, пі­шла понад ставком й дійшла до млина. Через греблю йшов Василь Кравченко, накинувши чорну свиту на одно плече. Василина почала вже забувати за його. Вона несподівано вгляділа його й не знала, чи йти далі, чи вернутись.

Василь приступив до неї, поздоровкався й пішов поруч з нею. Вони перейшли через греблю, повернули поза мли­ном й пішли попід вербами. По зеленому лузі вилася маленька течія, стікаючи з лотоків. Верби й лози росли над тихою течією по обидва боки й прикривали її густим гіллям.

Василь став над самою водою під вербою. Василина й собі стала. Вони й досі не промовили між собою ні одного слова.

- Василино, що ж буде з нашого кохання? Скільки раз я підходив під панський двір, виглядав тебе, а ти до мене ні разу не вийшла. Чи не дурно я топчу стежку до тебе? - сказав Василь.

Василина мовчала, спустивши очі додолу. Василеві здалося, що з неба впали найкращі зорі й десь погасли в хмарах.

- Василино, серце моє! Згадай, як ми кохались під тим кучерявим дубом.

Василина мовчала й думала. Її лице було невеселе. «Чого в його стало таке плисковате лице, чого він став не такий гарний, як був колись весною. Ні, вже я його зовсім перестала любити»,- думала Василина й все мовчала.

- Чого ж ти, Василино, мовчиш? Промов до мене хоч словечко, моє серце. Чи слати до тебе старостів, чи ні?

- Я й сама не знаю,- насилу промовила Василина.

- Може, ти полюбила кого, може, тебе з розуму зводить наш панич? - спитав Василь.

Перед Василиною, як з землі, виріс панич, високий, плечистий, з рум’яними щоками, з повною шиєю. Вона неначе почутила на своїх щоках м’які, як шовк, пахучі вуса, почула чудові гарячі уста й заплакала.

- Не плач, нерозсудлива дівчино! Покинь пана та вертайся додому. Ти не знаєш, що то за люди паничі. Ко­ли не знаєш, то розпитай людей. Панич тебе зведе з ро­зуму і прожене з свого дому, як прогнав вже не одну дурну дівчину.

- Ні, панич цього не зробить зо мною.

- А ти йому ймеш віри... Не суши мене, Василино; ска­жи мені щиру правду, чи слати до тебе старостів, чи ні?

Молода дівчина вгадала душею, як вгадують малі діти, що Василь каже правду, й злякалась. Вона зрозуміла, що настала така хвилина для неї, коли вона або повинна занапастити свій довгий вік, або спасти себе од якогось великого горя.