Бурлачка - Нечуй-Левицький Іван Семенович (читаем полную версию книг бесплатно TXT) 📗

Василина глянула на його й одвернулась. Мошицький був такий гидкий для неї, що вона аж іздригнулась. Украї­нські селяни якраз в такій постаті бачать дідьків під гре­блею.

- Чого ж ти одвертаєшся од мене? Хіба я тобі не сподобний, чи що? - спитав її солоденьким жіноцьким го­лосом Мошицький і здушив її за лікоть.

Василина легенько одвела його руку набік.

- Ой лишенько! Через вас я розлила чай на скатерть,- сказала Василина дзвінким, як кришталь, голосом.

- Та й голосок же в тебе! Може, ти нам заспіваєш? - спитав пан Хшановський.

- Оце, не мала б чого робити, та співала,- сказала Василина.

- Я не дуже люблю їх співи,- обізвався Прушинський.-Одарко! Ходи, лишень, сюди ближче! Чого ти ховаєшся по закутках?..

Одарка наблизилась до столу.

- Чи ти вмієш танцювати? - спитав її Прушинський.- От я люблю, як дівчата й молодиці танцюють. Ану, Одарко, потанцюй, а я подивлюсь.

- А з ким же я буду танцювати? Хіба з вами,- сказала Одарка.

- А з Яриною. Ярино, Олено! Чого це ви ходите по хаті без роботи? Ану, до танців,- гукнув Прушинський.

- Якби по чарці, а після чарки музики, то я хоч би й зараз танцювала,- сказала Одарка, котру вже брала охота до веселої розваги.

- Потривай, ось я вип’ю чай, то я тобі й заграю, аби ті­льки танцювала,- сказав Хшановський.

- Не бійсь, якби з хлопцями, то так би гацали козачка, що аж хата трусилася б! Одарко! Чи ти любиш хлопців? - спитав Прушинський.

- А чом же? Аби тільки були гарні,- сказала Одарка.

- А яких ти більше любиш, чи чорнявих, чи білявих? - спитав Прушинський.

- Чорнявих, таких, як ви,- сміливо сказала Одарка.

- Он як! - крикнув Прушинський і вхопив Одарку за руку.

Одарка засміялась і заверещала.

- Ой лишечко! Ще й намисто на мені порвете. Гетьте, йдіть собі до паннів,- заверещала Одарка.

Прушинський вхопив Одарку за руки й здушив з усієї сили. Одарка закричала на всю хату.

- Їй же богу, оця компанія подобається мені більш, ніж компанія наших, дуже вже звичайних, аж пісних паннів; там все на пундиках та на цукерках, а тут схочеш - вщип­неш, як тобі уподобно,- сказав Прушинський й з тими словами вщипнув Василину за руку.

- Я цього не люблю! Нехай мене той займає, хто кохан­ня в серці має,- сказала сердито Василина.

- Але ти сердита, як я бачу,- сказав Прушинський.

Василина надула губи, крутнулась назад і пішла в ку­ток. За нею слідком погнались чотири пари паничівських очей. Василина повернулась назад, перейшла залу од ку­тка до кутка помаленьку, як походжають по горницях панни, й перейшла з такою грацією, з такою повагою до себе, якій позавидували б панни.

- Пане Ястшембський! Розворуши як-небудь Василину, щоб вона потанцювала,- просив Хшановський.

- Треба дати молодицям по чарці, щоб у їх трохи заморочилась голова,- сказав Ястшембський і звелів Ярині подати пляшку з горілкою й другу з вишнівкою.

- Ану, молодиці, по чарці, може, будете веселіші! - гук­нув Ястшембський.

- Я до того торгу й пішки,- обізвалась Одарка.

- Напиймося хоча тут, бо на тім світі не дадуть,- затя­гла й собі Ярина.

Передніше випили по чарці паничі й закусили, а за паничами ковтнули по чарці молодиці. Ястшембський налив Василині вишнівки. Василина запишалась, закопи­лила губи й випила півчарки, втираючи губи хусткою. Ча­рка пішла за чаркою. В кінець усього Василина хильнула повну чарку горілки до самого дна.

Мошицький сів за фортеп’ян й заграв козачка.

Старий фортеп’ян зашипів, заклацав поодбиваними клавішами, як вовк зубами, але все-таки Мошицький виволік з його мелодію до танців. Одарка не втерпіла й пі­шла дріботіти козачка. Проти неї стала Ярина. Скінчила дрібушки Одарка, а проти неї, неначе посипала дрібним горохом, Ярина. Одарку взяла зависність. Вона взялась у боки, підвела голову угору, підняла лице до стелі й вдари­ла тропака так дрібно, що аж склянки на столі задзвеніли. Вона тричі перекрутилась сама, вхопила Ярину за плечі й з нею ще тричі перекрутилась.

- Василино! Та йди-бо! Чого це ти соромишся! - гукну­ла Одарка до Василини й потягла її за руку.

Василині давно вже хотілось танцювати, та вона сама якось не сміла виступити перед паничами. Тепер вона не втерпіла. В неї закрутилась голова. Музики, дим од тютю­ну, паничівські очі й брови - все вдарило разом по її не­рвах, неначе смичок по натягнутих струнах. Вона взялась пальцями за червоний хвартушок, трошки підняла його й пішла в танець. Червоні чоботи неначе літали по помості, не черкались об землю. Дрібно миготіли ноги, зливаю­чись в червоний світ блискучими іскряними скалками. Рі­вно перейшла Василина залу дрібушками. Тонкий стан не зігнувся ні на одну кришку. Плечі неначе пливли тихо. Василина держала голову гордо угору й разом з тим пи­шалась, спустивши очі додолу. Вінок з червоних та жовтих рож на голові не поворушився ні одним листоч­ком. Вінок з золотих квіток, перемішаних з сріблом, чу­дово блищав на чорних косах над самим чистим блиску­чим високим лобом і кидав золотий світ на високі чорні брови, на чудові щоки. Василина розгорілась. Одступаючи назад від Одарки, вона блиснула очима, неначе посипала по хаті іскрами. Золоті квітки на голові затрусились. З них неначе закрапала золота роса на лице, на гарячі що­ки. Василина легенько нагнула голову, швидко підвела її, ще раз блиснула очима й почала перекручуватись. Ціла хмара довгих стрічок посипалась з спини на плечі, на гру­ди, на руки. Здавалось, ніби вона заплуталась у легенькій хмарі з широких стрічок і ніяк не могла з них виплута­тись. Широкі стрічки, як павутиння, обсипали її лице, об­кручувались кругом тонкої шиї, падали на намисто, на дукачі й знов злітали, як метелики, й сідали на голові, ха­пались за плечі, липли до стану, обкручувались кругом рук червоними, зеленими гадюками. Василина вся пала­ла. Її щоки горіли. Серед хмар густого диму вона здавалась чимсь кращим, ніж проста дівчина. Здавалось, вона літала десь високо у синіх хмарах, вилася на повітрі у небі, а легкий вітер грався її стрічками та квітками...

Ястшембського розібрало. Він не втерпів, схопився з канапи й побіг до Василини, пританцьовуючи на ході зовсім по-парубоцькому, щоб вхопити її й пригорнути до себе... Щось рипнуло сінешніми дверми й вкотилось у прихожу, як копиця; за першою копицею всунулась в двері друга копиця. Обидві постаті були й справді схожі на копиці сіна вночі серед степу, зверху притрушені сні­гом. Вони стояли, як неживі, й повитріщали очі в двері, одчинені в залу...

То були дві тітки пана Ястшембського, старі панни. Старша звалась Ядвіга, а менша Юзефа. Ядвізі стукнуло сорок п’ять років, а Юзефі минуло тридцять. Вони зі­брались їхати в Богуслав до костьолу, думали заїхати туди завидна й переночувать у своєї приятельки, але їх захопи­ла в дорозі завірюха. Дорогу зовсім замело. Погонич зби­вся з шляху, довго блукав по чистому полі, насилу зна­йшов шлях, і панни завернули на ніч до свого небожа в Журавку.

Ястшембський звелів наймитові Микиті заперти браму й нікого не пускать у двір; але Микита зрозумів так його слова, щоб не пускати тільки чужих. Він давно знав пани­чєвих тіток і був ладен одперти перед ними панські комори й льохи, не тільки ворота. Санки тихенько всуну­лись у двір.

А дикий бал саме розгорівся. Василина причарувала всіх танцями. Всі паничі стояли й роти пороззявляли. Василина крутилась по хаті з Одаркою, побравшись навхрест руками, то знов розходилась, з нею й тихо пере­ходила залу дрібушками.

Ястшембський затупотів закаблуками слідком за Васи-линою. Тоненький Хшановський й собі розохотився й став пританцьовувать, стоячи серед хати. Дим стояв у залі, хоч сокиру вішай. Ясний світ лився од свічок й світив на балет.

Ядвіга й Юзефа ввійшли в прихожу, заглянули в залу і ніяк не могли розібрати, що то воно діється в залі в небо­жа. Вони вгляділи серед зали Василину, як паву, вбрану в стрічки та квітки; вгляділи Одарку, Ярину й Олену. Всі чо­тири танцювали по залі та крутились. Обом паннам здалося, що Ястшембського нема дома, що слуги понала­зили у покої й танцюють з погоничами. Коли зирк! Проти Василини виступає Ястшембський і тупотить закаблу­ками, а там далі виплила з туману пишна постать Пруши­нського, а коло стола танцює тоненькими козиними ні­жками пан Хшановський...