Парфуми - Зюскинд Патрик (книга жизни TXT) 📗
ШЕНЬЄ. Пелісьє.
БАЛЬДІНІ. Так, Пелісьє. Правильно. Так звати того халтурника. «Амур та Псіхея» Пелісьє… Ви знаєте ці парфуми?
ШЕНЬЄ. Так-так. Аякже. Вони пахнуть тепер повсюди. В кожному закутку можна їх почути. Та як на мене, то нічого особливого! Вони аж ніяк не можуть порівнятися з тими, які скомпонуєте ви, пане Бальдіні.
БАЛЬДІНІ. Звичайно, ні
ШЕНЬЄ. Ці «Амур та Псіхея» пахнуть досить навіть тривіально. БАЛЬДІНІ. Вульгарно?
ШЕНЬЄ. Певно, що вульгарно, як і все у Пелісьє. Я думаю, він додає в них цитринову олію.
БАЛЬДІНІ. Справді? А що ще?
ШЕНЬЄ. Можливо, есенцію апельсинового цвіту. І, може, ще тинктуру розмарину. Та я в тому не певний. БАЛЬДІНІ. Мені байдуже. ШЕНЬЄ. Звичайно.
БАЛЬДІНІ. Мені немає ніякого діла до того, що цей халтурник Пелісьє набовтав у свої парфуми. Це мене зовсім не надихає! ШЕНЬЄ. Я знаю, мсьє.
БАЛЬДІНІ. Як вам відомо, я ніколи не дозволяю собі надихатися. Як вам відомо, я винаходжу власні парфуми. ШЕНЬЄ. Ваша правда. БАЛЬДІНІ. Я народжую їх сам! ШЕНЬЄ. Я знаю.
БАЛЬДІНІ. І маю намір створити для графа Верамона щось таке, що стане справжньою сенсацією.
ШЕНЬЄ. Я в цьому переконаний, пане Бальдіні.
БАЛЬДІНІ. Подбайте про крамницю. Мені потрібен спокій. Не підпускайте до мене нікого, Шеньє…
І з цими словами він почовгав геть, уже не статурно, а, відповідно своєму вікові, згорблений, немов побитий, повільно піднімаючись на другий поверх, де був його кабінет.
Шеньє зайняв місце за конторкою і став точнісінько так, як стояв доти його господар, — втупивши нерухомий погляд у бік дверей. Він знав, що мало статися найближчим часом, а саме: в крамниці — нічого, а нагорі, в кабінеті Бальдіні — звична катастрофа. Бальдіні скине свого синього, просякнутого водою «Франжіпані» каптана, сяде за письмовий стіл і чекатиме натхнення. Але натхнення не приходитиме. Тоді він хутенько підійде до шафи із сотнями пробних пляшечок і навмання змішає щось докупи. Суміш вийде невдалою. Бальдіні лаятиметься, відчинить вікно й пожбурить її в річку. Він зробить ще одну спробу, але й вона буде невдала, і він верещатиме, скаженітиме, судомно голоситиме в кімнаті, переповненій дурманними запахами. Близько сьомої вечора він, нещасний, зійде вниз і, тремтячи та схлипуючи, скаже: «Шеньє, у мене немає більше нюху, я не можу народити парфумів, не можу виконати графове замовлення, все втрачено, всередині я мертвий, я хочу померти, Шеньє, зробіть ласку, допоможіть мені померти!» І Шеньє запропонує послати когось до Пелісьє по пляшечку «Амура та Псіхеї», і Бальдіні погодиться за умови, що жодна душа не дізнається про таку ганьбу, Шеньє заприсягнеться, і вночі вони таємно напахтять шкіру для графа Верамона чужими парфумами. Все буде саме так і не інакше, і Шеньє бажав тільки, щоб увесь цей театр якнайшвидше скінчився. Бальдіні не був більше великим парфюмером. Так, колись, замолоду, тридцять чи сорок років тому, він винайшов «Троянду Півдня» і «Любовний букет Бальдіні». То були справді великі парфуми, яким він завдячував увесь свій достаток. Але тепер він був старий і виснажений, не розумів нової моди й нових смаків і коли взагалі й скапарював якийсь власний аромат, то це було щось зовсім застаріле, таке, що його ніхто не купляв і що вони через рік, розбавивши вдесятеро, збували як додаток до води для фонтанчиків. Шкода діда, міркував Шеньє, перевіряючи в дзеркалі, як сидить його перука, шкода цього Бальдіні; шкода його гарної крамниці, бо ж він її розорить; і мене шкода, бо, поки він її розорятиме, я стану надто старим, щоб її перейняти…
11
Джузеппе Бальдіні й справді скинув свого запашного каптана, та це була просто давня звичка. Запах води «Франжіпані» вже давно не заважав його нюхові, він десятиліттями носив його з собою і вже зовсім не сприймав. Бальдіні зачинив двері кабінету, але, здобувши жаданий спокій, не сів за письмовий стіл, щоб чекати натхнення — адже він не гірше за Шеньє знав, що ніяке натхнення до нього не прийде; воно, між іншим, ніколи до нього й не приходило. Це правда, що він старий та виснажений і вже аж ніяк не великий парфюмер; але Бальдіні знав також, що ніколи в житті ним і не був. «Троянду Півдня» він успадкував від свого батька, а рецепт «Любовного букета Бальдіні» відкупив у одного генуезького торговця прянощами. Решта його парфумів — то давно відомі суміші. Він ніколи нічого не винаходив. Він не був винахідником. Він був старанний виробник випробуваних запахів — мов ото кухар, який, маючи добрі рецепти та досвід, робить чудову кухню, але який так ніколи й не приготував власної страви. А весь цей фокус-покус із лабораторією, експериментами, натхненням та таємничістю він демонстрував тільки тому, що такий мав бути професійний портрет метра парфюмерії. Парфюмер — це пів-алхіміка, що творить дива. Так вважають люди, ну й нехай собі! Те, що його мистецтво було ремеслом, як і решта ремесел, знав тільки він, Бальдіні, і він пишався цим. Він зовсім не хотів бути винахідником. Винахід здавався йому надто підозрілим, бо завжди означав порушення правила. Він навіть не думав створювати нові парфуми для графа Верамона. Але він і не збирався ввечері давати згоду Шеньє на придбання у Пелісьє «Амура та Псіхеї». Він ці парфуми вже мав. Вони стояли ось тут, на письмовому столі біля вікна, в маленькому скляному флакончику з притертою затичкою. Бальдіні купив їх ще кілька днів тому. Звичайно, не сам. Не міг же він піти до Пелісьє й купити у нього парфуми! Ні, через посередника, а той ще через посередника… Головне — обачність. Адже Бальдіні не просто хотів скористатися парфумами, щоб напахтити іспанську шкіру, та для цього тієї мізерної кількості й не вистачило б. Він задумав щось ганебніше: скопіювати їх.
А втім, робити це не заборонено. Просто це надзвичайно нечесно. Таємно виробити парфуми конкурента і продати їх під власним іменем — страшенно нечесно. Але ще нечесніше було б дати впіймати себе на цьому, і тому Шеньє не повинен був про те нічого знати, адже в нього довгий язик.
Ох, це недобре, коли такий порядний чоловік, як він, Бальдіні, змушений вдаватися до цих брудних справ! Недобре, коли доводиться так підло забруднювати найцінніше з того, що мав, — власну честь! Та що вдієш? Граф Верамон усе-таки його клієнт, якого він ні в якому разі не повинен втратити. У нього, Бальдіні, й так майже нема клієнтів. Він знову змушений ганятися за клієнтурою, як у двадцяті роки, коли ще тільки починав свою кар’єру, мандруючи зі своїм лотком по вулицях. І бачить Бог, він, Джузеппе Бальдіні, власник найбільшої в Парижі парфюмерної крамниці, владнав свої фінансові справи лише завдяки тому, що ходив із валізкою в руці від порога до порога. А йому це зовсім не подобалося, бо він мав уже далеко за шістдесят і ненавидів чекати в холодних передпокоях та демонструвати старим маркізам тисячоцвітну воду й оцет «Чотири розбійники» чи накидати їм мазь від мігрені. Крім того, в тих передпокоях панувала надто вже бридка конкуренція. Там ошивався отой кар’єрист Брує з вулиці Дофен, який запевняв, нібито має найбільшу помадну програму Європи; або Кальто з вулиці Моконсей, що вибився у придворні постачальники графині д’Артуа; або цей зовсім непередбачливий Пелісьє з вулиці Сент-Андре дез’Арт, який щосезону виготовляв новий аромат, від якого божеволів увесь світ.
Такі парфуми Пелісьє могли спричинитися до безладдя на цілому ринку. Коли якогось року в моді була угорська вода, і Бальдіні, щоб задовольнити попит, запасався, відповідно, лавандою, бергамотином та розмарином, то Пелісьє з’являвся зі своїм «Духом Сходу» — парфумами з надзвичайно важким мускусним запахом. І кожному раптом хотілося пахнути по-звірячому, а Бальдіні не залишалося нічого іншого, як переробити свій розмарин на лосьйон для волосся, а лаванду зашити в нюхальні мішечки. Коли ж він на другий рік замовляв відповідну кількість мускусу, дур’яну та касторію, то Пелісьє спадало на думку створити парфуми під назвою «Лісова квітка», які блискавично завойовували успіх. Та щойно Бальдіні, провівши довгі безсонні ночі, завдяки численним спробам та неймовірним хабарям дізнавався, з чого складається «Лісова квітка», як Пелісьє вже козиряв «Турецькими ночами», чи «Ароматом Лісабона», чи «Двірським букетом», чи ще дідько його знає чим. У всякому разі цей чоловік зі своєю невгамовною творчою енергією був небезпекою для всього ремесла. Тому так і хотілося повернути суворе, давнє цехове право. Хотілося драконівських законів проти цього одноосібника, цього знецінювача ароматів. Не завадило б забрати в нього патент, накласти сувору заборону на професію… І взагалі, цьому типові треба було б повчитися! Бо ж він не був ученим парфюмером і рукавичником, цей Пелісьє. Його батько був звичайнісіньким оцтоваром; не ким іншим, як оцтоваром, був і сам Пелісьє. І тільки завдяки тому, що як оцтовар Пелісьє мав право користуватися спиртними виробами, він зумів пролізти в середовище справжніх парфюмерів та й вибрикувати в ньому, немов смердюча тварина. Навіщо, скажіть, щосезону потрібен новий аромат? Чи це так необхідно? Досі люди були дуже задоволені фіалковою водою та звичайними квітковими сумішами, які, можливо, раз на десять років зазнавали незначних змін. Тисячоліттями люди задовольнялися ладаном та миррою, кількома бальзамами, оліями та сухими духмяними травами. І навіть коли вони навчилися дистилювати за допомогою колб та перегонного апарату, а водяною парою забирати у трав, квітів та гілок їхні аромати у вигляді ефірної олії, вичавлювати її дубовими пресами з насіння, кісточок та шкірки всіляких плодів або виманювати з пелюсток квітів ретельно профільтрованими жирами, кількість запахів залишалася незначною. Тоді існування такого чоловіка, як Пелісьє, було взагалі неможливе, бо в той час, щоб виготовити просту помаду, необхідно було мати такі знання, які цьому оцтозбовтувачу й не снилися. Треба було не лише вміти дистилювати, а й бути фармацевтом, аптекарем, алхіміком, а також ремісником, торговцем, гуманістом і садівником водночас. Треба було вміти відрізнити жир баранячих нирок від сала молодого теляти, а фіалку-вікторію від пармської фіалки. Треба було знати латину. Треба було знати, коли збирають геліотроп і коли цвіте пеларгонія, а також те, що жасминовий цвіт втрачає свій запах зі сходом сонця. Про ці речі Пелісьє, зрозуміло, не мав анінайменшого уявлення. Може, він навіть ще ніколи не виїздив з Парижа, в житті не бачив жасмину, що цвіте, й не здогадується, як важко вичавити із сотень тисяч жасминових пелюсток кілька крапель чистої есенції. Напевне, для нього жасмин — це концентрована темно-бура рідина, що стоїть у сейфі в маленькій пляшечці поряд із багатьма іншими пляшечками, з яких він змішував свої модні парфуми. Ні, такої фігури, як цей негідник Пелісьє, і бути не могло в давні, добрі ремісничі часи. Йому бракувало всього: характеру, освіти, скромності й почуття цехової субординації. Свої парфюмерні успіхи він завдячував лише відкриттю, яке ще двісті років тому зробив геніальний Мауріцій Франжіпані — італієць, до речі! Воно полягало в тому, що ароматичні речовини розчиняються у винному спирті. Розчинивши свої ароматичні порошки у спирті й перенісши в такий спосіб їхній запах на рідину, він звільнив його від матерії, одухотворив, одне слово, створив парфуми. Оце робота! Який епохальний успіх! Порівняти його можна хіба що з найбільшими досягненнями роду людського, такими, як винайдення письма ассірійцями, Евклідова геометрія, Платонові ідеї та перетворення винограду у вино греками. Справжній прометейський труд!
