Парфуми - Зюскинд Патрик (книга жизни TXT) 📗

Від хвилювання йому ледве не стало погано. Він навіть не з’ясував ще, з якого боку йшов цей аромат узагалі. Минали хвилини, вітер доносив нову крихту аромату, та через мить Гренуя вже знов охоплював страх, що він втрачає цей аромат назавжди. Нарешті в розпачі він прийшов до рятівної думки, що аромат лине з другого берега, десь із південно-східного боку.

Він одійшов від стіни павільйону де Фльор і пірнув у людський натовп, прокладаючи собі шлях через міст. Часто він зупинявся, ставав навшпиньки, щоб понюхати над людськими головами; від страшенного збудження він спершу нічого не відчував, потім почав усе-таки щось вловлювати, винюхувати потрібний аромат, навіть відчував, як він дужчає; переконавшись, що йде туди, куди треба, знов продирався крізь натовп роззяв та фейєрверків, впадав у паніку, штовхався, простував далі й через кілька нескінченно довгих хвилин опинився на другому березі, біля Отель де Майї, набережної Малаке, на початку вулиці де Сен…

Тут Гренуй став, зосередився, принюхавсь. Він його мав. І тримав міцно-міцно. Запах стрічкою тягся низом вулиці де Сен, він був такий виразний, що його ні з чим не можна було сплутати, і водночас надзвичайно ніжний і вишуканий. Гренуй відчув, як калатає його серце: він розумів, що причина цього — не напруження від бігу, а його збуджена безпорадність перед цим запахом. Він спробував пригадати щось подібне, але змушений був відкинути всі порівняння. У цьому запаху відчувалася свіжість; але не свіжість лимона чи помаранча, не свіжість мирри чи листка з кориці, чи кучерявої м’яти, чи берези, чи камфори, чи хвої, не свіжість травневого дощу чи морозяного вітру, чи джерельної води… І водночас у ньому відчувалося тепло; але не так, як у бергамотині, кипарисові чи мускусі, не так, як у жасмині, нарцисах, трояндах, ірисі… Цей запах поєднував у собі все, він був сумішшю чогось леткого й важкого, не сумішшю, а єдиним цілим, мізерним і слабким, але водночас і міцним та тривким, як клапоть тонкого переливчастого шовку… І навіть не як шовк, а як молоко з медом. Незбагненний, незвичайний, цей запах неможливо було якось означити, його взагалі могло не бути. Але ж він був, тут, у найрозкішнішому місці. Гренуй посувався вслід за ним, серце шалено калатало, бо він здогадувався, що не просто йде за запахом, а що саме запах узяв його в полон і невідпорно тягне за собою.

Він рушив угору вулицею де Сен. На вулиці не було нікого. Будинки стояли порожні і німі. Люди були внизу, біля річки, вони милувалися феєрверком. Ні важкий людський запах, ні сморід пороху не заважали. Вулиця пахла звичайно: водою, калом, щурами та овочевими відходами. Але над усім цим ніби маяла ніжна стрічечка, що вабила Гренуя. За кілька кроків високі будівлі проковтнули тьмаве світло з нічного неба, і Гренуй пішов далі в темряві. Йому нічого не треба було бачити. Його надійно вів запах.

Пройшовши метрів п’ятдесят, він звернув праворуч, у де Маре — ще темніший вузесенький провулок. Дивно, але запах чомусь не ставав насиченішим. Він тільки почистішав і завдяки своїй чистоті, яка дедалі зростала, ставав дедалі принадливішим. Гренуя вело не його власне бажання. В одному місці запах раптом різко потяг його праворуч, наче в стіну будинку. Розчинилися маленькі двері у двір. Мов сновида, Гренуй проминув низький прохід, перетнув двір, завернув за ріг і потрапив до меншого задвірку, де нарешті з’явилося світло. Місця в цьому чотирикутнику було лише на кілька кроків. Над стіною звисав перехняблений дерев’яний дах. Під ним на столику стояла свічка. За столиком сиділа дівчинка й чистила мірабель. Вона брала сливи з кошика ліворуч і, відірвавши хвостика та виколупавши ножиком кісточки, кидала їх у відро. Дівчинці було років тринадцять-чотирнадцять. Гренуй зупинився. Він зрозумів, що джерелом запаху, який він відчув ще за півмилі на другому березі річки, був не цей занедбаний двір і не мірабелі. Джерелом запаху була дівчинка.

На мить він геть розгубився і справді подумав, що ніколи в житті не бачив нічого кращого, ніж ця дівчинка. Перед очима в нього був тільки її силует напроти свічки. Певна річ, йому здалося, що він ніколи нічого кращого не нюхав. Але оскільки він знав людські запахи, тисячі запахів чоловіків, жінок, дітей, то не міг повірити, що такий вишуканий запах теж може йти від людини. Звичайно люди пахли нікчемно й гидко. Від дітей тхнуло кислятиною, від чоловіків сечею, їдким потом та сиром, від жінок — прогірклим жиром і несвіжою рибою. Зовсім нецікаво, відразливо пахли люди. І ось Гренуй уперше в житті не повірив своєму нюхові і змушений був закликати на допомогу зір, щоб повірити в те, що відчував. Однак його збентеження тривало недовго. І справді, йому потрібна була тільки мить, щоб переконатися навіч, а потім ще відвертіше віддатися насолоді свого нюху. Він відчув, що ця дівчинка — людина, відчував запах поту під її пахвами, запах масного волосся, рибний запах її статі, але нюхав усе це з величезним блаженством. Її піт пахнув свіжим морським вітром, масне волосся — солодко, мов горіхова олія, її стать — як букет водяних лілій, шкіра — ніби абрикосовий цвіт… А поєднання всіх цих складників створювало аромат такий багатий, такий урівноважений і чарівний, що всі аромати, які Гренуй знав доти, усе, що він створив, граючись, у своїй уяві, тепер перетворилося майже в ніщо. Сотні тисяч запахів, порівняно з цим одним були, здавалося, нічого не вартими. Цей один являв собою найвищий принцип, за яким мали бути впорядковані решта запахів. Він був справжньою красою.

Гренуй зрозумів: якщо він не заволодіє цим ароматом, його життя не матиме більше сенсу. До найменшої деталі, до найостаннішого, найніжнішого відтінку Гренуй мусив його пізнати; йому мало було простої згадки про нього. Він хотів печаттю пам’яті втиснути цей апофеозний аромат у безладдя своєї чорної душі, дослідити його якомога глибше і надалі тільки те й робити, що відчувати, думати, жити внутрішніми структурами цієї чарівної формули.

Він повільно попростував до дівчинки — ближче, ще ближче, ось він уже в піддашші, зупинився за крок до її плечей. Вона його не чула.

Дівчинка мала руде волосся й була одягнена в сіру сукню без рукавів. Її плечі були надзвичайно білі, а кисті рук жовті від соку надрізаних мірабелей. Гренуй стояв, схилившись над нею, і вдихав її запах, тепер ні з чим не змішаний, такий, який він ішов від її потилиці, волосся, з вирізу її сукні і давав йому змогу проникати в себе, мовби м’якому, лагідному вітру. Ще ніколи не було Гренуєві так добре. Але дівчинці стало холодно.

Вона не помічала Гренуя. Проте їй стало боязко, мороз пройшов по шкірі, як буває, коли раптом повертається давній, майже забутий страх. Їй здалося, ніби по спині повіяв крижаний протяг, ніби хтось відчинив двері до величезного холодного погреба. І вона відклала кухонного ножа, зіщулилася й озирнулась.

Побачивши його, дівчинка скам’яніла від переляку, і Гренуй мав досить часу, щоб оповити руками її шию. Вона не намагалася кричати, не зробила жодного поруху, щоб вивільнитись. А він на неї не дивився зовсім, її милого, засіяного ластовинням обличчя, червоних губів, великих іскристо-зелених очей він не бачив, бо, коли душив її, не розплющував очей, думаючи тільки про одне: не втратити жодної крихти її запаху.

Вже мертву він поклав її на землю серед сливових кісточок, розірвав на ній сукню, і струмок запаху став потоком, який затопив його з головою. Він припав обличчям до її шкіри і провів широко роздутими ніздрями від живота до грудей, по шиї, обличчю, волоссю й знову до живота, нижче, до її статі, стегон, до її білих ніг. Він обнюхав її всю, з голови до п’ят, визбирав останні краплі її запаху на підборідді, в пупку, на згинах рук.

Винюхавши її, зів’ялу, до решти, він ще кілька хвилин посидів біля неї навпочіпки, щоб прийти до тями, бо був переповнений нею. Він не хотів втрачати жодної крихти її запаху. Спочатку треба було щільно позачиняти всі внутрішні перетинки. Потім він устав і задув свічку.

В цей час вулицею де Сен уже поверталися додому люди, співаючи та викрикуючи «Vivat!» [3] Нанюхавши у темряві провулок, Гренуй попростував до вулиці де Птіз Огюстен, що, як і де Сен, виходила до річки. Невдовзі знайшли мертву. Зчинився лемент. Запалали смолоскипи. Прийшла охорона. Гренуй уже давно був на другому березі.