Королівська обіцянка - Дяченко Марина и Сергей (полная версия книги txt) 📗
У гробовому мовчанні ми з ним вийшли із храму й побрели світ за очі. Вийшли за міські ворота (варта привітала нас, дехто мене впізнав, але мені було не до розмов і обіймів). Добрели до берега річки Ланс, сіли на перевернений рибальський човен й уп’ялися поглядом у протилежний берег, що поріс лісом.
Сонце сіло. Призахідне небо віддзеркалювалося в широких і спокійних водах Ланса.
— А яка гарна ідея, — сказав Гарольд.
— Що?
— Та чудова ж думка… Видавати їх заміж по черзі. За Олександра, — Гарольд хижо посміхнувся.
— Не любиш ти принца.
— А за що його любити? Знаєш, я б останньою видав заміж Стеллу. Нехай вона залишиться жити. Вона з них єдина нормальна, тільки Філумена на неї впливає.
— Спасибі, — сказала я, зітхаючи.
— За що?
— За те, що я — це я, а не мокре місце на підлозі в храмі.
— Нема за що. Ти класно літала.
Я посміхнулася:
— І план, кажеш, гарний?
— Ага. Шкода тільки, що нездійсненний. Для Оберона.
— Та знаю. Я ж тільки хотіла, щоб вони злякалися.
Гарольд невесело похитав головою:
— Тепер вони ще наскаржаться королю…
— Нехай скаржаться, — сказала я зло. — Гарольде… А що таке Відьмина Печатка?
Він здригнувся. Покосував з підозрою:
— Звідкіля ти знаєш?
— Король сказав. Щоб я, мовляв, пустив тебе за Відьмину Печатку, та заради власної шкури…
Небо потихеньку змінювало кольори. Начебто линяло, переодягаючи золоту шкурку замість світло-бежевої.
— Лінко, — сказав Гарольд. — А ти зовсім дитина.
— Ти ж знаєш, що ні. Я маг дороги.
— Знаю. Раніше, коли я сам був малявкою… Я ж не розумів, яка ти маленька.
— Я велика. Пам’ятаєш, як ми з тобою…
— Так пам’ятаю! Усе пам’ятаю. Тільки не знаю, що мені робити. За Відьмину Печатку тобі не можна… Самій — точно не можна.
— Підемо разом?
Гарольд ковтнув слину. Знову подивився за ріку. Мені здалося: зараз він погодиться. Зараз скаже: ходімо! Як у старі добрі часи. Підемо та знайдемо п’ять принців для цих злюк-принцес, і нехай з ними роблять, що хочуть. Храм Обіцянки розберемо по камінчику, на його місці побудуємо цирк… чи школу… чи просто хай буде широка площа…
Пролунав тупіт. На берег, викидаючи з-під копит фонтанчики піску, вилетів присадкуватий чорний кінь. У сідлі його підстрибував стражник:
— Пане верховний магу! Ледве знайшов… Вам лист, терміновий!
І кинув сувій з печаткою. Гарольд піймав на льоту. Розпечатав. Переглянув. Посмутнів, опустив плечі:
— Ну ось… Знову. Кочівники на півночі. Захопили ціле місто, а там жінки, діти… Добре. Добре. Нехай начуваються.
І повернувся до вершника, що чекав наказів:
— Збирай людей. На світанку виступаємо.
Стражник поскакав.
— Ось так, Лінко, — з тугою сказав Гарольд. — Обіцяв дружині сьогодні вдома ночувати.
Я схилила голову. Тупіт копит затих, над рікою протяжно прокричав вечірній птах.
— Відьмина Печатка — це місце? Туди можна потрапити?
— Відьмина Печатка — це… Слухай. У нашому світі були часи, коли мертві не вмирали назовсім. Вони вирушали в іншу країну. Їх не можна було привести назад, але завжди знаходилися умільці, які з цього світу потрапляли в той і назад. Могли передати мерцеві звісточку від родичів. І навпаки.
— Загробний світ? — я роззявила рота.
— Звичайно, той світ був не зовсім… людським. Але ж усі знали, що рано чи пізно туди потраплять. Посередники — ті, хто ходив туди-сюди, — дуже цінувалися. А крім того що вони передавали звістки від родичів, ще й хороше містечко могли приготувати. Уяви: помираєш і знаєш, що тебе вже чекають…
— Ну нічого собі, — вирвалося в мене.
— Так. Тими, хто міг ходити у той світ і повертатися, були в основному некроманти. Ти знаєш, хто такі некроманти?
— Такі собі злючі маги, спеціалісти з мертвяків, — я зіщулилась, наче від холоду.
— От-от. А вони не з тих, хто надто церемониться, особливо якщо відчувають вигоду. Саме вони ходили з того світу на цей, і вузенька щілина між світами ширшала і ширшала. І живих людей туди потрапляло все більше і більше. І в якийсь момент усе переплуталось. І мертві істоти з того світу ломанулись у цей.
— Бр-р-р… — мені все сильніше ставало не по собі.
— Тут би всьому й кінець, але знайшлася одна відьма — імені її ніхто не пам’ятає. Вона запечатала прохід між тим і цим світом. Багато століть між ними взагалі не було зв’язку. Мертві, як ти розумієш, назад не приходили, розповісти було нікому… Я взагалі завжди думав, що це казки. Тільки коли Оберон позаторік показав мені цю Печатку…
— Оберон? Вона в нього?
— Вона ні в кого. Просто є люди, які вміють Печатку відкривати й закривати. І Оберон бував у тім світі, давно. Це більше не царство мертвих… Але місце вкрай неприємне.
— М-да, — пробурмотіла я.
Вечір був теплий, ані шелесне навкруги, цвірчав світляками, ледь чутно шурхотів водою, а я сиділа навколо всього цього миру і благодаті, і мені уявлялось колишнє царство мертвих, занедбане і зачинене, як комірчина.
— Якось, знаєш, — невпевнено почала я. — Є легенди про героїв, які спускались у загробний світ. Ал-ле… Це дійсно були великі герої. «І всі дорослі чоловіки», — додала я по думки.
Гарольд знизав плечима:
— У справжньому загробному царстві, діючому, в нас хоч якась була б підмога: Ланс, наприклад. Мій батько… А так — підмоги не дочекатися.
— Але там є принци? — мій голос затремтів.
— Так! Оберон розповідав, що там дуже багато маленьких королівств. Усі з усіма воюють. Звичайно, там є принци.
Потроху темніло. Небо остаточно вилиняло, з бежевого ставши блакитним, а потім і синім.
— А чому Оберон сам туди не піде?
Гарольд ляснув по коліну рипучим сувоєм:
— Та тому що… Розумієш, тут тільки з вигляду все спокійно й добре. А насправді в Королівства повно ворогів. Варто їм довідатися, що короля немає на місці — тут таке почнеться…
— А якщо він умре? Не почнеться?
Гарольд винувато схилив голову.
— Ну що ти мовчиш?
— Якщо він умре, — сказав Гарольд глухо, — король усе одно буде на місці. Я.
— Ось як? — запитала я противним голосом ябеди. — Ти що, рівня Оберону?
— Ні, — Гарольд дивився за ріку. — Але коли… якщо… він умре, я отримаю в спадок частину його сили.
— Тоді про що ми взагалі переживаємо? — запитала я після довгої паузи.
Гарольд пильно подивився на мене. Мені стало соромно.
— Пробач.
Він мовчав.
— Ну пробач, будь ласка. А ти сам не можеш туди…
— Ну нащо повторювати? — у голосі Гарольда було тепер роздратування. — Я піду, а там нехай кочівники дітвору ріжуть?
— Ти на мене сподівався, — сказала я сумно. — Ти мене привів, щоб я вирушила за Відьмину Печатку.
— Я тебе привів, щоб ти вмовила Оберона, — заперечив Гарольд не дуже впевнено.
— Нащо його умовляти, якщо ти сам кажеш — він не може йти?
Над рікою загорілася перша тьмяна зірочка.
— Якщо чесно, — тихо сказав Гарольд, — я тебе привів просто від зневіри. Ти єдина людина… єдиний тут маг, окрім мене та Оберона. Мені хотілось з тобою… поговорити, чи що.
— Ну от і поговорили.
— Поговорили, — Гарольд зітхнув. — Ліпше тобі повернутися, звичайно. Все одно…
Він замовк.
— Як він міг дати таку дурну обіцянку? — вирвалося в мене. — Не міг придумати щось інше?
— Може, й міг, — голос Гарольда став строгішим. — А може, не було нічого іншого. Не було вибору, розумієш?
Зірки спалахували одна за одною, ніби розсипали білу крупу. І чим темніше ставало, тим яскравіше вони горіли, мерехтіли, ледь помітно міняючи колір.
Гарольд мовчав.
— А час? Час там такий самий?
— Оберон казав, що точнісінько такий самий. День у день.
— Хоч це радує, — я нервово захіхікала.
Гарольд ухопився за голову:
— Лінко… Ця ж Печатка — така паскудна штучка. Якщо за неї хтось увійде з нашого боку — поки він не вийде назад чи загине. Печатка нікому не підкоряється. Це означає, що ніхто не прийде на допомогу. Якщо увійшов — сподівайся на себе!
