Королівська обіцянка - Дяченко Марина и Сергей (полная версия книги txt) 📗
Стелла, її сусідка, мовчала. Вона була єдина, хто поки не зронив ні слова.
— Принцеси, — я прокашлялася. Голос мій звучав не дуже переконливо, але в цьому залі й тихі звуки підсилювались і здіймалися під купол. — Я прийшла до вас із важливою й невідкладною справою. Йдеться про ваші життя та смерть, тому давайте-но поговоримо, як давні знайомі. Без усього цього, — я вказала рукою навколо, — цирку.
Розіна перестала посміхатися й злякано затрусила метеликом. Стелла й Ортензія швидко поглянули на Філумену. Руда Алісія мимохіть підтягла мереживну рукавичку, смарагдову із золотом, у тон надзвичайно красивого зеленого плаття.
— Гарольде, — незворушно промовила Філумена. — Поясни колишньому магові дороги, що за час, поки ми не бачилися, у державі відбулися певні зміни. Сестри-охоронниці самі обирають, де і як приймати гостей і чи приймати взагалі. Вас направив король?
— Так, — сказала я швидко, не даючи можливості Гарольду відповісти. — Шість років — довгий строк. Але за останню добу в Королівстві відбулися іще деякі зміни. І поки що ви про них не знаєте, хоча стосуються вони насамперед вас!
Товста Ортензія заколихалася в кріслі, як холодець. Руда Алісія відкинулася на спинку, додавши обличчю втомлено-загадкового виразу. Стелла нервово сплела пальці, Розіна гикнула.
— І це дитя з іншого світу заявилося, щоб нас просвітити? — холодно запитала Філумена.
Я затамувала подих.
Коли ми йшли неосвоєними землями, я була не «дитина». Я вбивала сосунів, які корінням випивали людські соки, я тримала зводи підземного тунелю, я звільняла принцес з-під завалів піску. І вони тепер сміють так зі мною розмовляти?
Я видихнула, знову набрала повні легені повітря й відіпхнулася ногами від мозаїчної підлоги. Якщо мені не вдасться, якщо я розучилася чи погано зосередилась — вийде смішний стрибок на місці, і тоді вже точно кажи пропало…
Я зависла в повітрі над самісінькою підлогою. Моє тіло роздумувало: повернутися назад чи підійматися вище?
У цю мить я зустрілася поглядом з Філуменою. Вона дивилася на мене, як на мавпочку у футбольних трусах.
Ну постривай!
Надувшись, як кулька, я здійнялася ще на кілька метрів. Гарольд дивився на мене із тривогою. Зі свистом видихнувши, я зависла майже під куполом — на рівні облич принцес, які сиділи на тронах. Відчуття було таке, наче вперше після довгої зимової перерви сіла на роздовбаний чужий велосипед, де й сидіння занадто високе, і педалі незручні, і кермо трішечки звернуте вбік, а ти однаково їдеш, утримуєш рівновагу й весело думаєш: а як гальмуватимеш?
Я розкинула руки. Світло било зусібіч, мої хрестоподібні тіні лежали на підлозі й на стінах, і, що найприємніше, одна з них упала просто Філумені на обличчя. Значить, зараз вона бачить тільки мій підсвічений ззаду силует.
Ага, «дитя з іншого світу»?! Розіна здригнулася, Ортензія закам’яніла, Стелла відкинулася назад, Алісія, навпаки, низько нахилилася вперед, ніби розшукуючи під ніжками крісла презирливу посмішечку, яка встигла сповзти з губ.
Складки мого плаща розправилися. Я завмерла, побоюючись зайвим рухом порушити рівновагу.
— Що ж ти хочеш сказати нам, магу дороги? — після довгої паузи запитала Філумена.
— Ви в небезпеці, — я говорила уривчасто, берегла дихання. — Рада магів мого світу прийняла рішення.
— У твоєму світі немає магів, — пробасила Ортензія.
— Що ви знаєте про мій світ? Рада магів не терпітиме. Вирішено виконати обіцянку короля.
Знизу чулося дихання Гарольда. Надто гучне. Хоч би він стежив за обличчям, не виказав мене випадковим словом чи дурнуватою міною. Тримайся, Гарольде, ти все-таки головний королівський маг!
— Нам приведуть принців із твого світу? — Алісія нарешті випрямилася. Щоки її налилися непристойним пунцовим кольором, навіть зелене із золотом вбрання не здавалося тепер таким гарним.
— Ні. Вас видадуть заміж тут.
— За кого? — швидко запитала Розіна.
Мене стало трішки нахиляти вправо. Нахиляти й розвертати. Що тут, вітер? Протяг? Намагаючись утримати рівновагу, я піднялася ще вище. Тінь сповзла з обличчя Філумени. Принцеса примружилася.
— Вас вирішено видати заміж за принца Олександра.
Три вигуки пролунало одночасно:
— Нісенітниця!
— Дурниці!
— Ідіотка!
Промовчали тільки Стелла й Філумена. Перша, у смарагдово-білому платті, продовжувала заламувати пальці. Друга уважно мене розглядала: для цього їй доводилося тепер дивитись угору, закидаючи голову.
Як далеко внизу залишилася мозаїчна «арена»! Яким маленьким здається Гарольд! Він теж дивиться на мене, але бачить тільки підошви та поли плаща…
— Усе просто, — я намагалася, щоб вони не почули мого важкого дихання. — Зараз принц одружений на Ельвірі. Якщо Ельвіру скинути з корабля в море, принц знову буде вільний. Після Ельвіри вийде заміж Філумена. Їй піднесуть на ніч сонну траву, і вона не прокинеться. Після Філумени настане черга Алісії. І так доти, поки кожна з вас не отримає принца за чоловіка. Все справедливо. Все згідно з Обіця…
Я не могла більше говорити — мене знову скосило вправо. Зірки, намальовані зсередини на куполі, м’яко мерехтіли. Навколо кружляли золоті іскри — чи то метелики, чи то світляки. От якби навернутись з такої висоти — мокре місце від мене залишилось би. Ніяка магія не допомогла б.
Принцеси заговорили всі разом. Їхні голоси спліталися, віддавали луною, до мене долинав рублений салат із вересків: «Та як вони посмі… Вона бре… Це пра… Я боюся… Вони не посмі…»
— Вихід один, — я скинула праву руку, ніби закликаючи до уваги, а насправді — щоб не завалитися на бік. — Ви сьогодні ж, негайно. Повідомляєте королеві й Королівству. Що більше не чекаєте принців. Що повертаєте Обіцянку назад. Вирішуйте швидше.
Я затріпотіла, як підстрелений горобець. Хотіла спуститися, але замість цього здійнялася ще вище, до самих зірок.
— Я готова повернути обіцянку, — пролунав раптом голос, якого я раніше не чула. Це була Стелла.
— Тільки спробуй! — просичала Алісія.
— Не давай себе залякати, — голос Філумени був незвично тонким, але говорила вона впевнено. — Це обман. Це блеф!
— Ні, — гаркнула я з-під купола. — Навіть якщо його величність Оберон… виявить шляхетність… Рада магів мого світу зробить усе, як я сказала!
Ці мої слова виявилися великою помилкою.
Принцеси раптом замовкли. Зі своєї висоти я бачила п’ять піднятих облич.
— Ось воно що, — медовим голосочком проспівала Алісія. — Значить, рада магів твого світу головніша за Оберона?
— Значить, — підхопила Філумена, — король більше не хазяїн у своїй країні?
— Прийде рада магів і переконає Оберона, — хмикнула Ортензія. — Хі-хі.
— Фу, брехуха! — вигукнула Розіна. — А я повірила!
Стелла мовчала.
— Ліно, — я почула напружений голос Гарольда, — спускайся…
— Слухайте, ви! — я ніяк не хотіла змиритися з поразкою. — Ну що ви вперлися, як кози? Ви ж зістаритеся в цьому храмі! Вас же проклянуть геть усі, самі люди після смерті Оберона храм розвалять, а вас прикінчать! Вас же на шматки порвуть!
— Припини істерику, магу дороги, — з відразою промовила Філумена. — Ніхто не зістариться. Ніхто не вмре. Просто ви, могутні маги, відірвете нарешті зади від крісел і відшукаєте те, що обіцяв Оберон. Нам байдуже, звідки ви приведете принців — але ви їх приведете. Це наше останнє слово.
— Ах так! — закричала я. — Ну зачекай. Я вам дістану принців! Одного ревнивого, іншого прищавого, третього… людожера! А четвертого…
І тут повітря перестало мене тримати, я полетіла вниз — спочатку повільно, повертаючись навколо своєї осі, а потім усе швидше й швидше. Перед очима спершу почервоніло, а потім потемніло. І затихав удалині знущальний регіт принцес.
Розділ шостий
Поява Уйми
Урятував мене Гарольд. Сплів посохом сіточку й зумів піймати мене біля самої землі, точніше, біля самої мозаїчної підлоги.
