Москва Ординська - Білінський Володимир Броніславович (серия книг txt) 📗
Так, академік К. М. Бер, практично перший антрополог Росії, дослідивши на прохання О. С. Уварова два мерянських черепи з курганів села Доброва Володимирської губернії, зробив такий висновок:
«Порівнюючи ці черепи з тими, які є у нас в анатомічному музеї, мені здається досить імовірним, що вони належать татарському племені. Найбільшу вони мають подібність із черепами Казанських татар, що є у цьому Музеї, тому що вид їх і розміри майже зовсім однакові. Слід, однак, зауважити, що основа черепів деяких татарських племен доволі близька до черепів фінських племен, тоді як основа черепів інших татарських племен дуже мало різниться від монгольських, наприклад Ногайців, Киргизів та інших. Із цього можна було б виснувати, що прислані черепи належали якому-небудь фінському племені… тому що в згаданих черепах не помічено зовсім ніяких ознак монгольського походження, і якщо вони й належать татарському племені, то такому, яке змішалося з фінами…» [85, с.1].
Це був перший випадок дослідження двох конкретних черепів із мерянських курганів. Абсолютно незалежний експерт, російський академік XIX століття у досліджуваних черепах не виявив найменших ознак слов’янського походження. Основною ознакою належності черепа слов’янському племені є його брахіцефалія (широкоголовість). Тобто поздовжньо-широтний індекс слов’янських племен характеризується переважно цифрою понад 81. У той час як черепи, які дослідив К. М. Бер, мали головний показник у межах 55—74.1 не вище! Черепи були доліхоцефальні (довгоголові).
Другий висновок, що напрошується з досліджень К. М. Бера, — це подібність і спорідненість мерянського (фінського) і булгарського (татарського) етносів. Дуже цінна інформація, тому що зайвий раз засвідчила проживання цих племен (народів) по сусідству багато сотень років. Тобто фінські племена жили поруч із булгарами ще на початку першого тисячоліття. А можливо, і раніше.
Працюючи над цим розділом книги, до моїх рук потрапила стаття сучасного російського академіка В. В. Сєдова під назвою «Етногенез ранніх слов’ян». Вона була заслухана в листопаді 2002 року на засіданні президії РАН. Цікаво те, що навіть не бажаючи цього, російський академік своєю працею повністю підтвердив думки свого давнього колеги К. М. Бера, зокрема і О. С. Уварова, у підсумкових висновках. Хоча зрозуміло, що мета роботи сучасного московського академіка полягала в іншому.
До статті В. В. Сєдова додано кілька «малюнків» — карт-схем. Нас цікавитиме «малюнок 4», що супроводжується наступним написом: «Розселення слов’ян на початку середніх століть (V— VII ст.)». Сучасний російський академік дуже вишукано підводить нас до думки, що в VII столітті в межиріччі Оки і Волги існувала якась ізольована «мерянська археологічна культура». А навколо «мерянської археологічної культури» по всьому периметру жили «фіни і балти» на багато тисяч кілометрів. І, на думку російського академіка, ці таємничі «фіни і балти» абсолютно не мали й не залишили після себе ніякої «археологічної культури». І навіть більше: за В. В. Сєдовим, «мерянська археологічна культура» начебто не мала жодного стосунку до фінської. Сучасний російський академік, як і всі російські вчені, пише, не переобтяжуючи себе доказами: «Почалася внутрішньорегіональна взаємодія стороннього населення з аборигенами. Цей процес тривав кілька сторіч і закінчився слов’янізацією балтів і фіномовних жителів» [86, с. 602].
Заява не викликає навіть посмішки, тому що геніальний попередник граф О. С. Уваров знайшов серед тієї «мерянської археологічної культури» монети VII століття. І всі курганні поховання з VII до XVI століття абсолютно тотожні, вони належали одному й тому самому етносу. А за В. В. Сєдовим, «мерянська археологічна культура V—VII століть», яку він позначив на своєму малюнку, мала би бути покрита «слов’янською археологічною культурою» або хоча б змішаною «протягом кількох століть», починаючи з VIII до XIII століття. Однак нічого подібного серед «мерянської археологічної культури» другої половини XIX століття не виявлено. Новий парадокс від Седова!
Слід зазначити, академікові варто все-таки шанобливіше ставитися до давнього літописця Нестора, який засвідчив факт проживання мері у межиріччі Оки і Волги (без усякої «слов’янізації») на початку XII століття.
Навіть сучасні російські академіки визнають факт проживання фінських племен від Смоленська і Ладоги до Курська, Орла та Липецька. Щоправда, поки що вони подібне проживання готові визнати, скажімо, до VII століття включно. Однак і це дуже цінно. Тому, що далі побачимо, які разючі для «великоросів» висновки зробив у своїх дослідженнях А. П. Богданов. І всі вони повністю відповідають «малюнку 4» пана Седова. Тільки йдеться про IX—XII століття.
Антропологічними дослідженнями мерянських черепів, за дорученням О. С. Уварова, займався також професор Ф. П. Ландцерт. Тут треба зауважити, що, направляючи Ф. П. Ландцертові для досліджень п’ять черепів із мерянських могил, О. С. Уваров не повідомив професорові район, у якому вони знайдені. Він хотів свої докази підтвердити антропологічними висновками. Тобто професор Ф. П. Ландцерт, власне кажучи, працював наосліп. Абсолютно незалежно. І ось який висновок зробив ще один російський професор у другій половині XIX століття про черепи мерянських курганів:
«Один череп унаслідок порівняння розмірів сучасного типу великоруського черепа цілком тотожний із цим типом. Інші черепи належать до зовсім іншого типу — доліхоцефалам; це тим паче прикметно, що сучасне населення Київської губернії, за працями Коперницького, є брахіцефалічним» [85, с. 1].
І в цьому випадку не виявлено останків слов’ян у мерянських курганах.
Однак праці К. М. Бера і Ф. П. Ландцерта стали лише першими кроками великої дослідницької роботи антропологів.
Важливу роботу з дослідження мерянських курганів провів А. П. Богданов. Він досліджував черепи мерянських могил сотнями.
Через це його роботи особливо цінні, бо містять достовірну інформацію. Його висновки не підлягають подвійному тлумаченню.
На початку праці А. П. Богданов поставив перед собою важливе завдання: «Оскільки щодо Мерян у нас існує порівняно задовільна колекція (черепів.—В.Б.), то нам перш ніж користуватися нею (варто визначити.—В.Б.): 1) Чи була Меря племенем більш-менш чистим, тобто чи відповідала вона терміну “плем’я” в антропологічному розумінні, чи ж становила колективну назву змішаного народонаселення, поєднаного не кревними узами, а переважно побутовими умовами. 2) Якщо Меря була назва змішаного народонаселення, то які елементи антропологічні, тобто які племена належали до нього: яке плем’я можна було вважати на підставі археологічних та інших даних за основне, за корінне і яке за випадкову або пізнішу домішку. 3) На підставі лінгвістичних і побутових даних, до якого племені варто віднести основне населення Мері й до яких інші племена» [85, с. 7].
А. П. Богданов, повторно проаналізувавши всі розкопки О. С. Уварова і його колег, переконався сам і переконав інших, що плем’я меря було корінним і не мало чужої домішки. Для повнішого аналізу професор використав наявні філологічні дослідження. Дуже ґрунтовно простудіював відому працю М. М. Журавльова «Путівник по Ярославській губернії». Зрештою дійшов висновку, що на всій Мерянській землі наявна «єдність або споріднення давньої мови, особливо помітне в іменах складних, з чого прямо висновується, що корінні мешканці цих місцевостей були одного племені або належали до племен споріднених» [85, с. 7].
Уже на цій стадії А. П. Богданов визначив племінний склад мерян. До того ж усі попередні висновки були підтверджені краніологічними дослідженнями. Тут місця для інсинуацій майбутнім «чистильникам» російської історії немає. Всі міркування вчених типу О. А. Спіцина, В. В. Сєдова і подібних на тлі цілком конкретних досліджень А. П. Богданова перетворюються на звичайну балаканину.
А. П. Богданов зазначив: «Спостереження над антропологічною фізіономікою встановило, що у Володимирській і Ярославській губерніях, тобто в землі Мерян, зустрічається найчастіше тип фізіономій, відомий під назвою великоросійський. Стосовно мене, то я тієї думки, що центр утворення великоросійського племені в його антропологічних ознаках лежав саме в губерніях Ярославській, Володимирській і почасти Московській і Тверській, де первісне основне плем’я (мерянське.—В.Б.), з якого постали великороси, найменше втратило… свої основні риси» [85, с. 2].
