Москва Ординська - Білінський Володимир Броніславович (серия книг txt) 📗
Роблячи свої перші висновки, вчений дуже обережно поширював тип «первісного великороса» по території усіх центральних російських губерній. Це цілком зрозуміло. Адже він користувався поки що дуже малою кількістю своїх краніологічних досліджень, спираючись переважно на філологічні, історичні, археологічні та інші матеріали. Наразі йшов процес нагромадження й осмислення інформації. Висновки попереду.
Існували історичні факти, які російські історики не могли заперечити і проігнорувати, такі як проживання фінських племен у межиріччі Оки і Волги у II—VIII століттях. Тому вигадувалися будь-які схеми, щоб пояснити хоч якусь присутність слов’ян у тій місцевості. В одну із цих схем і вписується так зване «перетікання слов’ян у Ростовсько-Суздальську землю». Стверджувалося, нібито «перетікання» відбулося саме в IX—XII століттях. Праці ж археолога О. С. Уварова й антрополога А. П. Богданова повністю спростували вигадане «перетікання», бо стосувалися самої серцевини Ростовсько-Суздальської землі того періоду. Але навіть О. С. Уваров та А. П. Богданов у багатьох місцях своїх досліджень залишили недомовки.
«У мерянській землі граф О. С. Уваров зазначає про первинні та вторинні поселення. “До другої епохи належать ті цвинтарі або ті групи курганів, між якими немає вже могил із обрядом спалювання. Відсутність таких могил і втрата давнього родового звичаю доводять корінну зміну в поглядах самого народу. До того ж поступовий відступ від іншого звичаю предків — класти разом із покійником у могилу й усі предмети, які йому належали, також доводить важливий перелом у самому житті народу. Цей перелом або перехід Мері до іншого громадського побуту можна пояснити двояко: або стороннім впливом, далеким від давніх звичаїв фінських племен, або поступовим упровадженням християнської віри, що повинна була покликати язичницьких Мерян до зовсім нового життя і пробудити в них нове розуміння… Розглядаючи мапу досліджуваних місцевостей, видно, що Меряни у другу епоху колонізації не тримались, як робили колись, водних шляхів, вони тепер віддаляються від берегів рік і заглиблюються всередину країни… Кургани мають той самий спільний характер, і всі вони лише у найменших деталях відмінні один від одного”» [85, с. 8].
А. П. Богданов, вивчаючи й аналізуючи праці О. С. Уварова, дійшов висновку про проживання мерян (фінського етносу) на території усієї Мерянської землі не лише під час «першого періоду поховань», який охоплює VIII—XII століття (за знайденими монетами, до приходу в мерянську землю християнства), а й під час другої епохи поховань, яка охоплює період «утворення племені великоросів», себто період XII—XVI століть.
Учений А. П. Богданов звернув увагу на той факт, що кургани «першого періоду» мають спільний характер з курганами «другого періоду». Все ті ж круглі, невисокі (1—3 аршини) кургани. У слов’ян VIII—XII століть подібних не знайдено.
Характерно, що московському професорові ніхто й ніколи в Російській імперії не дозволив би відкрито спростовувати прийняту на озброєння державну догму «про міграцію слов’ян». Тому він мовчки обходив подібні питання «слов’янства», іноді навіть допускав думку можливого подальшого «ослов’янювання» фінських племен. Однак його фундаментальні висновки геть-чисто спростували подібну можливість. Дослідження відкрили зовсім іншу картину. Ось його висновки, зроблені на підставі краніологічних вимірів:
«У курганах Ярославських, як і в Південно-Західній частині Московської губернії та у губерніях Тверській і Володимирській, величезну перевагу має одне плем’я — довгоголове, у багатьох місцях збережене майже у чистому вигляді» [85, с. 12].
І далі: «Найчастіше доліхоцефальність (довгоголовість.—В.Б.) спостерігалась при розкопках у Московській і Тверській губерніях, там, де могили були простіші й бідніші» [85, с. 13].
Найціннішим висновком стали слова професора про значно більше поширення мерян і споріднених із ними фінських племен, ніж припускав, подаючи свою «Мапу Мерянської землі», О. С. Уваров. Антропологічні дослідження підтвердили, що фінські племена в VII—XIII століттях займали не лише сучасні Московську, Тверську, Ярославську, Володимирську, Івановську і Рязанську області, а практично всі західні й південні області сучасної Росії: Смоленську, Брянську, Новгородську, Ленінградську, Тульську, Калузьку, Орловську, Курську, Липецьку тощо. Тобто мапа академіка В. В. Сєдова поширюється і на VIII—XVI століття. Не було в історичному минулому ніякого «ослов’янювання» фінських племен. Фінські племена — корінний етнос «великоросів».
А. П. Богданов роз’яснює: «Таким чином, Ярославська, Володимирська, Московська, Тверська, Вологодська, Рязанська і Нижегородська губернії — це місцевості з Мерянським населенням, більшим або меншим, зважаючи на віддаленість від центрів Переяславського і Ростовського озер. Ми зупинилися на цьому через те, що, за винятком губерній Вологодської та Рязанської, з яких у нас немає курганних черепів, із усіх інших ми маємо курганні черепи того ж типу, як і найпоширеніші Мерянські. Отже, і краніологія, якщо не дає чіткої вказівки на поширення Мерян, то принаймні підтверджує добуте археологічним і лінгвістичним шляхом. (А далі — найбільш цікава думка.—В.Б.) Різниця лише в тому, що краніологічний тип, властивий переважно Мерянському населенню, поширюється на Південь і Південний Захід значно далі — до Чернігівської та Київської губерній, а на Північний Захід і Захід аж до Мінська, Новгорода та Олонецької губернії. По Західній і Південно-Західній межі лінгвістична група не збігається з антропологічною, але й граф Уваров твердить, що південну межу й західну важко визначити археологічно й лінгвістично, а значить, тут не існує, по суті, протиріч між добутими результатами, а є лише деяка підказка з боку краніології» [85, с. 7].
Висновок антрополога А. П. Богданова, до речі, ставить хрест не лише на московському «слов’янському корінні», а й на вигаданих «в’ятичах-слов’янах», яким немає місця на антропологічній мапі. Через що навіть академік О. О. Шахматов «перемістив» так званих в’ятичів із «верхів’я Оки» у «пониззя Дону». Такі великі відкриття супроводжують нас, як тільки ми відриваємося від московської історичної облуди і спираємося на фактологічні джерела.
А. П. Богданов допускав можливість появи окремих слов’ян, як індивідуумів, серед мері. Ось його слова: «Якщо Слов’янський тип приймати короткоголовим (брахіцефали.—В.Б.), то Мерянська земля в курганний період лише зрідка заселялася слов’янами, до того ж не цілими селищами (тому що не було знайдено жодної групи курганів, де б переважали короткоголові), а окремими родинами…» [85, с. 13].
По-перше, йдеться про весь «курганний період», а це час із VIII до XVI століття. І по-друге, треба пам’ятати й ураховувати роботи професора-фінолога Матіаса Олександра Кастрена, який ще в першій половині XIX століття засвідчив факт існування «західної і східної гілки фінських племен».
«До західної гілки зараховують звичайно Фінів, у питомому сенсі, тобто фінляндців і фінські племена теперішніх губерній: Естляндської, Петербурзької і частково Олонецької та Тверської» [81, с. 30].
А східна гілка фінських племен узагалі поділяється на три підгрупи і містить усі племена (нині народи) Волги, Оки, Ками, Уралу і Сибіру. Тобто серед деяких фінських племен могли бути й брахіцефали (короткоголові). Це питання не досліджено. Однак точно встановлено, що слов’янські племена були лише брахіцефалами. Поодиноких представників слов’янських племен треба вилучити із «курганного племені» Мерянської землі VIII—XIII століть ще і з тієї причини, що вже сучасний московський професор В. Б. Кобрін у своїй книзі «Влада і власність у середньовічній Росії (XV—XVI ст.)» (Москва, 1985), вивчивши родоводи дворянства центральної Росії (колишньої Ростовсько-Суздальської землі), виявив, що всі вони беруть свій початок не раніше другої половини XIII століття, тобто мають татарське походження, і це історично пов’язано до дрібних подій і речей.
