Оксамит нездавнених літ - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" (библиотека книг txt) 📗
Уже проводжаючи до машини, що мала відвезти Богдана Сильвестровича на знімання, я спитав, чи світить, на його думку, у такому шаленому вихорі змін щось Україні?
- Цього ніхто не спинить, - відказав Б.С.Ступка відразу, без вагань та роздумів, як переважене і передумане. - Світанку ж он не спинити, - кинув поглядом на досвітнє небо.
Через багато років, коли за роль Богдана Хмельницького у фільмі "Вогнем і мечем" на адресу Б.С.Ступки летіли непоодинокі критичні стріли, мені легше було зрозуміти, що думав і чого хотів цей визначний митець сучасності. Бо думав він і чинив, тепер і колись, як справжній український патріот.
А на сусідських режисерів нічого губу кривити: як самі нездатні, то хай нам, онучатам поганим, сусіда розказує нашу ж історію.
***
Тим часом видавати газету, яку поважали б люди, з кожним днем ставало все важче.
Траплялося, що по окремих публікаціях збиралися спеціальні збори партійного активу. Одні з них добряче закарбувалися в пам’яті.
У "Літературній Україні" щойно опублікували колективне звернення на захист національної символіки за підписами Олеся Гончара, Івана Драча, Володимира Яворівського, Володимира Черняка і ще цілої низки видатних діячів української культури та науки. Ми одразу ж передрукували його у “Радянському Поліссі" - на першій сторінці, поряд із заголовком газети.
На партактиві за такий гріх мені почали м’яти боки, як мовиться, з місця в скач.
- Та як він посмів! - обурювалися працівники райкому партії, звільнені й незвільнені секретарі парторганізацій. - Адже під цим прапором тільки на Західній Україні вбито понад тридцять тисяч людей.
Врешті мене витягнули на трибуну і зажадали пояснень.
- Я не радив би вам рахувати, під якими прапорами більше вбито, - з собою я прихопив один із номерів газети "Аргументы и факты". - Ось свіжа публікація в "Аргументах", яка вже нікого не залишить байдужим. Під радянськими прапорами, за підрахунками істориків, безвинно загинули доста десяти мільйонів.
У залі галас, тупіт, розлючені й розчервонілі обличчя... Найприкріше те, що з багатьма із роздратованих моїх опонентів у залі я пропрацював низку років...
А як притихло трішки, спробував я говорити про відповідальність нашого покоління перед дітьми, щоби не сміялися вони "...насмешкой горькою над промотавшимся отцом".
У залі новий спалах обурення.
- Що це за віршики?! Це не наші віршики! - аж розмахував руками директор одного з заводів.
У наступному номері газети сумлінно переповідалися події на партактиві, у тому числі й сцена з "віршиками", та пояснювалося товаришу директорові заводу, що вони дійсно "не наші", а належать перу Лєрмонтова.
На кілька днів у районі стачало реготу з директора.
Для моєї сім'ї не було дивиною, що квартиру нашу кегебісти “пасуть”. Але той випадок таки подивував.
Ми з дружиною були на сімейному святі в сусіда. Пізно ввечері я вирішив збігати додому попорати господарку. Тільки клацнув вимикач, як пролунав телефонний дзвінок.
- Я хочу з Вами терміново зустрітися, - почув у трубці голос опера місцевого КДБ.
- А до завтра хіба не потерпить? Дванадцята ночі.
- У Ваших інтересах не відкладати зустріч, - чи то інтригує, чи то залякує опер. - Хочете - у КДБ, хочете - у редакції чи деінде.
Такої пори добровільно в КДБ, навіть у редакцію йти не випадало, тим більше після святкового столу - мало яку провокацію можуть встругнути.
- Нікуди я не піду. Якщо Вам так горить, - я вийду на тротуар навпроти мого будинку.
Виходжу. Стоїть уже нічний гість - отже, телефонував не з відділення КДБ, а десь зблизька, звідки, ймовірно, "пасли".
- Завтра у місті мас відбутися несанкціонований мітинг. Ви повинні його відмінити, - зажадав без усяких “цвяхів” опер.
- Зачекайте. Моя компетенція - випускати газету в Камені- Каширському. Призначати чи відміняти мітинги - справа Ради Руху, яка в Луцьку.
- Воно то так, але як Ви зателефонуєте, то Вас послухаються.
- Нікуди я не телефонуватиму.
- Ви повинні це зробити, - наполягав опер. - Рухівці мають привезти компромат на першого секретаря. Хоч він і негідник, але все-таки перший секретар і прапор районної парторганізації. А негідник того, що підпільно пригнав з Польщі собі авто, зачинив у лісгоспівському гаражі й тішить себе, що ніхто його витівок не знає. Але рятувати треба і телефонувати треба.
- Нікуди я телефонувати не буду, - з годину стоїмо один супроти одного по різні боки хвіртки.
Врешті під приводом зателефонувати опер зайшов у хату, викликав до мене додому ще й головного лікаря району Р.І. Шпарика і тепер "кантував”обох:
- Ви представники Руху в районі. Ви повинні відмінити несанкціонований мітинг.
Таке “кантування” тривало цілісіньку ніч, і вже о сьомій ранку терпець до цього кадебівського квартиранта урвався:
- Через дві години - початок робочого дня. Майте совість, дайте нам хоч годину відпочити.
Дивно і вельми непросто складалися стосунки газети "Радянське Полісся" з владними структурами "перебудовних" часів, насамперед з партійними органами, “керівними і спрямовуючими”. Газетярам хотілося відійти від штучної мови (ставши на трудову вахту) і від показу штучної вигаданої дійсності, забезпечувати людям не видимість гласності, своєрідний муляж її, а таки справжню гласність - допоки про свободу слова та друку говорити було передчасно.
І весь час у природному прагненні нормально і чесно робити свою газетярську роботу ми натикалися на різку партійну протидію. У фейлетоні “Суміжна професія” порушувалася проблема дотримання звичайнісінького людського глузду: чому школу в селі Підріччя повинні будувати лікарі з райцентру, пекарі та швеї, а не професійні будівельники?
Зобачивши у фейлетоні критику методів управління народним господарством, райком створює спеціальну комісію за участю ветеранів партії, членів парткомісії районної парторганізації, пишуться довідки, пояснення і т.ін., а тоді на пленумі редактора лупцюють, як снопа.
А скільки свисту та ґвалту було, коли опублікували ряд творів з репертуару знаменитого львівського колективу "Не журись"... Особливо секретарів райкому зачепила пісенька про Павлика Морозова, де в’їдливо висміювалось одне з найогидніших явищ - стукацтво, та й сама постать “зразкового піонера”.
Після оприлюднення листа Юрія Косача з Нью-Йорка - нові претензії. Хто дав право опублікувати, що родинну гілку Лесі Українки на Чернігівщині люто винищили у громадянську війну? Хто винищив? З листа однозначно зрозуміло: більшовицький почерк. І друга: Леся Українка - співець досвітніх вогнів та бідного пролетаріату, а родині її, дивись, належали маєтності на Полтавщині та Київщині, у самому Києві й чималенько на Волині - Залісся, Запруддя, Луцьк, Будище, Волошки, Колодяжне.
- То розкуркульте Лесю, - не втримався я на присікування сановитого партайгеносе.
Листа Юрія Косача я дозволю собі сьогодні передрукувати повністю, адже він, на мій погляд, становить чималий інтерес для літературознавців та істориків. Лист, наскільки відомо, ніде, крім "Радянського Полісся", ще не публікувався.
***
Нью-Йорк, 8.3.86
Керівництву історико-краєзнавчого
музею Камінь-Каширського району
Шановні й дорогі земляки!
Я отримав ваше звернення в справі деяких питань, пов’язаних із життям Лесі Українки. На жаль, нічого надто конкретного я не можу Вам доповісти, насамперед тому, що в політтях, які Вас цікавлять, мене на світі не було. Отож мої відомості обмежуються до фрагментарно - епізодичних спогадів, які збереглися в моїй пам ’яті, коли мені було 5-8-10 років, а згодом, за моєї юності, іноді дещо говорилося, але назагал „ моїх батьків - Миколу Петровича Косача та Наталію Григорівну Косач - справи і спогади родинні, здається, мало цікавили і, як кажу вище, були швидше принагідними експромтами і ремінісценціями з давнього минулого. Згодом дещо про "чернігівських ” Косачів (коли я почав цим цікавитися) довідувався, наприклад від дядька (троюрідного) Миколи Олександровича Косача, бойового офіцера у першій світовій війні, капітана гвардійської артилерії, який дивом дивним зі своїми частинами проходив у 1915 р. околицею Колодяжного. Також дещо може розповісти Валентина Болдирева, що живе в Києві (у неї збереглося навіть родословне дерево Косачів, яке варто було б сфотографувати) та й інші принагідні особи (ось, наприклад, Аріадна Михайлівна Труш, дочка Драгоманова, заміжня була за художником Іваном Трушем у Львові, у неї були цікаві спогади, бо бувала у Косачів на Волині й у Києві. Діти "чернігівського" Косача живуть в Австралії, може, вони знають більше).
