Аномальна зона - Кокотюха Андрей Анатольевич (е книги TXT) 📗
— Привiт, — вiдповiв вiн. — Я тут ось сьорбаю…
— Хочу чаю, — сказала Тамара, пошукала очима офiцiантку, зробила їй знак i, коли дiвчина пiдiйшла, навiть не попросила, а розпорядилася, не дивлячись у меню: — Фруктовий чай. Байдуже який. Можна в пакетику. З лимоном. I швидше, якщо можна.
Офiцiантка вiдiйшла. Зрозумiвши, що її дещо панську поведiнку можна по-рiзному сприймати, Тома пояснила Шамраю з нотками вибачення:
— Змерзла… Не люблю листопад. Осiнь i зима — не мої пори року. I голова чогось розламується.
Вiктор хотiв запитати, коли вона встигла змерзнути, адже щойно вийшла з машини, де напевне працює пiчка. Та дiвчина нiби передбачила подiбну цiкавiсть:
— Це, мабуть, щось нервове. Тiпає всю останнiм часом. Руки зводить, дрижаки ловлю… Бр-р-р! — вона мерзлякувато повела плечима й вiдразу помiняла тему: — Так ви були в Пiдлiсному? Не обдурила я вас?
Шамрай вiдпив з чашки. Напiй майже охолов. Тим часом Тамара за знайомою йому вже звичкою закурила.
— Їздили ми туди, — вiдповiв вiн.
— I як вам видовище?
— Ви про все прочитаєте на наступному тижнi в нашiй газетi. Якщо двома словами — там справдi щось схоже на аномальну зону. В кожному разi, прилади показали наявнiсть таких аномалiй у центрi села.
Принесли чай. Тамара поклала цигарку на край попiльнички, обхопила гарячу чашку долонями, на мить примружила очi. Потiм розплющила їх знову, глянула на Вiктора, схиливши голову набiк.
— Ви говорите речi, яких я собi не можу уявити. В тому чортовому Пiдлiсному батьки мене зробили. Але там я жодного разу не була. I не знаю, де там центр, а де — околиця.
— З того, що я знаю про мiсця з поганою енергетикою, можу вам сказати: вiдомi випадки, коли ця енергетика продовжувала негативно впливати на людей навiть пiсля того, як вони залишали такi мiсця. Це як зараза, розумiєте? Або, якщо хочете, своєрiдний фатум…
— Прокляття, ви хотiли сказати, — розвинула думку Тамара.
— Нiчого я такого не говорив. Проклятi мiсця — це з фiльмiв жахiв.
— Вони бувають, — впевнено вела своє Тамара. — I ви тiльки що непрямо це пiдтвердили. Село Пiдлiсне, моя батькiвщина, на якiй я нiколи не була, — типове прокляте мiсце. До того часу, поки там жили люди, воно живилося їхньою енергiєю. Тепер воно вимагає, аби люди повернулися. Пiдлiсне вимагає жертв, розумiєте?
Шамрай мiг поклястися: у даний момент Тома Томiлiна була при здоровому глуздi. Можливо, для когось це не причина i не аргумент, але — вона водить машину. Психiчно неврiвноваженим прав не видають. Та водночас вона говорила речi, якi не вкладаються в головi.
— Значить так, — дiловито промовив Вiктор. — Я справдi вчора їздив у Пiдлiсне i на собi вiдчув: щось там не те, енергетика не найкраща. Але, якщо дивитися на речi рацiонально, щось подiбне вiдчувається в будь-якiй мiсцевостi, де давно не живуть люди. Зайдiть навiть у напiврозвалений будинок на будь-якiй мiськiй околицi, скажiмо — десь на Корбутiвцi. Такий завжди знайдеться. I нехай довкола їздять машини, а буквально навпроти через дорогу блищить вогниками зал гральних автоматiв чи сучасний супермаркет: та споруда здасться вам мiсцем, де зупинився час i оселилися привиди. Дякую вам за наводку — тепер ми знаємо, де знаходиться ще одна аномальна зона. Справдi, я досi вiдчуваю себе якось незатишно…
— О! — перебила його дiвчина. — Все, далi нiчого не треба говорити. Все iнше — похiдне. Якщо туди бiльше не їздити, у вас це, напевне, пройде. Бо ви з тим бiсовим Пiдлiсним жодним боком не зв’язанi! А я ж казала вам: сама знаю людей, якi зникали в тiй аномальнiй зонi!
— Зовсiм зникали? — уточнив Шамрай. — Ви тодi нiчого конкретнiшого так i не розказали…
— Дехто зовсiм… — Тамара стенула плечима, вiдпила чаю, затягнулася цигаркою. — Ясно, їх я сама не бачила: вони ж щезли. Це я чула вiд людей, чиї знайомi на якийсь час зникали, а потiм невiдомо звiдки з’являлися. Кожен з тих бiдолах пiсля того втрачав шматок пам’ятi. Знаєте, як казали у тому кiно: тут пам’ятаю, тут не пам’ятаю.
— Ви можете назвати менi хоча б одну таку людину?
— Для чого? — Тамара знову стенула плечима. — Однаково ви нiкого не знайдете. Їх швиденько вивезли якнайдалi. Я, коли чесно, до цих казок так само з гумором ставилася, як оце ви…
— Чого це я з гумором? Зовсiм нiчого смiшного… — Шамрай спробував виправдатися.
— Я ж бачу, — знову перервала його Томiлiна. — Я ще тодi, коли вперше до вас прийшла, все побачила. Ви дивилися на мене, як на iдiотку. Хоча в Пiдлiсне поїхали — це ваша робота, ваш хлiб. Переконалися, що там не все чисто, енергетика погана. Значить, наполовину я таки була права. Правильно?
Поки що докази були залiзними. Не прийняти їх Вiктор не мiг: справдi, все саме так i вiдбувалося. Вiн мовчки кивнув.
— Бачите? — тепер у очах дiвчини блиснули переможнi вогники. — Тепер ви навряд чи категорично заперечите, що я, чи такi як я, можуть вiдчувати на собi залишки впливу тiєї поганої енергетики. У кожного це проявляється по-рiзному. Скажу тiльки за себе, Бог з ними, з iншими.
Томiлiна вiдсунула чашку, нахилилася до Шамрая, буквально влiгшись грудьми на поверхню столу. Їхнi обличчя опинилися майже поруч. Тепер вона стишила голос до шепоту, який видався Вiктору дещо лиховiсним:
— Мене й далi кличе Пiдлiсне, розумiєте? Коли це вiдбувалося з кимось, я смiялась. Взагалi, зовсiм випадково дiзналася про зв’язок з тим, що вiдбувається тут, — Тома провела себе пучкою вказiвного пальця по лобi, — i поганою енергетикою мiсця, де я бiльше восьми мiсяцiв провела в материнськiй утробi.
— Що значить — кличе? — Шамрай теж стишив голос.
— Менi важко це пояснити. Зате завдяки вам я дiзналася — мої вiдчуття можуть бути правдою. Як з цим боротися — поки не знаю.
Тамара випросталася, взяла двома пальцями недокурену цигарку, пiдняла її на рiвень очей, подивилася на спiвбесiдника нiби крiзь неї, обережно поклала в попiльничку.
— Тепер я знаю, що з усiм цим робити i куди далi йти, — промовила вона.
— Ну i? — Шамрай не знав, що ще запитати.
— Є одна баба, живе десь пiд Коростишевом. Поїду до неї, пораджуся. Кажуть, вона таким речам раду дає. Дякую за все, що ви зробили.
Вона пiдвелася, непомiтним рухом витягла гаманець, виклала на стiл купюру.
— Перестаньте, я заплачу, — Вiктор квапливо полiз по грошi.
— Там вистачить. Дякую за все ще раз.
— Та я ж нiчого не зробив!
— Та ж ви навiть не знаєте, що зробили для мене! — в тон йому загадково вiдповiла Тамара Томiлiна. — Ви взяли на себе труд дiзнатися: у моїх страхiв є походження. Все, далi я сама. Успiхiв.
Вона швидко вийшла з кафе. Вiктор провiв поглядом її машину.
Репортаж з аномальної зони вийшов, як i планувалося, за тиждень.
Листопад уже повноцiнно вступив у свої права, вночi навiть почалися легкi заморозки. Вiднедавна Шамрай став чомусь дуже чутливим до змiн погоди, тому в п’ятницю, наступного дня пiсля виходу «Неймовiрних фактiв», прокинувся з головним болем i закладеним носом. Подзвонив секретарцi, сказав, що сидiтиме сьогоднi вдома, i вкотре за цей рiк зробив зауваження у бiк дзеркала: тобi, мовляв, тридцять рокiв лише, а ти вже справжня руїна.
Щоправда, пiсля подiй, про якi не хотiлося згадувати, Вiктор Шамрай виглядав мiнiмум на п’ять рокiв старшим. Його старила рання сивина, досить щедро заснiживши чорне волосся, особливо — на скронях.
Вiн пив чай з калиною, аж раптом озвався мобiльник. Номер незнайомий. Вiдповiдати не хотiлося, але Вiктор вiдгукнувся за звичкою, яка випередила бажання взагалi вимкнути трубку.
— Слухаю.
— Вiктор Шамрай? — голос теж незнайомий.
— Я. А…
— Ви зараз де знаходитесь? На роботi сказали — ви вдома.
— Правду сказали.
— Будьте вдома, будь ласка. Хвилин за двадцять я за вами заїду.
— А…
Незнайомець дав вiдбiй.
У дверi подзвонили швидше, нiж за двадцять хвилин. Шамрай вiдчинив. На порозi стояв чоловiк рокiв пiд сорок, якось казенно пiдстрижений, його перебитий нiс вiдразу кидався в очi.
