Аномальна зона - Кокотюха Андрей Анатольевич (е книги TXT) 📗
— Саме так.
— Ну, i останнiй абзац. «Пiсля свого повернення я подзвонив Тамарi Томiлiнiй. Ми зустрiлися в кафе бiля Соборної площi. Я розказав про результати нашого дослiдження i пiдтвердив: те мiсце, про яке вона говорила, справдi можна назвати аномальною зоною. На що Тамара Томiлiна сказала: «Я вiдчуваю, як Пiдлiсне кличе мене». I повiдомила про свiй намiр поїхати лiкуватися до якоїсь народної цiлительки, що мешкає, за її словами, десь пiд Коростишевом Житомирської областi. Пiсля того з Тамарою Томiлiною я не спiлкувався i не зустрiчався. Де вона може перебувати в даний момент, не знаю. Число, пiдпис». Правильно?
— Правильно.
— Тепер скажiть з огляду на те, на що я вже звертала вашу увагу: ви самi вiрите в те, що написали?
— Де? В газетi чи вам?
— Менi, — зiтхнула слiдча. — Бо менi як людинi цiкаво i корисно було б знати, наскiльки ви вiрите в те, про що пишете в своїй газетi.
— Це наша робота, — Шамрай вирiшив обмежитися лаконiчною вiдповiддю. — Головне, аби читачi в це повiрили.
— Ми не вашi читачi, — знову озвався ззаду Бражник.
— Згодна, — кивнула Кiра. — Для вас i для всiх, хто читає «Неймовiрнi факти», зникнення Тамари Томiлiної, яку нiбито кличе якесь прокляте мiсце в якiйсь вiдселенiй мiсцевостi, може вважатися явищем, яке не треба особливо пояснювати. Це дивна логiка речей, дивна логiка запропонованих обставин, та аж нiяк не логiка працiвникiв правоохоронних органiв. Для нас, Вiкторе Максимовичу, зникнення Тамари Томiлiної, в який би паралельний свiт вона не пiрнула, в першу чергу вважається зникненням ключового свiдка у справi навмисного вбивства. Чули про справу Пiддубного?
Банкiра Григорiя Пiддубного вбили мiсяць тому, наприкiнцi жовтня.
Якби Шамрай мав звичку дивитись телевiзiйнi новини або читати газети, словом, якби вiн жив у свiтi реальнiшому за той, якiй вiн описує в своїй газетi, ця iсторiя не пройшла б повз його увагу. Адже не кожен день у Житомирi вбивають бiзнесменiв такого масштабу.
Вбитий лише влiтку вiдзначив своє сорокарiччя, причому гуляв, кажуть, з розмахом. На що Шамрай, коли почув цю деталь вiд Кiри, тут же зауважив: сорок рокiв не святкують, прикмета погана. Ось тепер маєте наочне пiдтвердження. Проте слiдча пропустила його реплiку повз вуха — навряд чи забобони якось пов’язанi з кримiнальною справою.
Отже, Григорiя Пiддубного, сорокарiчного директора Житомирського регiонального вiддiлення банку «Родослав», застрелили з пiстолета марки «Беретта Сигар» — зi зброї, якою в європейських країнах, а вiднедавна i в Українi, озброюються переважно особистi охоронцi. Убивця стрiляв двiчi. Перша куля застрягла в животi, друга пробила голову. В обох випадках стрiляли зблизька, за висновками експертiв, не далi, як з вiдстанi простягнутої руки.
Вбивство сталося на першому поверсi у замiському будинку банкiра. Пiсля розлучення з дружиною мiська квартира залишилася їй та доньцi, будинок перейшов до Пiддубного. Розлучення скандальним не було, з дружиною вiн розiйшовся три роки тому за обопiльною згодою i, за словами тих, хто знав цю родину, жодних претензiй майнового чи особистого характеру колишня жiнка банкiровi не висувала. Навпаки, розлучившись, вони стали бувати в тих мiсцях, де ранiше Пiддубний з’являвся сам. Зустрiчаючись, колишнє подружжя досить мило спiлкувалося. Вони навiть знайомили один одного зi своїми коханками та коханцями.
Власне, про Тамару Томiлiну першою згадала саме колишня дружина вбитого.
Тамара Томiлiна вже бiльше року була коханкою Григорiя Пiддубного.
Як саме вона опинилася в життi банкiра, нi колишня його дружина, нi близькi друзi, нi дiловi партнери толком пояснити не могли. В якийсь момент Пiддубний просто прийшов з нею на якусь дiлову вечерю, представив своєю близькою подругою, а пiсля того їх частенько бачили разом. З цього Шамрай зробив промiжний висновок: вiн, виявляється, зовсiм нiчого не довiдався про молоду жiнку, з якою познайомився. Знав лише, що в неї є срiблястий «Пежо», не новий, але цiлком пристойний автомобiль. Тепер ясно, звiдки в неї така машина. Але чим займалася Тамара крiм того, що була коханкою банкiра, вiн i далi не знав. Не знали цього нi друзi убитого, нi мiлiцiя. Хоча для всiх було цiлком достатньо тiєї обставини, що дiвчина — коханка вiдомого в мiстi бiзнесмена. Цей статус можна при бажаннi назвати професiєю, причому — однiєю з найдавнiших.
Невiдомо було також, хто саме викликав мiлiцiю. Дзвiнок був анонiмним, говорили з автомата на автовокзалi. Черговий мiлiцiонер, який прийняв повiдомлення, пiзнiше пояснював: голос очевидно змiнений, не розбереш, чи жiнка придурюється чоловiком, чи навпаки, мужик — бабою. Але час, коли подзвонили в мiлiцiю, зафiксований точно: двадцять третя година двадцять хвилин. Пiзнiше експерти зробили однозначний висновок — вбивство сталося не пiзнiше десятої години вечора плюс-мiнус п’ятнадцять хвилин.
Вiдштовхуючись вiд цього, слiдство припустило, що мiлiцiю мiг викликати або вбивця, або — i це бiльш ймовiрно — свiдок злочину. Вiд мiсця скоєння злочину, тобто вiд замiського будинку Пiддубного, цiлком реально дiстатись на машинi вночi за сорок хвилин. Припустимо, пояснював тепер уже Бражник, тiло знайшли випадково. I знайшов його той або та, кого банкiр чекав у себе вдома пiсля десятої вечора. Значить, або гiсть розминувся з убивцею буквально на якихось п’ять хвилин, або зiткнувся з ним нiс до носа i насилу втiк, або сам був убивцею. В будь-якому випадку потрiбен час для оцiнки ситуацiї i прийняття рiшення (якщо гiсть — не вбивця), i для завершення в будинку вбитого якихось своїх справ (якщо мiлiцiю все ж таки викликав злочинець). Так чи iнакше, а хвилин двадцять-тридцять можна смiливо списати. Потiм, доїхавши до автовокзалу, цей незнайомий мiг ще хвилин п’ять-десять почекати, вибираючи телефон-автомат якнайдалi вiд стороннiх вух. Отже, за часом усе сходилось.
Проте i Бражник, i Кiра Березовська були схильнi вважати трохи iнакше. Так, за часом усе складалося. Ось тiльки навряд чи мiлiцiю мiг викликати вбивця, хоча такiй варiант розвитку подiй теж слiд передбачити. Одначе i опер, i слiдча зiйшлися в одному: невiдомий, котрий змiненим голосом викликав мiлiцiю, мiг у той час перебувати в будинку. Значить, мiг бачити, як убили банкiра, i головне — хто його вбив. Тодi як убивця свiдка не помiтив або, найiмовiрнiше, не шукав: застрелив Пiддубного, розвернувся i подався геть. У такому разi свiдок, чи хто вiн там, мiг пересидiти якийсь час, тремтячи вiд страху, потiм обережно вибратися зi свого сховку, побачити скоєне i гайнути по мiлiцiю.
Це означає, до всього iншого, що в свiдка було авто. Машина Пiддубного, «Мiцубiсi паджеро», стояла в гаражi. На горе, три тижнi тому не було дощу, i слiди чужих протекторiв бiля будинку не лишилися.
Банкiр Пiддубний зазвичай любив водити машину сам. Лише в окремих випадках його возив спецiально прикрiплений водiй. Як правило, це траплялося пiсля якого-небудь банкету, хоча гулянками Пiддубний не зловживав. Його завжди супроводжували двоє охоронцiв у окремiй машинi, яку шеф вiдпускав, коли невеличкий кортеж пiд’їжджав до будинку i охоронцi перевiряли, чи все в околицях гаразд. За своє життя банкiр Пiддубний чомусь не боявся. Вiрнiше, як говорили тi, хто давно знав убитого, вiн своє вже вiдбоявся у бандитськi дев’яностi, коли всi стрiляли в усiх.
Справдi, жодних заяв вiд Григорiя Пiддубного про загрози своєму життю мiлiцiя не отримувала.
У той день усе було як завжди. Додому Пiддубний повернувся ранiше, нiж звичайно. За словами начальника служби охорони банку, останнiм часом, десь приблизно з пiвроку, шеф їхав ранiше з офiсу додому лише в тих випадках, коли там на нього вже чекала Тамара з вечерею. Пiддубний обмовлявся про заведену недавно традицiю — вечеряти з коханкою при свiчках. Така вечеря нiколи не планувалася наперед. Отже, коли саме шефовi стрельне поїхати на романтичну вечерю зi своєю подругою, не знав нiхто. Навiть вiн сам.
Охоронцi пiдтвердили: на другому поверсi будинку Пiддубного у вiкнах горiло свiтло. Додому банкiр повернувся того фатального вечора за чверть дев’ята. Трохи бiльше нiж за годину його вбили.
