Холодний Яр: спогади осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру. - Горліс-Горський Юрій Юрійович
— Слухай но, козаче... Ти давно з війська?
— Як з Ланьцута втік — третій тиждень.
— Ну... і як там наше військо? Що поробляє? Серця у нас тьохнули, завмерли...
— Ну, та інтерноване... У таборах.
— Гмм... Інтерноване кажеш. Щож то за мудре слово таке?! Уміжнароднене тобто — чи що?
— Ну, в таборах. За дротами. Вроді, як би полонені, а тільки не полонені — а інтерновані.
Терещенко замотав пасмо бороди на палець.
— Т-ттак... Ну, а ґудзик отож у тебе — від урядової військової уніформи — ні?
— Та ґудзики носять. І відзнаки носять. Тільки зброю забрали.
Довкола зітхнули. Терещенко смикнув пасмо бороди, аж затріщало.
— Ну, а коні як?
— І коні забрали.
Партизани тривожно зашепотіли. Терещенко заламав бороду об груди.
— Ну, а як же, на весну готовиться щось — ні?
— Та... говорили старшини у таборі, що весною повстанці большевиків розіб'ють. Тоді й нас на Україну відпустять, віддадуть нашу зброю. Ну, а мені не хотілося дожидати. Дурійка за дротами чіпляється. Утік, щоб до повстанців приєднатися. У таборах — кожний про те тільки й мріє.
Стоїмо коло Гриця задумані, з спорожнілими серцями. Сумні новини передавали на шляху з уст до уст, із чоти в чоту...
Терещенко розпушив пальцями бороду.
— Панове старшини! Звести полк півкругом до могили!
Штаб виліз на верх до хреста. Як полк в густих лавах оточив півкругом Нечаєву могилу, Терещенко коротко з'ясував положення. Скінчивши, підніс руку.
— Хто за тим, щоб іти за Збруч, здати коней та зброю і відпочивати за дротами — руку з шаблею до гори!
Партизани понуро мовчали, схилившись у сідлах. Ласкаво потріпували по шиях чотириногих бойових товаришів.
— Хто за тим, щоб вертатися і — поки наша сила — бити ворога?!
Лави заворушилися. Блиснули на сонці клинки шабель. Всі до одного...
Терещенко обернувся до Хмари.
— Пане полковнику! Віддаю назад у твої руки полк. Мені дозволь, по давньому, тачанками кермувати.
Змісця повертаєм на Схід. Гриця поки що на тачанку примостили. За Красним розігнали з пересердя на чотири вітри червоний полк, що згубивши нас, намагався догнати. Зарубали із півсотні «котовців«. Поховали на скору руку при дорозі дев'ять своїх убитих і рушили дальше. Гриць передягнувся, озброївся і сів на коня. Лише ґудзик від його старих штанів я відрізав і сховав до своєї адьютантської торби, — в Холодному Яру показати...
Бог перейшли по льоду, вище попередньої переправи і взяли напрям на Таращанщину, щоб уникнути зустрічі із знайомими вже червоними частинами. Перевтомлені й обізлені, перемелюємо шаблями все живе червоне, що попадалося під руки по дорозі.
На Таращанщині натрапляєм на мале село, так щасливо положене між лісами далеко від великих доріг, що ні за світової війни, ні за «громадянської» — не бачило ще в своїх хатах війська. В тому, забутому Богом і совітською властю селі, дозволяєм собі неможливий «люксус«: відпочиваєм цілу добу. Та другого дня вже гупали по селі гармати «червонців«, що таки відшукали наш слід. Йдемо, відбиваючись, на Черкащину.
По дорозі, відчепившись вже від «червонців«, що погналися за якимось іншим партизанським загоном, розганяєм червону піхоту, що облягала велике село Медин. У Медині була міцна повстанська організація, щось на зразок холодноярських сіл. Захоплюєм без коней і упряжі дві вкопані під селом гармати, що цілу добу вже обстрілювали село. Мешканці Медина добре озброєні, оточили село окопами, колючим доротом, перевернутими до гори зубами боронами і не впускали до села «совєтской власті».
Гармати стріляли запальними стрільнами і поважна частина села вже була спалена. Та мединці — правдиве гніздо роздратованих шершнів. Видобувають рештки майна з-під згарищ, переносять його до уцілілих хат, зносять під спалену церкву своїх убитих, але піддаватися червоним ще й думки не мають... Усі мужчини, навіть кілька жінок і дівчат — з рушницями. Нарікають на сусідні села, що обіцяли виступити проти червоних і злякалися. Мала мединська «січ» досить гарматних набоїв, зложених місцевими артилеристами царського ще війська, по фаховому, в бліндажі. Мала й одну гармату з поломаним замком, до якого бракувало частин, між іншим і пружини з ударником. Стріляли, закладаючи у замок грубий цвях, б'ючи по ньому молотком на довгому держаку. Село мало кілька власних старшин різних родів зброї, між ними сапера і гарматчика. Боронилося по фаховому, чого не можна було сказати про двадцятикількагодинний наступ двох полків червоної піхоти. Кільканадцять полонених, між ними й одного командира, що їх мединці захопили підчас нічного випаду із села, не вбивали; тримали у двох хатах, як заложників.
Віддаєм завзятим оборонцям села захоплені червоні кулемети і гармати. Затягнувши їх до села, мединці глянули на майбутнє ще веселіше. У селі панувала чутка, що Петлюра з військом заняв уже Винницю.
На Черкащині вже не спішилися. Місцевість знайома, лісиста; в один ліс пірнув — в другому виринув. На початку третього тижня від зміни курсу із Заходу на Схід були ми вже у своїх холодноярських землянках. Хмара повів чорнолісців до Чорного ліса.
В землянках було все по старому. Лише килими ще більш потемніли та хлопці ще більш бородами пообростали.
Гриць, що пішов з нами до Холодного яру, та його, невиданий ще старими вояками українського війська, ґудзик з державним гербом — були «героями» у таборі. Грицеві наш табор подобався більш ніж ланцутський... Радів, що стрінув нас по дорозі, хоч, як признався, ще в Ланцуті мріяв, щоб добратися до Холодного яру.
Правдива вістка про українську армію впала чорною тінню на обличчя холодноярців. Гасла надія на визволення із Заходу; треба на власні руки і голови надію покладати.
Оповідаєм із Чорнотою Петренкові про нашу зустріч з «батьком» Махном. Петренко мав уже відомості про його дальший рух. Коло Канева Махно переправився через Дніпро на Лівобережжя. Лід для переправи тачанок і гармат був непевний. Закупили махнівці у селі солому, дошки, ворота, двері від клунь. Вірніше, забрали, не питаючи господарів згоди, але заплатили за все по-княжому. Застелили лід соломою, а поверх неї дощок наклали. Як тачанка чи гармата в'їжджала на лід, то зм'якшувалися вдари гостро підкованих копит, тай вага на ширший простір льоду розкладалася. Як перейшли усі, задній загін — вже під обстрілом червоних гармат— підпалив переправу. Згоріла солома з дошками, «згорів» і лід.
Будьонівці почали переправлятися вище махнівської переправи. Частина кінноти перейшла щасливо, та провалилася під лід батарея гармат з кіньми. Ну а Дніпро в тому місці глибокий - шість будьонівців одного одному на голову треба ставити, щоби з два на поверхню виглянути... Побоялися дальше переправлятися, пішли у Черкаси на міст, бо у Каневі — ще Зелений спалив... Поки обходили, Махно вже десь до Лубень доходив, потім на Миргород завернув. Розбив свіжу будьонівську дивізію, що перетинала йому дорогу, скинув із залізниці під Сагайдаком два бронепотяги, що вийшли закрити шлях на Полтаву. Поки бронепотяги обстрілювали колони Махна, полк махнових донців-будьоновців «сховався» під їх прикриттям. Підібравши момент, донці вірвалися до бронепотягів і вистріляли їх обслугу. «Батько» пішов дальше понад залізницею, налякав смертельно Полтаву, потім завернув понад залізницею на Харків, наробив паніки у Харкові і пішов десь на Чернигівщину. Маслака з донцями відправив на Дон — козацьку революцію робити.
Вже на весну натикалося. Бруньки на корчах і деревах пухли, набирали соку. Радісно приглядалися до тих перших звістунів тепла лісовики. Розпукнуться, зазеленіють — цілий ліс хатою стане...
У березні розмовляли ми, лежали на лежанці, як до землянки в супроводі зв'язка із Мельників увійшов... отаман Деркач. Худий і блідий ще по загоєних ранах.
— Слава Україні!
Зриваємося усі й оточуєм отамана, про якого не знали, чи живий. Петренко здав йому рапорт із стану в Холодному яру і передав командування. Деркач розвинув і молитовне оглянув наш чорний прапор, що лежав на кілках, вбитих у стіну землянки. Давно вже й ми не бачили його розвинутим. Потемніло срібло тризуба у терновому вінку... Новими думками, новим змістом і значенням війнув у наші душі напис: «Воля України-або смерть».
