Історія української літератури. Том 6 - Грушевський Михайло Сергійович (электронные книги без регистрации txt) 📗
Бо я знаю, яке місце займають у вас ці скрибенти. Зизаній, Філалет, Ортолог — це як нові три святителі. Ви на них і пороху впасти не даєте, і що б вони не написали, ви тому таку віру даєте, наче б з божих уст то чули. Говорю з досвіду, бо й мені вже від багатьох довелось почути через них не дуже добре слово. Зганити що-небудь "Ляментові" — то так як би за душу взяти слухача. Часто його називають дорогоцінним клейнотом, котрого мусять ховати для потомків. Це так, наче б задубілу єхидну за пазухою своєю розігрівали, аби потомки, нею вкушені, живцем померли і ні дочасного, ні вічного щастя ніколи не дізнали. Немилий мені цей клейнот — бодай би його не зроблено було, коли він лише в гріх богохульства вводить і тим дочасне нещастя і вічну муку накликає. От і ті нещасні клейноти і на ваш. мил. те пониження накликали і до того привели, що наші співобивателі вважають вас за єретиків" (125 — 6).
"Підіть за моєю порадою, чи подумайте щось краще — тільки робіть щось для спасіння душ ваших! Просіть божого помазаника короля пана свого милостивого (маєте тепер більше часу), аби дозволив скликати собор, і дасть Біг — скоро вже будемо в однім домі, що тепер, надвоє розділений, на собі носимо.
Маємо з своєї сторони повну ієрархію, також архімандритів, ігуменів, ієромонахів, пресвітерів. Маємо, в. м., преславних родів княжат і панів, шляхту й рицарство. Маємо великі братства по містах. Собор в ім’я Господнє, з спасенною метою зібраний, відповідним порядком почнеться, спокійно пройде і за волею божою скінчиться. У всіх часах християнських церковні розрухи, замішання й схизми заспокоювалися не чим іншим, як тільки соборами.
Коли ж того, в. м., не зробите, то за недовгий час з тяжким сумом і жалем душ наших будемо дивитися на сконання нашої руської церкви, так сильно схорованої в нашій (православній) частині. Чи багато ще зісталося шляхетських родів на нашій стороні? Скажіть, прошу вас, побачите ясно, що за десять літ убуло їх тисячі. А після вас убуде ще більше, бо вже за вашого життя діти ваші вже не ваші!" (127-8).
"Отже, так поступи, преславний стане шляхетський, — дасть Біг, потішишся скоро сам усяким добром і весь нарід руський потішиш! Бо зробиш діло і Богові миле, і собі спасенне. Бо що може бути миліше Богові в вірнім чоловіку, як любов з братією і з одновірцями? Без неї бо віра, як тіло без душі, мертва. Отже, очистьмо чисту віру, віру прадідів наших, від плям єретицьких, і вінчаймо її любов’ю з однодумцями в вірі. Тоді й Господь Бог буде з нами і поверне нам все добре для тіла і душі, чого ми так довго були позбавлені.
Упадок, що висить над церквою нашою, він віддалить.
Нарід наш руський на старожитній його свободі постановить.
Тобі, станові шляхетському, до урядів земських і гідностей сенаторських двері одчинить.
Міщанам дасть приступ до займання урядів і лавиці ратушній.
Побудує нам школи.
Церкви приоздобить.
Монастирі спорядить.
Пресвітерів увільнить від тягарів невільничих.
Нарешті всьому народові руському, тяжко пригніченому (utrapiony) з тої ж самої (релігійної) причини, отре щоденні сльози з очей.
Ще на землі дасть нам ужити того спокою небесного і іншим незчисленним добром наділить.
А по дочасних успіхах додасть вічних розкошів у царстві своїм небеснім.
Ім’я наше в будучих віках зробить похвальним.
За те, що довершимо діла божого, заваливши і вирівнявши любов’ю і одністю братською ту прокляту пропасть схизми, що стільки віків лежить отвором — начебто неперехідним.
І приведемо до того, що в тім преславнім королівстві всі ми — русь, поляки і литва — як одними устами і одним серцем будемо хвалити й славити Бога в трійці єдиного.
Амінь, станься, дай-то, Боже" (129).
Тут кінчиться сама "Апологія". Наступають "Консидерації" про ті різниці, що ділять церкву західну від східної — нараховує їх Смотрицький шість (походження св. духа, чистилище, євхаристія на неквашеному хлібі, признання тимчасової посмертної нагороди і кари для померлих душ — перед страшним судом, примат римський, причастя під одним видом). Автор, розбираючи їх, доводить, що становище західної церкви в усіх отаких суперечних питаннях правильне, в них, а значить і у всіх догматах, вона свобідна від якої-небудь єресі, а значить усі відміни лягають обвинуваченням на церкву східну.
Нарешті, користуючися з двох вільних сторінок, що зісталися в друку порожніми, К. С. А. Д. — ініціали К. Саковича, архім. дубенськ., додає на кінці маленьку замітку на тему, що православним "ближча згода з римлянами, ніж з єретиками", іще раз підчеркує, що тим часом як "єретики" (євангеліки) в цілому ряді питань кардинально різняться від православних, римляни вірять з нами в одно і те ж саме і мають то в своїй церкві.
Такий вигляд цеї книги, котрої початок в друкованому вигляді поспів на київський собор 1628 року разом з Смотрицьким.
Лишається все-таки загадкою, як міг Смотрицький, вибираючись на цей собор, пустити до друку таку чисто провокаційну річ. Чи він думав, що там будуть обговорювати тільки м’якше написаний український текст, а польське видання туди не поспіє? Чи, покладаючись на зав’язані українськими кругами переговори з урядом, він думав, що православні провідники вже так глибоко зав’язли в цім компроміснім болоті, що далі їм уже нема чого комизитись і можна всі карти класти на стіл — виразно говорити про унію і ганьбити руську православну церкву в стилі його найгостріших протиукраїнських памфлетів? Лишається факт, що, пустивши до львівських друкарень такі рясні компліменти для руських богословів, церкви і громадянства, Смотрицький як ні в чім не повинний пустився, мов у дим, на київський собор, скликаний на день Успенія, і, мовляв, був дуже здивований, коли замість того, щоб засісти собі шановно серед української ієрархії, опинився в ролі підсудного.
Про це він досить мальовничо і яскраво розповів в "Протестації" 1, випущеній слідом по соборі. Написана, без сумніву, не дуже об’єктивно, але дуже безпосередньо й живо, вона зісталась одним з найбільш цікавих літературних, а радше — людських документів цеї доби, і тому я вважаю потрібним навести з неї кілька уривків:
1 Protestatia przeciwo Soborowi w tym Roku 1628 we dni Augusta miesiaca w Kijowie Monasteru .Pieczerskiem obchodzonemu, uczyniona przez ukrzywdzonego na nim Meletiusa Smotrziskiego, Nuncupowanego Archiepiskopa Polockiego, Episkopa Witepskiego y Mscislawskiego, Archimandryte. Wilenskiego y Dermariskiego do Przezacnego Narodu Ruskiego. Друкарня та ж, що в "Апології". На кінці: W Dermaniu roku Bozego 1628. Передрукував Голубєв, П. Могила, І, додат., с. 323 і далі. Ненумерований зшиток з 16 карток. Я мав оригінал, оправлений разом з "Апологією", мабуть, ці два писання так і пускалися в одній оправі відразу.
"Чув єси, преславний народе руський, що в нинішнім 1628 році, в місяці серпні, був у Києві духовний собор? Чув, думаю, і про виконане на нім твоїми ієрархами в Печерській церкві анафемування? Не без того. Бо ця непорядна, а слушно треба сказати, безбожна річ — голосна! Непорядна тому, бо що два пресвітери в головах своїх надумали, те чотири єпископи виконували. Безбожна тому, що через те виконання надуманої речі католицьке православне визнання під ноги кинено, в єретицькі помилки і єресі на амвон піднесено. А як саме, послухай: в коротких словах виложу.
Минулого року 1627 наказаний був нам, єпископам, собор на Рождество Богородиці в Києві. Коли я з обов’язку достоїнства свого туди з’явився, пильно просили мене ті, котрим там першенство належало, а саме й. м. отець Ійов Борецький (інші єпископи на той собор не прибули) і теперішній й. м. о. архімандрит печерський, тоді ще чоловік світський, аби я свій катехізм, з котрим їздив до східних країв для цензури і коректури його, а там її не осягнув, подав під цензуру церковників нашого руського народу, щоб таким чином негайно дати його друком до вжитку руської церкви. На це відповів я їх милостям, що я то готовий зробити, прошу тільки одного, аби перше, ніж я дам його під цензуру, вільно було мені видати "Консидерації" тих шести різниць, що рахуються між церквою східною й західною, аби тим легше й певніше могла відбутись та цензура. На це я від й. м. й інших, там тоді присутніх, без труднощів одержав згоду.
