Історія української літератури. Том 6 - Грушевський Михайло Сергійович (электронные книги без регистрации txt) 📗
З тою згодою чекав я догідного часу. Тим часом, так за півроку, шостої неділі Великого Посту, обидві вищезгадані особи: отець Борецький і отець архімандрит — вже в стані духовнім, ще з двома єпископами — отцем Ісакієм і отцем Паїсієм, приїхали на Волинь до Городка, печерської маєтності, і за їх наказом приїхав до них і я. Там, обговорюючи церковні справи, доглянули ми велику потребу помісного собору всієї руської церкви, стану духовного і світського, шляхетського і міського заволання. Для скликання його отець Борецький мав розіслати приватні листи, а мені доручено написати так, щоб кожного заохотити прибути на той незвичайно потрібний з’їзд. А то головно для того, аби на тім синоді в любові і згоді могли ми обміркувати і подивитись, чи не можна б було без нарушення прав і привілеїв нашої віри знайти якогось способу з’єднання русі з руссю, себто не уніатів з уніатами. Для цього там же зараз усі чотири згадані особи дозволили, аби я, викладаючи причини собору, виписав і ті "Консидерації" шести різниць між східною і західною церквою. Ми їх там обговорювали і вважали за різниці невеликі — і ті два писання мали бути видані разом. Так ухваливши, роз’їхалися ми в любові".
По тім наступає вже звісне нам оповідання, як Смотрицький, виготувавши свою "Апологію", послав Борецькому й Могилі, а не дочекавшися їх оцінки, доручив друкувати по-польськи у Львові.
"Все це я для того виложив тобі, преславний народе руський, аби знав єси причини, з яких моя "Апологія" вийшла на світ. А коли настав час собору, поїхав я туди, будучи тої гадки, що як було між нами ухвалено в Городку, так він буде і йти, не думаючи про яку-небудь зміну в тім побажанім замірі згаданих осіб. Але коли дня 13 серпня пустився я просто до монастиря Печерського і послав свого челядника до й. м. о. архімандрита, що мене урочисто запросив листом від себе і братії на те свято Успення Пречистої Діви, не позволено мені туди їхати, а вказано до монастиря Михайлівського. Я подумав, що то о. архімандрит ухиляється від моєї присутності, аби не викликати підозріння в людях, бо то при наших розмовах траплялося часто, а більше догадувався, що він остерігався того, аби не впасти в неласку короля й. м., пристаючи з нами 1, — бо так поступав і попередній печерський архімандрит 2. Про зміну ж його гадок в ухваленій справі ані помислив і поїхав собі до Михайлівського монастиря. Тут намісник і браття приняли мене в церкві як архієрея. Потім за півгодини приїхали до мене послані з того собору, що відбувався в Печерському монастирі, чотири пресвітери — ці вітали мене не як архієрея: руки мені не цілували. Один з них, отець протопоп Слуцький 3, мав до мене промову, котра до того зводилася: "Питається тебе через нас собор, чи ти стоїш при тій своїй "Апології", котру видав, чи ні?"
1 Владиками Феофанового свячення.
2 Копистинський.
3 Андрій Мужилівський.
Я, відповідаючи, скінчив: "От іду на собор і там про себе і свою "Апологію" сам здам справу". Рече: "Ти наперед маєш дати відповідь, про що тебе питаємо, і тоді або будеш допущений до собору, або ні".
Я відповів, що стою при ній як писанню православнім: нічого хибного і св. вірі католицькій противного не знаходжу.
Рече: "Собор її осудив, від голови до ніг, від першої картки до останньої як противну науці Христової церкви і вірі православній, нечисту й непобожну".
Відповів я: "Нехай тобі Господь не пам’ятає, що не знати, що мовиш. Нехай собор не боронить мені перед ним стати, а її ("Апологію") за божою поміччю виведу з тої обмови, з того неправдивого обвинувачення".
Рече: "Хочеш диспутувати?"
Відповів я: "Не диспутувати, тільки хочу вивести з того хибного підозріння моє писання — православне, але або невірно зрозуміле, або оббріхане".
Рече: "Собор твоїх виводів не потребує, бо вже добре то збагнув, тільки питає твого рішення в тім, що ми тобі поставили".
Відповів: "Я таке рішення подаю, що при моїм писанню — при догматах віри, в нім описаних, стою цілком; а коли отці вважають прикрим описання деяких хиб східної церкви, на то є нарада і захід".
Відповів він: "Але це вже в друку".
Рік я: "Що ж з того? Тому легко можна запобігти".
Потім по інших різних мовах з обох сторін почали говорити лагідніше, виясняючи мені, що з того буде, як по містах, а особливо в Вільні піде натиск з противної сторони: "Показуватимуть ту книжку, написану тобою, архієпископом нашої сторони й архімандритом віленським, і в ній похваляється унія". Або й по тих своїх лагідних мовах відійшли з тим моїм рішенням, що я за божою поміччю стою при тім моїм православнім писанні.
Під вечір через різних людей, мабуть, ними научених, пустили між челядь мою погрозу й лайки: пальцями показували і уніатами прозивали, так що боялась (челядь) і з монастиря вихилитись, тільки доносила мені, що наоколо діється. Поручивши себе Богові, пробув я ту ніч, а другого дня зрана посилаю до отця Борецького його брата диякона Порфирія, питаючи в нього причини зневаги, що мене спіткала" (наведений в польському перекладі лист, де Смотрицький висловлює здивовання з такого трактування, протестує проти судження його справи без правного поводу і без заховання слушного порядку та грозить, що поїде назад).
"Після вислання його челядь моя доносила мені різні новини, розсівані між нею і, між іншим, також, що "завтра і пан ваш, і ви з ним будете викляті як уніати, а не один ваш і Славути нап’ється". А саме під обідню годину рідний брат о. Борецького Андрій приступив до о. протопопа лубенського, що їздив туди зо мною, і диякона мого Ісайї, і при інших духовних особах так сказав до них: "Ради Бога, нехай й. м. о. архімандрит про себе дбає, бо, їдучи тепер з монастирського села, догонив я чималу купу козаків, і ті, не криючися в своїй раді передо мною як добре знайомим, заприсяглися не лишити його живим, коли собором буде щось доведене на нього в справі унії". Коли я почув це — донесене мені моїм дияконом, покликав до себе о. протопопа лубенського і запитав, чи він то чув. Відповів, що чув то з уст самого оповідача і може на то присягнути. Рік я: "Як бачу, трапив я у вир, так ці отці мої і браття з тими людьми без труду мене передиспутують. Що тут робити? Уступився б від тих людей, в тих справах безоглядних і неподатних, але не знати, як і куди? Пішов би до замку — пана підвоєводи нема. Поїхав би назад — боюся засідки, бо вже про неї голос іде. До міста, до кляштору — тим ще більше їх роздражню, бо ще перед приїздом пускали чутку, що я там. Та не знати, чи й пустять мене? Людей своєвільних і п’яних вже повно скрізь, яко на празнику!"
Так-то між собою по тій новині поговоривши, рік я: "Дивно мені, що на те моє писання так довго нема ніякої відомості — а вже по полудні". І, взявши папір, пишу вдруге о. Борецькому".
Цей лист в оригінальнім тексті поданий у друкованім звідомленні собору, описанім нижче, с. 417, подаю звідти цей лист у цілості.
"Преосвященный мой господине! СподЂвалем ся я звыклои притомнои усты к устом з преосвященством твоим и з прочією превъзлюбленною ми о ХристЂ братією в справах церковных намовы, а не през третій особы. Для чого в край сей на назначенный от преосвященства твоєго час прибылем о том абым што з себе самого в церкви, не ркучи против церкви становил, анЂ мыслячи. Бо не в той, в которой ся уродилем Христовой церкви умерети нЂгдым собЂ не зычил, и не зычу, и певене м по ласцЂ Бога моєго, же мя Восточная святая церков гробными пелонами по›т, которая мя з воды и духа уродила.
За чим прошу сыновско презору отцевского: тяжшого нЂж єсть вина моя, нехай не поношу так от преосвященства твоєго, як и от прочіих боголюбивых и в бозЂ велебных. Бо то не будет вред єсли єсть якій, лЂчити, але єго розчосовати и ятрити.
То што ся юж стало през друк розстати ся не может; вшакъже абы ся то по всем том Панст†не розлетЂло, забЂчи ся тому еще может, за сполною о том намовою і радою нашою; неширачи тых речій се зде, там им забЂчи, откол оны ширшими стати ся могут.
