Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина (читать книги онлайн бесплатно без сокращение бесплатно .TXT) 📗
Олена кинула оком на малу господиньку і в одну мить побачила те, що сліпа безпечність досі заслоняла перед її очима: дівчинка закохана!
— Чого ж ви всі стоїте навколо стола? — повторила Ольга запитання Нелі.
— Та і я кажу, що як на спіритичнім сеансі, — сказала Неля, але Ольга звернулася до Олени:
— Що сталося? Чого тітка заплакана? Взагалі, що тут діється, мамцю?
Олена, знервована, з палаючими неспокійними очима, й цим разом не дала Меланії першій прийти до слова. Заїкаючись, вона п'яте через десяте розказала Олі, в чому підозріває її тітка Меланія.
Сенсаційна звістка, здавалося, не справила жодного враження на малу господиньку. Тільки і тієї реакції з боку Ольги, що знизала плечима, мовляв, що за сон рябої кобили у петрівку!
— Ти чого відмовчуєшся? — напала на неї тітка Меланія. — Бачиш, твоя мама чекає, щоб ти сказала правду. Вона вірить тобі. Візьми і скажи, що в тебе любчик — комуніст!
Олена, мовби сліпий, намацала позад себе крісло і сіла в нього. Любчик? Думала, що йдеться про Олину симпатію, але любчик-коханець? Пресвята діво Марія, рятуй нас!
— Чого ж ти мовчиш, Оленько, бійся бога!
Ольга сама набиралася духу якомога спокійніше відповісти тітці:
— В мене немає коханця, тітко Меланіє. Бронко — мій наречений і скоро буде моїм чоловіком. Тітці це треба було знати?
Двері з кухні нагло відчинилися. На порозі стала Мариня, прижовкла, з виряченими, немов при базедовій хворобі, очима.
— А то що за наречений? Звідки той наречений узявся? Коли ті заручини були, що ми нічого не чули про них? Їмосць чують? Чують і мовчать? А я, дурна, — засміялася крізь сльози, — заплювала людям очі, що то все плітки, що то все виссана з пальця брехня. А ми вже й нареченого маємо в родині… Їмосць чують? Скоро будемо мати ще одного зятя!
Ольга підійшла впритул до неї і промовила тихо, з просьбою:
— Мариню, прошу вийти собі до кухні.
Мариня шарпнулася і ступила кілька кроків в глиб їдальні.
— Вийти? Паннунця кажуть мені вийти? Та я й сама не хочу і дня довше залишатися в цьому домі, от що я паннунці скажу! Вийти! Та аби-сьте мене мали навколішках просити залишитись, то я і так не послухала б. Аби я мала услуговувати синові Завадки? А не дочекав би він того, а я разом з ним!
— Хай Мариня цієї ж хвилини замкне двері з другого боку. Що то за фокуси? Тут сама родина! — гримнув на неї Безбородько, але витрутити дівки не насмілився.
— А, родина! — залилася слізьми Мариня. — Родина… А хто я така? Відколи я в цьому домі чужа? Пан доктор ще не знали номера цього дому, коли я вже була тут своя. Хай пан доктор не рушають мене, хай мене залишать у спокою, аби я не пригадала панові докторові, хто в чиїм домі… чи ми у вашому, чи пан доктор у нашому!
Олена наблизилася до Марині й тепло притулила її до себе, сама ледве стримуючи сльози.
— Хай Мариня заспокоїться. Мариня забуває, що пан доктор наш зять і має право… Тихо, Мариню, тихо… Прошу тебе, Фільку, не сердься на неї. Вона вкрай схвильована. Хай Мариня витре собі лице, — подала їй Олена свою носову хусточку.
— Йой їмосценечко, — захлипала Мариня в Олени на грудях, — чого ми дочекалися! Та бідний отець у гробі перевернувся б! А я, дурна, ще беру та сварюся з людьми… — Вона відірвалася від Олени і стала трагічно заламувати руки. — Боже, боже, чого я дочекалася!
— Подай їй води, — сказала Ольга до Нелі. Та пустилася до дверей, але Безбородько притримав її за руку:
— Не треба, Нелюсь. Мариню, хай Мариня піде до кухні і… сама нап'ється холодної води.
Мариня значливо подивилася на нього і стала витирати сльози. Це по-людському сказано. Такому може вона й підкоритися. Хіба вона така тупиця і не розуміє, що панству не пасує, щоб вона перед очима у всіх слухала їхні розмови? Хіба забороняє їй хто-небудь підслуховувати під дверима? Треба було так зразу, по-культурному до неї, а не казати їй замикати двері з другого боку, гейби чужениці якій. Так, води напитись вона піде. Чому би ні?
Меланія, роздратована тим, що її новина не дала сподіваного ефекту, хотіла бодай ще раз кольнути Олену:
— Тепер ти вже віриш, що я тобі сказала правду? Чи тобі замало того, що сама Ольга призналася?
Безбородько жестом попросив усіх присутніх сісти. Сам він стояв, охопивши руками спинку крісла.
— Тіточко, — почав ораторським тоном, — я, як єдиний поки що чоловік в цьому домі, вважаю своїм святим обов'язком взяти під захист маму моєї жінки, мою вельмишановну і дорогу тещу, пані Олену Річинську.
Олена крадькома витерла сльозу. Так, так, свій як не заплаче, то бодай скривиться.
— Тепер, коли ми тут одна родина, — глянув на відхилені двері до кухні, за якими, був упевнений, стояла з приставленим вухом Мариня, — самі свої, то, думаю, можемо поговорити відкрито. Тільки відверто і абсолютно щиро! Я дуже жалкую, що Катруся не змогла прийти, може, якби була знала…
— Я посилала Мариню на Джерельну, але вона заки рушиться…
— Ов, то треба було посилати аж по панство докторів? — іронічно кинула Меланія.
— Катрусі, мамцю, вже важко ходити. Але не будемо відхилятися від головного… Як я вже сказав, в родині повинна панувати щирість і ще раз щирість. Щирість і відвертість! Останнім часом на нашу родину, починаючи від найважчого, смерті татка, валиться удар за ударом. Я не можу сказати, буцімто всі ми захоплені тим, що Слава — будемо, мамцю, називати речі їхніми іменами — втекла з дому, або Неля, не порадившись ні з ким з нас, поспішила взяти шлюб, чи, врешті, тим, що Оля не знайшла нічого кращого, як зупинити свій вибір на друкарському майстрі. Я поки що абстрагуюсь від його політичних переконань. Нам довелося тут вислухати гіркі слова правди з уст служниці, і нам, прошу панства, від цієї правди нікуди подітися. Але я кажу: краще найгіркіша правда, чим солодка брехня! Отже, перш за все — щирість. Щирість, тіточко Мелясю.
Ольга помітила, як тітка Меланія з живої людини поступово перетворювалася на трупа, так почала на очах бліднути й якось наче занепадатися в себе. Правда, мови їй поки що не відняло:
— Я себе дуже погано почуваю, докторе. Перемінім тему. А якщо я й сказала не так, то у всіх вас тут прошу пробачення. Я втрачаю голову і вже сама не знаю, що той дурний язик меле. Я не знаю, що ти маєш на думці, але я так себе зле почуваю, що не в силі. Може, маєш якісь краплі від серця?
Ольга допомогла їй з крісла перейти на отоманку і лягти горілиць.
Безбородько за той час приготував для неї ліки. Воду принесла Мариня без виклику, але й не затрималася в їдальні довше, ніж потрібно було.
— Тепер тіточка зможуть спокійно вислухати мене до кінця.
— Не треба, Фільку.
— А чому не треба? — втрутилася Ольга. — Я хочу знати правду.
— Фільку, — простогнала Меланія, ловлячи Безбородька за руку, ніби збиралася поцілувати її, — прошу тебе, пощади мою бідну дитину.
— Тітко, — різко вирвав руку Безбородько, — тільки без істерії! Тут уже запізно щадити чи не щадити. Річ у тому, прошу панства…
— Ох, мені погано, млію… — спищала Меланія.
Безбородько дав знак, аби не чинили переполоху.
— Хто вмліває, то не повідомляє про це. Як лікар, запевняю: тітці нічого не загрожує. Спокійно, прошу. Річ у тому, прошу панства, що вчора пізнім вечором був у мене отець Голубінка і я йому відповів, що, по-перше, я католик, а по-друге, жодний лікар не наважиться робити операції на п'ятому місяці вагітності…
— Фільку, тітка насправді зомліла! — скрикнула Неля, сама побілівши, як лілея.
— Води і ложечку… скоріше дайте ложечку, аби не прикусила язика. Спокійно… Дякую Марині, що принесла ложечку, дякую, а тепер ще води. Зараз, зараз… Добре, що маю з собою нашатирний спирт… Так… А-а… завертіло в носі? Тепер зміряємо пульсик… те-ек… майже нормальний. Все, прошу панства, в порядку.
— А чому тітка не відкривають очей? — поцікавилася Мариня.
— Мариню, прошу віднести воду до кухні, вона більше не потрібна.
— Так-то, прошу панства! — Безбородько злегка ляснув Меланію по лиці. — Реакція нормальна. Пульс теж, чуємо все, що навколо нас говорять, а що не хочемо відкрити очей — це наша особиста справа.
