Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина (читать книги онлайн бесплатно без сокращение бесплатно .TXT) 📗

— А як ти себе почуваєш, Нелюсь? — взяв її за обидві руки. З якою жадобою притулив би їх до уст!

— Нічого, — злегка відсторонилася Неля. — Вже пройшло, але як маєш, то дай мені чогось бромистого.

— Крім нашатирного спирту, який потрібний мені як швидка допомога, не маю нічого такого… Хіба в уколах?..

— Колоти? Ой ні, ні… — запручалася Неля, скориставшись з нагоди, аби вирвати руки з швагрових долонь.

— Тоді давай послухаю серце…

— Ні-ні…

— А чому ні? — втрутилася Олена. — Послухай її, Фільку, а то ми — як ті родичі шевця, що ходять у подертих черевиках.

Безбородько, схопивши Нелю за плечі, хотів нахилити вухо до грудей швагерки, як та пригадала йому:

— А фонендоскоп, докторе?

Знервований, увесь спітнілий, увіткнув у вухо фонендоскоп.

— Куди ми спішимо? Пульс трохи підвищений.

— Як ти кажеш? — відразу злякалася Олена.

— Нічого, мамцю, — Неля відсторонила від себе Безбородька разом з фонендоскопом. — Я завжди нервую, коли мене лікар слухає.

До Безбородька повністю дійшов скритий зміст цієї фрази. Катерина мала рацію у той перший їх пошлюбний ранок: Неля бридиться його. Зробилося йому жаль себе. Бідний ти, чоловічку, з своїми титулом і грішми: маєш з ким лягти у ліжко, а не маєш з ким прокинутись…

— Але я все-таки не розумію, — Олена знову була в доброму гуморі: Безбородько вислухав Нелю і не знайшов у її серці нічого загрозливого. — Чому Аврельця має відповідати за гріхи Марусі?

— Мамця правильно ставить питання. А коли ще додати, що наша мала господинька потрапила в цю історію, як Пілат у «Вірую»…

— Та ти скажи, — настоювала Олена, аби дізнатись правди, поки Меланія вдає зомлілу, — я нічого не розумію: чому Дорошенко зірвав заручини?

— Прошу мамці, вуйко Михайло поставив Дорошенкові вимогу, щоб той переписав дитину Голубінки на себе. Буцімто його дитина і Аврельці. А той не захотів.

— І правильно зробив! — втрутилася Мариня, яка на всякий випадок з'явилася цим разом з чашкою чаю.

— Було б правильно, якби пан гетьманич не взяв суму грошей у свого майбутнього тестя в рахунок посагу Аврельці. Таж та фарб'ярня на Поділлі — за вуйкові гроші. Я знаю, що накликав на себе біду тим, що тут розповів, але я не міг інакше. Вважаю, що в сім'ї щирість — це перша умова.

Ольга відвела Безбородька в куток:

— Хочу погратулювати тобі…

Філько галантно поцілував руку швагерки:

— Хоч одна людина в цьому домі належно оцінила мене. Ти подумай, тітка хотіла виїхати на тобі.

— Знаєш, Фільку, тільки ти правильно зрозумій мене, але я ніколи не думала, що ти такий принциповий.

— Належимо до найближчих родичів, а не знаємо одне одного, — відповів по-філософськи Безбородько. — Ти уявляєш, що відтепер матиму в особі тітки смертельного ворога, а я все ж пішов на це. Догадуєшся чому?

— Як то? — не зовсім розуміла його Ольга. — Ти, здається, досить ясно висловив свою думку. В родині щирість — перша умова.

— Який це дурень сказав? — цинічно засміявся. — В родині щирість? Ха-ха-ха! Я собі уявляю, як би після того виглядали родинні стосунки. Чого ж ти так дивишся на мене, ніби не розумієш, що говорю?

— Бо я таки не розумію. Хвилину тому ти…

— Я тобі зараз поясню, швагерочко. Живемо в такий непевний час, коли останні, як каже святе письмо, можуть бути першими…

— Ти говори ясніше, бо я тебе таки не розумію. Я вже зовсім відвикла від алегорій та фігуральних висловів, що ними напихали нас у школі. В чому справа, пане швагер?

— Тобі ще не ясно?

— Вже ясно, — перебила його Ольга, яка справді раптом усе зрозуміла. — Ти страхуєшся на той випадок, коли голос матимуть такі, як Бронко Завадка?

— Браво, швагерочко, ти майже вгадала!

— І ти хотів упевнитись, що я не забуду сьогоднішнього твого героїчного виступу і того, що ти взагалі коректно повів себе відносно політичних переконань мого нареченого. Ти хотів уточнити…

— Еге ж. Медицина любить точність, а я, як знаєш, медик. До речі, ти таким тоном говориш про це, ніби в цьому є щось поганого?

— Для тебе — нічого.

Не вважала навіть потрібним довести до його відома, як їй соромно за те, що хоч на мить прийняла Теофіла Безбородька за порядну людину.

А втім, Олі було не до Безбородька. «Завадка в хату, я — з хати», — трагікомізм Марининого виступу був безпідставний. Ольга не збирається приводити Бронка на вулицю Куліша, так як і не має наміру йти жити до його батьків.

Егоїзм їхнього кохання домагався самотності. Ольга хотіла бодай перший час пожити один на один з чоловіком. Жадала цілковитої, беззавітної і безконтрольної свободи слова і дії. Прагла тієї вільності для свого кохання, що її мали первісні люди.

Розуміла тепер увесь сенс пошлюбних подорожей: молодій парі давали нагоду медовий місяць прожити далі від цікавих очей близьких. «Коли б татко жив, то я теж поїхала б у шлюбну подорож», — подумала і урвала думку. Якщо б татко жив, то вона не могла б вийти заміж за Бронка. З того напрошується висновок: якби не смерть батька, то її обминуло б щастя, а чи, може, власне, Бронко — нагорода за передчасну смерть татка?

На ці питання Ольга Річинська воліла не давати відповіді…

Коли всі інші спроби вплинути на Бронка Завадку звелися нанівець, Філіпчук у великому розпачі вдався до останнього засобу рятування підприємства. Задумав запропонувати Завадкам спілку при умові, що для всестороннього скріплення зв'язків молодий Завадка ще й одружиться з родичкою Філіпчуків.

Сам Кость свою пропозицію вважав за найганебніше моральне приниження, яке будь-коли спіткало його в житті. У розчуленні над самим собою порівнював себе до Христа, коли той ніс хрест на Голгофу. Як Ісус прийняв муки заради спасіння людського роду, так і він, Кость Філіпчук, взяв на свої плечі хрест упокорення заради спасіння українського друкованого слова на Нашівщині.

Та Ісус, ідучи на муки, знав заздалегідь, що його самопосвята буде відповідно оцінена й винагороджена не лише богом-отцем, але й людьми на всій кулі земній у всіх віках, а Кость Філіпчук, прошу я вас, не знає, як сприйме громадськість Нашого його високопатріотичний жест. Ба що більше! Він не мав упевненості, чи той бутний драб, молодий Завадка, ще захоче йти з ним у спільники!

І тому почав він свої переговори з старим Йосифом, почав, як то кажуть, добиратися до бога через святих.

Справа малася у буфетику Рузі за келишком коньячку, так що Йосифові Завадці не важко було приховати своє велике хвилювання. Ба й сльозу, що заколола в оці, можна було віднести на карб їдкого махоркового диму.

Його син — співвласник друкарні!

Увійти у спільники була заповітна мрія Йосифа з тієї вже днини, як уперше став за реал [166].

Ніколи, слухайте ви мене, ніколи, навіть у ті віддалені зелені роки, не прагнув бути неподільним власником підприємства. У крові мав, видно, вже нахил до кооперування.

Господь свідок, що не мав на думці лише заробітків. Погодився б навіть, як співвласник, на ті самі заробітки, що отримував би кваліфікований майстер-друкар, бо ж не про матеріальні, а моральні цінності йшлося.

Павлина називає це чоловічим гонором і глумиться з нього, бо вона темна, хоч і з голубиним серцем, жінка і не в силі зрозуміти, що для мужчини його чоловіча амбіція більше важить, ніж для молодої дівчини її врода.

Бронко теж не хоче його зрозуміти, хоч і з іншої причини.

Як же тепер Йосифові підійти з такою пропозицією до сина?

Йосиф починає розмову з сином віддалеки. Від політики. Від убивства Мундика та засуду Ільчука в Нашому не політикують хіба діти та глухі баби.

— Я собі гадаю, слухай ти мене, Бронку, що як має настати яка зміна, то вона не питатиме дозволу ні у старого, ні у молодого Завадки. Історія піде понад наші голови.

— А що таке історія, тату? Таж то теж творіння людських рук і умів. Як усі будемо сидіти із складеними руками, то й історія не буде рухатись.