Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих (бесплатные онлайн книги читаем полные .txt) 📗

«Ну що ж, наберімось терпіння — терпіти ми в Луврі навчилися. Відкладати, поступатися, про людське око зрікатися всього, а в душі живити вперту думку — крізь цю школу ми пройшли, в цьому нас ніхто не перевершить. Панове ларошельці, вашій партії доконче потрібен проводир і він повинен ходити на проповіді? Гаразд, ходитиму, вже йду! Хто згодився ділити королівство, той може так самісінько розділити й релігії — і те, й друге проти власної волі, тільки під тиском вашої затятості. Погляньте на моїх дворян-католиків: вони поміркованіші. Правда, їм уже не можна мене покинути, бо вони посварилися зі своїм двором. І я їх не відштовхну, хоча сам уже не ходжу на обідню. Але на проповіді ходитиму, щоб здобути й вас, — що вдієш, коли ви впертіші. Згодом воно вам віділлється, бо я твердолобих не люблю, хоча саме серед них трапляються найдоброчесніші, а кого ж мені любити щиріше? Та буває, що людина тільки вдає з себе доброчесну, а насправді вона тільки дурна й злостива — і саме через це ми з кузеном Конде зробилися запеклими ворогами. Нехай він розставляє свої фігури; я одним ходом дам йому мат — піду на проповідь!

Якби ви знали, добрі люди, — думав Анрі, довго й грунтовно виважуючи своє повернення до реформованої церкви, — якби ви знали, що все, по суті, залежить від однієї обставини, твердої волі та дрібки талану!» Під тією обставиною він мав на увазі, що народився принцом крові, але не нагадував про неї нікому: навіть гордість може обернутися хитрістю.

Свою сестру Катрін він викликав до Ніора. Це місто лежить на кордоні провінцій Пуату й Сентонжу — зовсім недалеко від Мекки гугенотів [108]; до тієї Мекки сам він збирався вступити, аж коли вже його приймуть назад у лоно рідної віри, — щоб не було причини соромитись свого повернення. І тринадцятого червня в Ніорі він урочисто зрікся католицтва. Живим доказом його щирості стояла поруч нього принцеса Бурбон, його сестра, непохитна протестантка й у найтяжчі часи. А двадцять восьмого числа того самого місяця він прибув у Ла-Рошель. Тепер він уже не мусив понурювати голову, і дзвони дзвонили, вітаючи його, як колись вітали його любу матусю, королеву Жанну, чиєю твердинею й утечищем завжди було це місто. Сам він якось був облягав його з католицьким військом. Декотрі це пам'ятали; вони мовчали, коли він проходив повз них, і підштовхували одні одних стисненими кулаками. Все то Анрі помічав. І нагадував собі: «Наберімося терпіння». Та щоб аж на десять років, про таке й думки не було: адже це ціла вічність!

В його почті були й дворяни-католики: він навмисне показував їх у цьому місті. Мовляв, я маю в країні не тільки вас. Оці-от тримаються не за віру, а за мене й за королівство — що колись буде те саме.

Він не казав цього нікому — чи, власне, мав на цю тему єдину розмову з одним дворянином із Перігора: тим самим, що колись давно прогулювався з ним тут на морському березі, а потім вони вдвох пили вино в зруйнованому обстрілом будинку. Коли пан Мішель де Монтень прийшов до нього серед гурту придворних, Анрі при інших нічим не показав, що вони добре знайомі, не заговорив з ним, а тільки значуще всміхнувся, і пан Мішель усміхнувся так само таємниче. Але Анрі якомога скоріше відпустив усіх, тільки один за його знаком лишився.

Зоставшись удвох із ним у прохолодній залі, Анрі обняв його, за руку підвів до столу й сам поставив на стіл глека й два келихи. Бідолаха дворянин відважно випив з ним, хоча не сподівався нічого доброго від того пиття. Відтоді як вони не бачились, пан Монтень захворів на камені в нирках. Тоді передчуття старості гнітило його так, ніби вона вже настала; а тепер він спізнав її й справді. Він почав їздити лікуватися на води— і їздив уже до самої своєї смерті. І найцікавішою темою розмови для нього тепер були всілякі цілющі джерела в усіх краях та ще способи лікування водами у різних народів: адже італійці воліють пити лікувальну воду, а німці — занурюватись у неї. Він відкрив дві дуже важливі речі, відомі ще античному світові, але згодом забуті. По-перше, людина, що не купається, живе під корою бруду, і всі пори на її тілі позакривані. По-друге, є люди, які здобувають вигоду з такого недбалого ставлення інших людей до своєї природи. Про лікарів цей хворий на нирки міг говорити цілі години, посилаючись і на імператора Адріана [109], й на філософа Діогена [110], і на багатьох інших. Та з королем Наваррським він про це не говорив, і йому пощастило на час цієї розмови забути власні найпекучіші турботи.

Анрі спитав його, з якою метою він прибув сюди, і панові де Монтеню навіть на думку не спало почати з того, що він приїхав на води. Він сказав, що хотів побачити таку дивовижну новину, як двір без релігії. Анрі заперечив, що доречніш було б говорити про двір з двома релігіями, та пан Мішель де Монтень зі спокійною усмішкою відказав: це те самісіньке. З двох релігій тільки одна може бути істинною і тільки її слід визнавати. А хто поряд із нею припускає й фальшиву, той не вбачає між ними різниці й міг би, по суті, обійтися без обох.

— Що я знаю? — вкинув Анрі. Цих слів він не забув з часу їхньої першої розмови, і в цю хвилину вони пригадалися йому дуже до речі. Його співрозмовник не заперечив, тільки похитав головою й зауважив, що таке слід казати перед богом. Звичайно ж, того, що знає бог, ми не знаємо; зате на землі нам призначено розуміти, що й до чого, і тут ми можемо збагнути все за допомогою поміркованості й сумніву.

— Я люблю врівноважені, середні натури. Надмірність навіть у добрих ділах майже відворотна для мене, принаймні вона відбирає мені мову, і я не вмію знайти тій надмірності назви.

Він хотів послатися ще на Платона [111], та Анрі перебив його, жваво запевнивши, який він радий, що з ним пан Монтень може бодай мирно розмовляти. І запропонував спорожнити келихи за добросусідські взаємини вдома, на півдні. Дворянин випив, не думаючи про свої нирки. Від вина він повеселішав, щоки в нього почервоніли, і він раптом удався в якнайбільшу відвертість. Розповів молодикові, що сидів навпроти нього, про все, що вело того молодика життям: згадав усіх його ворогів, усі його невдачі, його розпачливе хитання між двома вірами і небезпеку змарнувати себе, зостатись самотньому, навіть утратити рідний грунт під собою. Таким випробам доля піддає тільки обранців, і, власне, лиш заради нього, як виявилося, Монтень і приїхав сюди.

Він хотів побачити, чи спроможеться розважливий, схильний до сумнівів розум успішно опиратися крайнощам нерозуму, що загрожують йому всюди. Адже людська натура весь час марнує себе на такі крайнощі, як учить нас історія і як засвідчують старовинні автори. Людський рід звичайно виявляє себе як поріддя сліпців, що тільки несамовито борсається й не може нічого пізнати. Кожен із тих нечисленних смертних, яким господь, дарував здорову душу, мусить хитро приховувати її від усіх буйних шаленців, а то далеко він не зайде. Більша частина історії людства минула в спалахах божевілля і так само минатиме далі. Та це ще навіть добре, бо ті душевні хвороби, що бодай якось виливаються назовні, порівняно легші: omnia vitia in aperto leviora sunt [112].

Потім пан де Монтень також виголосив тост. Він побував у Парижі й бачив Лігу. За цей яскравий спалах тяжкої душевної хвороби він і запропонував Анрі перехилити келихи. Потім заговорив так твердо й рішуче, ніби це він сам був борцем проти Ліги та її іспанського золота, сам терпляче збирав прибічників, сам мав успадкувати трон:

— Ліга ще переживе свій розквіт і занепад, а потім настане ваш час, величносте. Не питаймо, чи довго він триватиме і чи не повернеться після нього звичайне божевілля. Хай це нас не турбує. Я не маю сумніву, що побачу ще, як мій король надіне корону.

Але йому вже нагадували про себе звичні тілесні прикрощі. Крім того, з виразу свого співрозмовника Монтень побачив, що вже сказав досить, і підвівся.