Сповідь відьом. Тінь ночі - Гаркнесс Дебора (читать книги бесплатно полностью без регистрации txt) 📗
— Пастка має бути надзвичайно ефективною. — Хитромудрий пристрій мсьє Валена нагадував настороженого кота, з парою прекрасно виготовлених вушок на шарнірі та широко розставленими очицями, вигравіюваними на поперечній планці. Краї пастки нагадували рот, усипаний смертельно гострими зубами. Чимось ця пастка нагадала мені Сарину кішку Табіту. Вален додав до конструкції примхливу деталь: посадив маленьку срібну мишку котові на ніс. Ця мила істотка нічим не нагадувала тих гострозубих потвор, що шастали у нас на мансарді. Від одної думки про те, як вони вгризаються в папери Метью, поки ми спимо, мене кидало в дрож.
— Ось погляньте, — сказав Кіт, опустивши очі від грайливої миші до підставки пастки. — Він і внизу щось вигравірував. — Ніщо інше, як афоризм Гіппократа, та ще й латиною, ясна річ. «Occasio praeceps, experimentum periculosum, iudicium dificile».
— Мабуть, якась дуже сентиментальна фраза, враховуючи призначення цього пристрою, — сказала я.
— Сентиментальна? — здивовано підняв брови Метью. — Із точки зору пацюка вона звучить цілком реалістично: «Шанс швидкоплинний, експериментувати — небезпечно, а робити правильні висновки важко», — процитував він із кривою усмішкою.
— Вален на вас нажився, пані Ройдон, — заявив Кіт. — Метью, ти маєш відмовитися від оплати і відіслати пастку назад.
— Ні! — запротестувала я. — Це ж не його провина. Ми тоді якраз розмовляли про годинники, і мсьє Вален показав мені кілька прекрасних екземплярів. Я показала мсьє Валену брошуру, придбану в крамниці Джона Чендлера в районі Кріпплгейт, у котрій йдеться про знищення шкідників, і поскаржилася йому на нашу проблему з пацюками. Тобто одне привело до другого. — Я поглянула на пастку. То був дійсно шедевр майстерності — з цими маленькими вушками та пружинками…
— Увесь Лондон страждає від пацючої проблеми, — сказав Метью, насилу тримаючи себе в руках. — Однак я не знаю нікого, хто намагався б розв’язати цю проблему за допомогою іграшок, зроблених зі срібла. Зазвичай, буває досить кількох котів, утримання яких обходиться недорого.
— Я заплачу йому, Метью. — Такий щедрий жест однозначно спустошить мій гаманець, і мені доведеться просити у Волтера нових фінансових вливань, але нічого не поробиш. За досвід, у тому числі й негативний, доводиться платити. Інколи дорого.
Я простягнула руку за пасткою.
— А Вален не передбачив у ній годинникового механізму, який ще й години відбивав би? Якщо так, то це буде єдиний у всьому світі пристрій, що поєднує хронометр та засіб для боротьби з гризунами. Тоді він дійсно вартий таких грошей. — Хоч як Метью не намагався хмуритися, але по його обличчю все одно розпливлася широка посмішка. Замість віддати мені пастку, він узяв мою руку, підніс її до рота й поцілував. — Я оплачу рахунок, серденько, аби лише мати можливість дражнити тебе наступні шістдесят років.
У цю мить у залу влетів Джордж, тягнучи за собою хвіст холодного повітря.
— Я приніс новину! — скрикнув він, відкидаючи накидку вбік і стаючи в гордовиту позу.
Кіт застогнав і обхопив голову руками.
— Та що ви кажете? Мабуть, тому ідіоту Понсонбі сподобався твій переклад Гомера і він погодився видати його без подальшої корекції.
— Навіть ти не зможеш затьмарити моєї радості від сьогоднішніх досягнень, Кіте, — сказав Джордж і очікувально озирнувся. — Ну що? Невже нікому анітрохи не цікаво?
— Ну й що за новину ти приніс, Джордже? — ліниво спитав Метью, підкинувши пастку в повітря й впіймавши її.
— Я знайшов манускрипт пані Ройдон.
Метью міцно стиснув. Механізм спрацював, і вона розкрилася. Метью розтиснув пальці, пастка впала на стіл і, клацнувши «зубами», знову захряснулася.
— Де?
Джордж інстинктивно відступив крок назад. Мені найчастіше з присутніх доводилося чути запитання мого чоловіка, і тому я чудово знала, яким лячним може бути вибух раптової уваги вампіра.
— Я знала, що саме ви знайдете його, — звернулася я до Джорджа з симпатією в голосі, водночас кладучи руку на лікоть Метью, щоб його вгамувати. Як я й передбачала, мої слова заспокоїли Джорджа, тож він повернувся до столу, витягнув з-під нього крісло і сів.
— Ваша довіра дуже багато важить для мене, пані Ройдон, — сказав Джордж, знімаючи рукавички. — Він понюхав повітря. — Але не кожен із присутніх розділяє мою думку.
— Де він? — повільно спитав Метью, стискаючи зуби.
— Там, де, з усією очевидністю, і мав бути — схований у всіх на виду. Я дивуюся, як ми відразу до цього не додумалися. — Він знову зробив невеличку паузу, переконуючись, що заволодів повною увагою присутніх. Метью ледь чутно загарчав від досади.
— Джордже, — застеріг його Кіт. — Ти ж знаєш, Метью й вкусити може.
— Він у доктора Ді, — випалив Джордж, коли Метью почав погрозливо підводитися.
— Ага, в астролога королеви, — сказала я. Джордж мав рацію: нам уже давно слід було подумати саме про цього чоловіка. Ді був також алхіміком і мав найбільшу бібліотеку в Англії. — Але ж він зараз перебуває в Європі.
— Доктор Ді повернувся з Європи понад рік тому. І тепер мешкає неподалік від Лондона.
— Благаю, тільки не кажіть мені, що він — відьмак, демон чи вампір, — проскиглила я.
— Він звичайна людина, але безсовісний шахрай, — сказав Марлоу. — Я б не повірив жодному його слову, Метью. Він жахливо познущався над бідолашним Едвардом, змушуючи його витріщатися в кристалічні камені та день і ніч розмовляти з янголами про алхімію. А потім приписав усі його заслуги собі!
— Кажеш, бідолашний Едвард? — пирхнув Волтер, безцеремонно й без запрошення відчиняючи двері і входячи до кімнати. Із ним був Генрі Персі. Ще ніколи не бувало так, аби хтось із членів «Школи ночі» опинився на відстані милі від «Оленя й Корони» і не зайшов до нас у гості. Наше домашнє вогнище їх нестримно вабило. — Твій друг-демон водив його за носа роками. Якщо хочеш знати мою думку, доктор Ді вчинив правильно, коли спекався його. — Волтер узяв у руку пацючу пастку. — А це ще що за витвір?
— Богиня полювання зосередила свою увагу на дрібнішій здобичі, — з кривою усмішечкою відповів Кіт.
— Ти диви — мишача пастка. Але який же дурень покрив її сріблом? — здивувався Генрі, зазираючи Волтеру через плече. — Схоже на витвір Ніколаса Валена. Ставши кавалером ордена Підв’язки, він виготував для графа Есекса гарний наручний годинник. А це що — якась дитяча іграшка?
Кулак вампіра з тріском впав на стіл так, що тріски полетіли.
— Джордже! — прогарчав Метью. — Коли ж ти вже розкажеш нам про доктора Ді!
— А, дійсно. Аякже. Утім, там майже немає, про що розказувати. Я зроб-б-б-ив те, що ви просили, — відповів, заїкаючись, Джордж. — Ходив по книжкових ятках, але не знайшов там ніякої інформації. Були чутки про продаж фоліанта з грецькою поезією, який міг би знадобитися мені для перекладу… Ой, це я вже відхилився. — Джордж перелякано ковтнув слину і продовжив: — Удовиця Джаг порадила мені поговорити з Джоном Гестером, аптекарем із пристані Святого Павла. Гестер послав мене до Г’ю Плята — торговця вином, який живе в громаді Гарлікгайт, що біля церкви Святого Якова. — Я пильно слідкувала за розповіддю про це заплутане інтелектуальне паломництво, сподіваючись повторити маршрут Джорджа на своєму шляху до Сюзанни наступного разу. Можливо, вони з тим Плятом були сусідами.
— Плят такий самий гидкий, як і Вілл, — стиха мовив Волтер. — Завжди занотовує те, що його аніяк не стосується. Одного разу він навіть хотів дізнатися про кондитерські рецепти моєї матінки.
— Пан Плят сказав, що доктор Ді має в себе книгу з бібліотеки імператора. Що ніхто не в змозі прочитати її, до того ж, вона містить химерні малюнки, — пояснив Джордж. — Плят бачив ту книгу, коли ходив до доктора Ді за порадою в царині алхімії.
Ми з Метью обмінялися поглядами.
— Це цілком можливо, Метью, — тихо сказала я. — Еліас Ешмол відстежив те, що залишилося від бібліотеки Ді після його смерті, а особливо цікавився він книгами з алхімії.
— Після смерті Ді. А яким же чином цей достойний доктор зустрів свою смерть, пані Ройдон? — тихо спитав Кіт, мацаючи мене своїми карими очима. Генрі, який не розчув запитання, яке поставив мені Кіт, заговорив, перш ніж я встигла відповісти на запитання.
